«Частину моєї руки доїдають собаки під Дементіївкою». Юрій Гудименко про ветеранів, мобілізацію та лікування поранених

Про життя до війни

Я з Запоріжжя, історик за освітою. Я фактично був українським націоналістом у Запоріжжі, в абсолютно різних організаціях. Перше кримінальне провадження по мені було, здається, на 5 курсі. Сів я одразу після випуску. Тому що в Запоріжжі поставили комуністи пам'ятник Сталіну, цей пам'ятник хтось підірвав — і запорізьке СІЗО було набите тими самим людьми, які у 2014-2015 роках, і потім під час повномасштабки, дуже суперово проявлять себе на фронті — пацани Білецького, пацани Яроша.

З усієї України по справі цього підірваного Сталіна, будь він неладний, витягали всіх, хто хоч якось стосується українського націоналізму. Це був ранній Янукович. І, так розумію, був такий політичний задум — одночасно всіх націоналістів активних трошки прошерстити, щоб були спокійніші. Я трошки посидів, отримав умовно, вийшов. Потім був медіаменеджером у Запоріжжі.

Я завжди цікавився політикою, тому що політика — це можливість писати історію. Коли переїхав у Київ, то разом із товаришами ми створили політичну партію «Демократична Сокира». Зараз це волонтерський рух дуже великий. Після війни ми зберемося, всі, хто залишився, тому що, на жаль, дофіга загиблих, і будемо вирішувати, куди нам іти далі.   

Як Гудименко потрапив у військо

Я потрапив у військо, тому що я — параноїк. Бути параноїком — це, як правило, дуже багато нервів. Але водночас, якщо щось реально трапляється фігове, то в тебе дуже хороші результати зазвичай, тому що ти їх передбачав. 

Коли стало зрозуміло, що велика війна буде, я пішов підписувати контракт резервіста. У мене на той момент був білий квиток — це створило деякі труднощі. Але оскільки я розумний, і хитрий, і підлий при цьому, то я пішов підписувати контракт наприкінці року, коли підраховують кількість людей, які контракт підписали, коли ці цифри важливі.

Мене в абсолютно порожньому ТЦК провели фактично за ручку по кабінетах, все показали. ВЛК зайняло у мене два дні, умовно кажучи, з усією фігнею. Підписав контракт резервіста зі 130 батальйоном тероборони. Вони проводили заняття, неформальні фактично, щосуботи за Києвом. У мене була своя зброя, куплена ще десь у 2015-2016 році, і я з нею їздив тренуватися, тобто отримувати якийсь досвід. Купляв набої. Мені було важливо розуміти, що я знаю, куди мені бігти в «час Ч».   

Про поранення 

У нас в Україні тепер є перший голова політичної партії юридично, який одночасно є собачим кормом. Тому що частину руки доїдають собаки під Дементіївкою. 

Я дуже фігово сприймав тоді час. Стодвадцятка прилетіла прямо поруч, і від неї було дуже багато загиблих. Пацани молоді чомусь збилися в купу — і їх тупо змалювали росіяни. Ми просто проходили повз цей натовп, у який вже в той момент цілилися росіяни.

Я просто щасливчик, що мене витягнули, і дотягнули, і не кинули. З усім пощастило насправді. Я думав, що в мене легкі поранення. І тому покращував собі настрій, намагався покращити настрій оточенню. Не панікував, чекав на лікарів. А насправді з'ясувалося потім, що кров просто текла донизу, і піді мною все було в крові. Але я цього не бачив і відключатися почав, вже коли був у руках медиків. 

Що не так з лікуванням поранених

Я потім ретроспективно аналізував. Я знайшов декілька проблем, які могли б зробити життя моє й інших поранених суттєво кращим.

Перше. Якщо поранення численні, або декілька форматів травм, то немає фактично єдиного лікаря, який подивився б на тебе комплексно, і такий: оце вирішуємо в першу чергу, це в другу, це в третю. Наприклад, мене перекинули з харківського шпиталю до київського. У мене фактично рука повністю не працює, я не можу ходити, у мене повністю знищене коліно, уламок там стирчить десь, вибиті два ребра, і дірка якась у плеврі. І на мене дивляться і скеровують у відділення для хворих легенями. А мені вже до того ту дірку зашили, і я кажу: навіщо?

