«Воюватиму замість Іри Цибух» — волонтер із Литви

Патріот України родом із Литви

Домовляюся про розмову з Міндаугасом телефоном. Він зараз у Литві, у Клайпеді, — це його рідне місто.

Переглядаю стрічку волонтера  у фейсбуці. Всі його дописи — про Україну: повернення полонених, історії поранених дітей, наші пісні. Є його фото у вишиванці. Щонайменше з десяток останніх записів — про смерть Іри, прощання з нею, яке відбулося минулої неділі в Києві. 

Його дописи українською. Каже, що почав її вчити рік тому і щасливий, що може тепер обходитися без перекладача.

Під час нашої розмови його українська ламана, але повністю зрозуміла.

«Слава Україні! Слава Ісусу Христу!» — вітається радісно.

Міндаугасу 36 років. Останні два він волонтерить для України. Спершу допомагав біженцям у Литві. Пізніше вирішив, що цього замало, і що треба зосередитися на українських потребах тут, в Україні. Почав їздити до нас із гуманітарними місіями. Він збирає кошти для потреб війська. Зокрема для військових медиків. Так познайомився з Ірою Цибух, спілкувалися лише у фейсбуці.

«Ми говорили про аптеку, про ліки. Дуже хотів побачитися особисто, але не склалося, — розповідає він. — Від жахливої новини про її смерть у мене боліло серце. Це шок. Якщо до цієї події в голові крутилася думка, як я можу знадобитися на фронті, то тут чітко усвідомив, що піду. І знаю точно: хочу бути парамедиком, як Іра».

Якщо я врятую хоч одну людину, все це недарма

Запитую, чому смерть саме Чеки спонукала  до такого рішення?

«По-перше, Іра — герой. По-друге — журналістка. По-третє, я вже був майже готовий, а це стало поштовхом. Я, звичайно, не медик-професіонал, але люблю медицину. Обов'язково піду навчатися. Дай Боже хоч трошечки стати таким, як Іра. Для мене це вже буде чудо. Якщо я врятую хоч одну людину, все це недарма. Чека так думала, і я так думаю.

Як і вона, я хочу дітей, і хочу садити помідори (в одному з інтервʼю Ірина говорила про це), але насамперед — я хочу виграти цю війну. Готовий піти працювати будь-куди, не обов’язково в “Госпітальєри”. Я хочу зробити це для всіх вас, для України, для наших солдатів».

Міндаугас під час останнього візиту до України місяць жив в Одесі, чув вибухи, кілька — від балістичних ракет зовсім поруч.

«Я розумію, наскільки важка ситуація тут. У мене болить душа і все тіло, коли бачу трагедії та рани війни. І справді буде краще, коли я допомагатиму на фронті як доброволець, — продовжує він. — Звісно я боюся, не можна не боятися. Але я думаю ось так: фронт, служба там — це не про смерть і біль. Точніше — це більше про життя. Там я зможу рятувати людей. А що може бути прекраснішим?».

Протягом розмови литовський журналіст часто говорить: «наша Одеса», «наші хлопці», «наша країна».

Каже, що полюбив Україну, як рідну Литву:

«Коли я їду по Одесі, я думаю про Клайпеду, коли їду по Клайпеді, мені пахне морем Одеси. Мені подобаються ваші колядки, це диво якесь; ваші традиції Великодня, українські дороги та українські краєвиди — Україна така гарна! У вишиванці я б ходив весь час! А яка кухня! Борщ, вареники — це все дуже смачно! — чоловік розповідає захоплено. — Я насолоджуюся кожним днем в Україні».

Весілля — тільки з українкою

Він хоче одружитися з українською дівчиною. Цікавлюся, чому?

«Це буде кошмар, якщо моєю коханою стане литовська дівчина», — Міндаугас не вірить, що вона зможе розуміти його так, як українка. Особливо — його бажання піти воювати.

В його уявленні українська дівчина — вже героїня, і вона найбільше підходить йому для кохання.

«Коли в мене поганий настрій, важкий день, нема надії, я їду на залізничний вокзал у якомусь українському місті й дивлюся на пари. Як дружина зустрічає чи проводжає солдата. Я бачу так багато любові, так багато тепла, відданості. Це так справжньо. Власне, чому я й хочу бути в Україні, у цьому її моменті, тут і зараз. Бо тут твориться справжня історія. Я хочу бути її частиною. Тут життя, яке воно є: з горем і радістю».

Литовський волонтер не зміг бути на прощанні з Іриною Цибух у Києві, бо вже повернувся додому. Але разом із друзями пішов до церкви, щоб помолитися за неї.

«У мене був шок, коли я побачив у цьому великому храмі так багато молодих, здорових українських чоловіків. Так важко на них дивитися. У мене виникла думка: ну блін, — він каже це з інтонацією, характерною для українців. — Я — литовець, і я хочу воювати, а вони — ні. Так не можна! На фронті багато молодих жінок, от Іра така молода, вона хотіла дітей, але вибрала боронити свою країну.

А ці чоловіки живуть в Європі. Я б хотів би, щоб їх депортували. Ці хлопці — як путін. Хоч вони й не працюють, як путін, але й не працюють, щоб була перемога».

Міндаугас додає, що хоче, щоб «путін швидше вмерло».

Я підказую: «Ми тут кажемо: щоб він здох».

Сміємося.

Наостанок чоловік каже, що вірить у перемогу України, вірить, що Бог з ним і з нами всіма:

«Я їду на війну, щоб було менше похоронів, щоб діти жили. Я їду для людей, для вас. Дорогі хлопці України, йдемо разом до фронту!».