Що робити з памʼяттю про 27 днів на межі життя і смерті? Репортаж із Ягідного

15 вересня 2024 07:00

Понад два роки тому село на п’ять вулиць поруч із трасою росіяни зруйнували майже вщент. Але найгіршим випробуванням для жителів Ягідного на Чернігівщині стало не це, а місяць у російському концтаборі: понад 300 людей окупанти утримували в підвалі місцевої школи.

Марина Супрун тоді була десятикласницею і разом з родиною пережила полон. Щоб проговорити свій біль та усвідомити шляхи його подолання, вона записала спогади для терапевтичної книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022». Разом з Мариною, тепер студенткою київського вишу, ми пройшлися вулицями її рідного села. Села, у якого вкрали безтурботність...

Чи варто ділитися горем та... ягодами

Біля Ягідного тепер є блокпост із захисними спорудами. «Нехай буде», — кажуть місцеві, наче позначаючи галочками хоч якийсь привід почуватися в безпеці. Але, здається, відродити це відчуття захищеності та безтурботності поки не виходить: від людей можна почути, що в разі повторного наступу окупанти вже точно не пробачать Ягідному того, що воно стало свідком та свідченням. Злочинів і справжнього обличчя «руского міра»...

У селі, паркани якого рясніють позначками фондів та благодійників, що відновили «коробки» будинків, не надто людно. Хати з новими дахами споглядають порожніми вікнами — без фіранок. Усередині багатьох з них порожньо — десь ще триває ремонт, на стінах можна побачити сліди пожеж, біля прострелених парканів подекуди іржавіє російська техніка. І всюди під ногами гниють щедрі дари літа — алича, сливи, персики, абрикоси, яблука та груші.

«Підлітком я часто влітку сиділа з кошиками ягід та фруктів — уздовж траси майже в кожного нашого тут було своє місце. Люди зупинялися, купували, було класно — і їм, і нам, звісно, бо це були мої “кишенькові”, — каже Марина, надкушуючи яблуко з червоним боком, яке впало у траву, тому не дуже вдарилося. — Я багато жартувала, завжди на позитиві, тому в мене купували добре. Пам’ятаю, як бабуся обмахувала мене “першим прибутком”, щоб гроші водилися».

Марина сміється, показуючи, як забобонна баба «хрестила» її купюрами. А тепер, каже дівчина, на цій трасі не продають фруктів та ягід. Їх навіть не збирають: «Ми не можемо ділитися ними, як і горем, бо це здається недоречним». Хіба що ягоди віддають гуртовим закупникам — за копійки, геть не варті подряпин, які залишають на руках колючі кущі.

...Маю сказати, що дуже люблю квіти. Настільки люблю, що першим узяла у тривожну валізку свій гербарій. Ці квіти — мої спогади. Книга з гербарієм була надто велика, щоб забрати її. Тому я швиденько перекладаю все в конвертик і ховаю конвертик із гербарієм до кишені своєї чорної куртки...

Марина, проводячи своєрідну екскурсію вулицями свого неймовірно зеленого та духмяного села, каже: «Та, бачите, все відбудовується. Наша прекрасна природа відновлюється, земля родить, ось лелеки прилетіли на гнізда. Хтось, можливо, не повернеться сюди ніколи, але більшість тут буде жити далі».

«Але це, мабуть, буде вже якесь інше село. Не те, у якому я провела найкращі безтурботні роки свого дитинства. Я хочу пам’ятати його ще тим, але треба щось робити з пам’яттю про ті 27 днів, які ми всі пережили разом на межі життя і смерті. Коли поруч на лавках помирали старші люди, а дорослі відчували біль, бо не могли захистити своїх дітей, — каже дівчина, коли ми підходимо до школи, яка тепер навряд чи колись буде приймати у своїх стінах дітей. — Не можу сказати за інших, але я тепер завжди маю в голові план, як рятувати звідси свою сім’ю. Таке постійне відчуття небезпеки та стривоженості. Я не знаю нічого гіршого за те, що довелося нам пережити».