Але мені кажуть — туди. І приводять в торакальне відділення. Мене завозять бадьорого в палату, а там пацани реально з проблемами — пробиті легені, частково вирізані. Вони ледве дихають. Минає година мого перебування в палаті, і я ловлю себе на тому, що я теж починаю х*рово дихати, і мені здається, що в мене теж серйозна проблема з легенями. Тобто я такий вайб спіймав і пригнічуюсь.

Врешті мене перекинули в профільне по руках і ногах — в ортопедію, і там уже все було бадьоро. Але якби був лікар, який чітко визначив, що вирішувати насамперед, то, можливо, у багатьох поранених була б інша ситуація зараз, набагато краща. Можливо, у мене в руці більше збереглося б функцій, ніж є зараз.  

І друга штука. У нас дуже багато зайвого контролю над пораненими, і він буває шкідливим. Це не тільки про лікування поранених, це взагалі про лікування в Україні. У нас ти валяєшся на койці місяць, два, три. Тобі щось постійно дають, навіть якщо воно не факт, що воно тобі потрібно, просто протокол такий.

Через пів року мене оперували в США. У них підхід абсолютно інший. Включаєшся після наркозу — стоїть над тобою медсестра, яка каже: привіт, ось пакет з твоїми речами, отам вихід, ти зараз приходиш спокійно до тями, одягаєшся, проходиш ось туди, там твоя дружина, там стоянка таксі, викликаєш таксі і їдеш додому. 

Це призводить до дуже цікавого ефекту. По-перше, вдома — знайомі тобі люди. По-друге, ти можеш займатися звичними речами й лежати у своєму ліжку. Якщо тобі буде фігово — ти телефонуєш, приїжджає швидка. Але якщо тобі ок — ти не почуваєшся хворим у лікарні. Ти бадьоріше до всього ставишся.

І мені здається, що цей підхід набагато правильніший, тому що я особисто на власні очі бачив у шпиталях дох*ра людей, які в такому стані, що можуть бути вдома з близькими. Відпочити, прийти до тями, щось робити. І це набагато краще, ніж просто лежати, дивитися ТікТок, почуватися хворим і ловити зарази, які розповсюджуються в повітрі. 

Про адаптивний одяг

Тепер я займаюся ветеранськими справами, тому що мені, як ветерану війни, максимально не подобається вся та х*рня, що в нас є зараз. І конкретно я займаюся тим, що хочу законодавчо покращити ситуацію з пораненими, принаймні з адаптивним одягом (це одяг на липучках).

Я намагаюся всім розповідати, наскільки це важливо, тому що дох*ра людей просто не розуміють, що є тисячі ситуацій зараз в Україні, коли поранений не може вдягнути звичайний одяг. Фізично не може. Адаптивний одяг рятує у 90% таких випадків. Якщо ви спробуєте провести день голяка, ви зрозумієте, наскільки це психологічно дискомфортно. А якщо при цьому всьому ви — важкопоранений, то ви зрозумієте, як важливо мати хоч якийсь психологічний комфорт і психологічний захист.

Я хочу, щоб держава видавала кожному важкопораненому військовослужбовцю пакунок, у якому буде той самий адаптивний одяг, набір білизни, засоби для миття, ложки, чашки, все таке. Я знайшов якесь взаєморозуміння з державою в цьому питанні, процес пішов, і я сподіваюся, що до кінця року він уже буде неминучим.

Правильне ставлення до поранених і загиблих впливає на все: і на мобілізацію, і на ставлення суспільства до війни, і на ставлення військовослужбовців до війни. Це взаємопов'язані речі.

Про поранення, які не помітні 

Зараз принаймні в Києві я бачу, що образ ветерана — це людина без кінцівки. Але це не обов’язково так. Це образ, з яким потрібно працювати.

Поранення не обов'язково помітне. Дуже важко зрозуміти, що в мене практично немає коліна. Воно має трохи інакший вигляд, але хто там буде приглядатися? Мене декілька разів люди штурхали: «ну ти шо, ноги не можеш прибрать?». А я реально не можу, вона не згинається, я нічого не можу з цим зробити. Був би протез, щоб він стирчав, то було б одразу помітно, як реагувати. 

Я знаю історію десантника, який після лікування був на реабілітації. У нього фактично плеча немає, а його в барі якийсь чорт чи ляснув по плечу і сказав «посунься», чи щось таке. Пацан роздав п*зди. Однією рукою. Десантура показала себе. Це як ілюстрація до того, що поранення не обов'язково помітні. 

На мій погляд, держава має зробити усе для того, щоб ветеран майже не згадував, що він ветеран.