«250-300 кілометрів за годину — це нормально». Як ветеран після втрати обох ніг ганяє на мотоциклах

«Хотів подвіжувати з хлопцями. Люблю адреналін» 

Артем Соколов із Полтавщини. З початком повномасштабного вторгнення пішов служити в ТрО, разом із правоохоронцями патрулював вулиці. Згодом записався добровольцем до поліційного підрозділу «Лють». 

«Зрозуміло, що заради захисту Батьківщини. Але, скажу чесно, хотів і подвіжувати з хлопцями. Люблю адреналін, враження»,  — відверто зізнається боєць. 

У 2023 році, після дев’яти місяців БЗВП і злагодження, Артема відправили на Донеччину, до Курдюмівки, де точилися запеклі бої. З одного флангу стояв чеченський «Ахмат», а з іншого — «Еспаньйола», російський підрозділ, що складається переважно з футбольних ультрас та радикальних неонацистів. 

«Зрозуміло, що на війні страх буває у всіх людей, але більше, напевно, адреналіну», — каже захисник. 

«Єдине, про що жалкував, — що не можу зателефонувати дружині» 

У жовтні 2023 року Артем уперше вийшов на бойові позиції. Той день мав стати звичайним бойовим завданням, але обернувся трагедією. 

«Нам поставили завдання: зайти на позиції, ніч перечекати й уранці піти на штурм. Ми йшли полем, і нашу групу помітив російський дрон. Нас почали крити 120-мм мінометами. Усе довкола свистить, і я подумав, що зараз міна точно в мене влучить. І тільки-но я про це подумав, як за два метри від мене розірвалася міна. Я відчув удар по ногах, мене відкинуло, пішла кров з вух, носа. Контузило. Та болю я не відчував. Не зрозумів, що сталося. Спробував піднятися, щоб піти далі, та зробив пів кроку й упав», — пригадує чоловік. 

Артем почав кричати в рацію побратимам, що він трьохсотий, і з останніх сил накладав турнікет на праву ногу, а з лівою допоміг товариш, який примчав, ризикуючи життям. Побратим затягнув пораненого в лісосмугу. Над хлопцями безперервно літали дрони, і вони не розуміли: це свої чи це ворог відстежує цілі й зараз їх накриє чергова міна. 

Близько трьох годин Артем чекав евакуації, відчуваючи, як життя потроху залишає тіло. Через неправильно накладений побратимом турнікет він швидко втрачав кров. 

«Мене ніхто не забирає, я лежу, стікаю кров’ю, і вже прийняв, що я двохсотий. Думаю: та все одно ж мене будуть виносити, навіть двохсотого, тож я зняв каску, усю броню і залишив тільки ремінь на штанах, щоб мене за щось можна було тягнути», — каже ветеран. 

Саме тоді, на тій тонкій межі між життям і смертю, він пошкодував лише про одне: 

«Кажуть, що в такі моменти все життя проноситься перед очима. Але в мене цього не було, єдине, про що я тоді жалкував, — що не можу зателефонувати й почути дружину».

Та згодом Артем почув голоси побратимів, які прийшли по нього й закинули на ноші. 

«Було темно, я у штанах, тому ще не усвідомлював, наскільки все погано в мене було з ногами», — розповідає військовий. 

Під обстрілами його несли близько трьох кілометрів. Далі чоловік пам’ятає все фрагментами: евакуаційну автівку, карету швидкої допомоги, чиїсь тривожні обличчя. 

«Медикиня про щось мене питає, я її чую, і мені хочеться їй щось відповісти, але сил уже немає, не можу навіть рота відкрити. Останній мій спогад: вона дістає шприц, робить укол — і я непритомнію. Отямлюсь я потім майже через два тижні вже без ніг», — важко каже Артем. 

За цей час він пережив штучну кому. Коли ж уперше прокинувся і побачив, що немає обох кінцівок, розплакався й пожалкував, що більше ніколи не зможе їздити на улюбленому мотоциклі, відчувати ту неймовірну свободу й швидкість. 

«Я просто прийняв ситуацію. Одразу собі в голові закарбував думку: мені ноги ніхто не поверне, вони вже не виростуть, тому немає сенсу жити й грузитися, щоб заганяти себе в яму. І жодної миті я не подумав, що життя закінчене», — твердо каже ветеран. 

Сів на мотоцикл і зрозумів: це можливо!

Після дев'яти місяців у лікарнях Артем отримав протези й відразу повернувся додому. Щойно зійшовши з поїзда, сів за кермо автомобіля. 

«Я собі не переробляв авто на ручне керування. Так, спочатку було важко, але зараз я навчився і їжджу як зі своїми рідними ногами: кермо і дві педалі», — із гордістю розповідає чоловік. 

Маючи подвійну ампутацію, менш ніж за пів року Артем навчився ходити на протезах без підтримки милиць. 

«Спочатку я ходив на двох милицях, потім з однією милицею, далі з паличкою, а потім якось помітив, що я на неї вже не спираюсь, і став ходити без підтримки», — каже боєць. 

До повномасштабного вторгнення спортивні байки були справжньою пристрастю Артема: сільський хлопець їздив на мотоциклах ще з 14 років, і ця любов нікуди не зникла.

Одного дня він уперше сів на мотоцикл друга. Спробував обережно перемкнути передачі й зрозумів, що це можливо! Тоді Артем купив власний байк і повернувся до того, що вважав назавжди втраченим. 

«250-300 кілометрів за годину — це нормально зараз для мене», — жартує ветеран. 

Зараз Артем взагалі не відчуває, що має якісь проблеми з мобільністю чи пересуванням. Він їздить на автівці, мотоциклі й навіть керує трактором. 

А втім, ще одна мрія ветерана, на жаль, досі не здійснилася: він активно шукає роботу в Силах оборони, та поки що безрезультатно. У реальності, виявляється, неймовірно важко влаштуватися, коли маєш інвалідність, навіть якщо готовий і здатний служити. 

«Я добре керую автомобілем, можу возити снаряди до артилерії. Хочу бути корисним своїм хлопцям. Дивно: одних бусами ловлять, а я сам хочу воювати й не потрібен», — каже з іронією.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.

Автор: Дмитро Філенко