...Того дня, близько обіду, почувся гул з-за лісу. Їхали танки. У серці була одна надія — проїдуть далі. Почулася автоматна черга, за нею — безліч. Страх втратити найближчого був найбільшим. Я ніколи не хотіла б такого відчути. Те, що немає достатньо їжі, гарячої води та світла, було не таким важливим на тлі цього страху. Вони сміються, стріляють, бігають на поверхні. А ми — внизу, прощаємось одне з одним. Вони — російські солдати. Мама, я та маленька Крістінка в міцних обіймах, в таких міцних, що навіть важкі, як камені, сльози не мали куди падати. Разом чекали на смерть. І тільки тоді я зрозуміла, що люди брешуть… Вона не з косою. Вона з автоматом...

Усі розмови закінчуються тими спогадами

У селі працюють різні місії підтримки та допомоги — дехто з підлітків пройшов цілий курс психотерапії в таборах відпочинку та реабілітації. Марина теж була в такому — це допомогло їй виговоритися, пропрацювати почуття провини, подивитися в очі своєму страху. А написання есею для книги — відчути, що про пережите та шлях до відновлення все ж варто розповідати.

«Знаєте, спочатку ніхто не хотів про це навіть говорити. Здавалося, що швидше ми це забудемо, то легше далі буде жити, — розповідає Марина поруч із символічним знаком, який встановили біля шкільного підвалу. — Звісно, коли я знайомлюся з новими людьми, я не починаю всім одразу казати про це. Але й приховати не завжди виходить — як не забороняй собі, все одно будь-які розмови зараз закінчуються темою війни. А в мене це спогади навіть не про окупацію, а про полон — я вважаю, що це не одне й те саме».

Досвід колективної травми, спільної майже для всіх членів громади, потребує вивчення та реагування. І допомоги. Разом якось мають жити ті, хто пережив катування, і ті, кого окупанти за лояльність залишили в будинках. Ті, хто ризикував життям, щоб допомогти іншим, і ті, чиї слабкості побачило все село. Ті, хто «йшов з усіма», щоб нелюди не чіпали дівчат, і ті, хто тепер вважає їх шльондрами...

«Ми намагалися допомогти людям проговорити, як це пам'ятати. Але не тільки сам цей злочин щодо жителів села. Люди хочуть пам'ятати село, яким воно було в мирному житті. Люди хочуть пам'ятати тих, хто чинив хоч найменший, але спротив. Тих, хто попри небезпеку допомагав знаходити їжу. Люди хочуть пам'ятати тих, хто їх захищав та обороняв. А найбільше — люди хочуть жити далі. Люди не хочуть перетворювати село на суцільний гранітний пам'ятник. Дуже хочеться їх у цьому підтримувати. Та й не тільки їх. У нас купа населених пунктів, що переживають схожий досвід: як пам'ятати і як жити далі. І як робити це не в радянський спосіб», — написала після відвідин Ягідного кандидатка психологічних наук Ірина Ейгельсон.

Коли йдеш вулицями та спілкуєшся з поодинокими людьми, не покидає відчуття, що село намагається заповнити цю порожнечу — у відновлених будинках та власних життях. Марина заходить у підвал уже втретє після звільнення — каже, майже нічого не відчуває. Здається, вона навіть трохи пишається, що може сюди повертатися й не плакати. Таке собі щеплення — малими дозами болю. І дівчина вважає, що в цьому підвалі не варто нічого змінювати — нехай люди мають можливість дивитися на це. Не треба якихось музеїв чи екскурсій — просто залишити все, як є. Воно само промовисто говорить про все, що треба знати. Вона показує місце, де спала разом з друзями, — знизу двоповерхової конструкції, яку чоловіки зробили з дитячих ліжечок садочка. Хоче показати щось важливе, але вологість та час зробили свою справу — Марина намагається знайти напис, але літер вже майже не видно. Час відпрацьовує своє...

...Ми наспівували пісні, читали одне одному книжки, які мразота повикидала зі шкільної бібліотеки. Найголовніше — на ліжку, яке було над нами, ми, лежачи, писали поему «Катерина» Т. Г. Шевченка по пам’яті. Червоним фломастером, як зараз пам’ятаю. Ці спогади зі мною до кінця, чи я з ними...

