«Ми були готові вийти на Майдан». Дружина військового про мобілізацію, суспільство, психологічні проблеми та чіткі терміни служби

Про мобілізацію у 2015 році

У 2015-му мого чоловіка вперше мобілізували. До того він узагалі не був в армії і ніяк не був дотичний до війська. Він працював на офіційній роботі, і туди прийшла повістка. Він пройшов місячний курс на полігоні й був скерований на Донеччину та Луганщину. Тоді у нього навіть думки не виникало, що він може відмовитися. В нього досі не було таких думок. 

Це був стрес для всієї нашої родини, тому що ми взагалі не уявляли, як це повинно відбуватися, які ми пройдемо етапи, що на нас буде очікувати. На той момент у нас було вже двоє дітей, їм було 4 і 5 рочків. Якби не наші батьки — яким я дуже вдячна, — я не знаю, як я впоралася б з двома дітьми такими маленькими, бо в них були дуже великі психологічні проблеми.    

В садочку ми були першими, у кого батька мобілізували. І інші діти, попри такий маленький вік, вони знущалися. До цього батько постійно забирав дітей із садочка. А тут батька немає, і їм казали, що батько вас покинув, що ви батькові не потрібні. Тобто це ж, мабуть, у сім’ях обговорювали дорослі, і діти це виносили. 

Ми зверталися до психологів. І вихователі у своєму колі намагалися дітям якось донести. Це все у нас тривало, мабуть, місяці три. А вже потім, коли почали в інших дітей батьків мобілізовувати, воно якось саме в дитячому середовищі вирівнялося.

Мій чоловік тоді був мобілізований рік і 4 місяці. Останні пів року вони із зони бойових дій узагалі не виїжджали. Коли він повернувся, то, я вам хочу сказати, ми заново знайомилися. Людина на фронті, звісно, міняється. Але ж і тут ти також змінюєшся. Ми були абсолютно дві різні людини. Було дуже складно, але було бажання в обох зберегти сім'ю, і тільки це нас врятувало. Тоді хоча б якийсь був шанс. А зараз це взагалі окрема тема. 

Про нерозуміння суспільства

Саме під час АТО ми вперше зіштовхнулися з проблемою нерозуміння в суспільстві. Тобто є окремо сім’ї військових, а є інше, цивільне суспільство. Коли держава це не регулює ці відносини, то це все виливається в поділ суспільства.   

Ми й не цивільні, бо живемо фронтом, але й не військові, бо ми не на фронті. І зараз виникла така потреба донести цивільному суспільству, що так не має бути. 

Такого не має бути, щоб людина не знала кінцевого терміну. Це така зневага до військового. Ми, рідні військових, намагаємось пояснити суспільству, що воюватимуть усі, тобто ми також будемо воювати. Але людина має вичерпний ресурс. Не можуть одні й ті самі винести всю війну на своїх плечах. На одних плечах війну не виграти. І все суспільство повинно це розуміти. 

Про рух за чіткі терміни служби

Багато жінок, матерів чекали, що буде якась заміна, що встановлять якісь терміни. Перший рік питань узагалі не виникало. Скажу за себе особисто — я гадала, що мине рік, або 18 місяців, і настане той момент, коли нам скаже президент, що все, відпустімо вже цих людей хоча б на якийсь час. Але, на жаль, нічого не відбулося.

І тоді ми почали писати звернення. Писали жінки з різних частин України, ми навіть не були знайомі між собою. Але коли нам почали давати стандартні відписки, то в когось з'явилася ідея — а створімо Telegram-канал. 

Я взагалі про те, що є таке об'єднання, дізналася з TikTok. Я побачила, що буде пікет у Києві, перший пікет на підтримку встановлення чітких термінів служби. До Києва ми не могли приїхати, і я у своєму місті взяла дітей, запропонувала їм: нумо просто пофотографуємося й у соцмережі виставимо фото, щоб влада звернула увагу, що є така проблема. 

Ми поїхали. Як виявилося, у нас в місті є багато таких жінок, які також приїхали, і ми обмінялися телефонами, додалися до Telegram-каналу, і так з'явився наш рух. У нас немає організаторів, немає якоїсь реклами. Ми звичайні жінки, звичайні матері, звичайні сестри, доньки. Ми вчимося, і нас уже в русі понад 4000. 

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Про звернення до депутатів і зустріч із Міноборони та Генштабом

Ми зверталися загалом усюди. Я особисто писала звернення на всіх депутатів. Відповіді я отримувала навіть не 10%. Міноборони та Генштаб нам теж давали стандартні відписки. Пояснюючи тим, що якщо зараз відпустити цих [військовослужбовців], то оборонна здатність країни впаде. 

У нас була зустріч із представниками Генштабу та Міноборони. Нам, дивлячись в очі, казали, що будуть у законі про мобілізацію встановлені терміни. Термін цей буде 36 місяців, але вони ще не погодили, чи з них 12 або 18 у зоні бойових дій. І це обов'язково. 

Вони нам, дивлячись в очі, казали, що будуть встановлені хоча б якісь терміни, а потім уже можна буде робити якісь зміни. І коли 10  ввечері лист Сирського й оце все, чесно кажучи, у нас не те що руки опустилися, ми готові були виходити на Майдан. Але, розуміючи, що цими заворушеннями 100% скористається країна-агресор, ми вирішили, що наш рух усе ж за мирне врегулювання. 

Про пікети

Кожен наш пікет — саме мирний. Ми намагаємося довести владі, що людей на фронті є ким міняти. Ніхто не хоче воювати, тому що немає термінів. Це довічне рабство, пробачте. Ти йшов добровольцем, ти був героєм, а зараз, щоб повернутися додому, просто полікуватися, побути із сім'єю, виховувати або просто зробити своїх дітей, — ти повинен іти, щонайменше в СЗЧ. Тому що законної підстави, окрім якщо у тебе є інвалідність, немає.

Не має у країні, що воює, бути такого, що одні й ті самі повинні воювати постійно. Я нікого не змушую іти на фронт. Але ж у війську є й інші спеціальності. Але при цьому держава не дає цим людям гарантії. Тому ми й кажемо — встановіть терміни для того, щоб люди цивільні не боялися. Щоб люди розуміли. Бездіяльність влади в цьому питанні, я вважаю, злочинна.