Чи співати на попелищі

Що робити з тими страхами та ненавистю, дівчина ще не вирішила. Розмірковує, що, можливо, варто було б іти воювати. Але зараз Марина вчиться на журналістку та співає. Ми стоїмо біля зруйнованого будинку — тут раніше вирувало культурне життя Ягідного. Про це дівчина дуже тепло згадує й у своєму есеї:

...Місцевий Будинок культури теж згорів, я це бачила. Я бачила, як горить моє життя.
У нашому співочому колективі були шість дівчаток і один наш керівник — дядя Рома. Ми творили, вигадували, ніколи не діяли за шаблоном. Наших концертів завжди чекали ягіднянці — жителі мого села. Останній наш мирний виступ був у лютому 2022 року, здається, десь 12-го. Нас запросили виступити на дні народження, в місцевому кафе «Ромашка». Воно, до речі, теж згоріло...

Марина показує місце, де колись була сцена. Довго стоїть перед ним, і в якийсь момент починає здаватися, що дівчина зараз почне співати. Але ні — тишу порушує хіба що стукіт будівельних робіт, які тривають по всьому селу. Ми мовчки виходимо зі згарища і сідаємо на гойдалку — вже після звільнення тут поставили дитячий майданчик, де тепер вечорами збираються діти та підлітки — як кажуть, на тусу. Але вдень тут порожньо — усі зайняті справами.

Марина багато згадує про те, як уперше після евакуації родина повернулася в Ягідне. Як думала, що вже ніколи не зможе спокійно пройтися вулицями, де стояла розбита військова техніка, як була налякана смертю власного будинку, який, здавалося, вже ніколи не наповнити життям. Але як несподівано в село потягнулися волонтери. Багато різних ініціатив, цікавих людей, з якими хотілося товаришувати та разом робити корисні справи. Біля Будинку культури оселився цілий волонтерський табір — люди поставили намети, розбирали завали, лагодили будинки.

«І це було дуже круто! Вечорами прямо тут відбувалися концерти, і знаєте, навіть місцеві пенсіонери не були проти шуму-гаму та таких вечірок. Я теж співала — так, прямо тут, на згарищі. Наші приходили слухати, дуже підтримували мене. Що ж, вони спалили будинок, але я ж для чогось залишилася живою — тому маю робити те, що вмію!» — каже Марина з емоційним запалом.

Вона зізнається, що волонтери, які приїздили до Ягідного, дуже вплинули на її світогляд. Вона була вражена бажанням інших людей допомагати, не боятися складнощів, вірити в можливість усе змінювати на краще. Зі школярки, яка ще кілька місяців тому просто чекала на смерть, молячись тільки про те, щоб не побачити загибель сестри та мами, вона перетворилася на активну дівчину, яка свідомо бере участь у суспільно важливих проєктах. За порадою волонтерів, які стали для Марини друзями, вона знялася в документальному фільмі про Ягідне французького режисера і навіть побувала на презентації цього кіно в Парижі.

«Цей досвід змінив нас усіх. Наші цінності передусім. Я ніколи не забуду, як ми обіймалися з мамою і сестрою, коли в село увійшли окупанти, і вона казала нам: “Якщо зі мною щось станеться, не кидайте одна одну”, — каже Марина. — Сподіваюсь, я не буду все життя перебувати у спогадах. Але я б не хотіла й щоб про це забули...»

Ми заходимо на місцевий цвинтар: у пам’яті про трагедії має бути місце, щоб біль та туга не заповнювали весь простір, який намагається знов стати життям. Тут у березні 2022 року окупанти дозволили викопати яму, куди скинули тіла вбитих та померлих у шкільному підвалі. Після деокупації тіла ексгумували й місцевих поховали. Могили в різних кутках кладовища, але відрізнити їх можна за спільними датами смерті. Тут і дуже літні жінки, які померли від задухи, і молоді хлопці, вбиті за непокору. Подекуди майорять прапори — у Ягідного свій рахунок цієї війни...