Зміст
«Як же ж боляче.
Як начебто бачу труп близької людини…
А для когось це просто купа цегли…»
Наталя Вишневецька, останній допис у Facebook про свіже відео з її рідного Бахмуту.
Мрії збуваються. І аж не віриться, що вийшло краще, ніж можна собі уявити. Наталя хотіла квартиру, а знайшовся будинок. У хорошому районі, невеликий, двоповерховий, з ремонтом, з меблями: молода родина для себе облаштовувала у стилі лофт. Наталя із чоловіком загорілися: купимо. Він — киянин у сьомому поколінні — продав квартиру у столиці й саме вистачило. Жінка щасливо заспокоїлася: їй за 50 років, чоловікові за 70. Все життя в праці, на обох майже 100 років трудового стажу — заслужили на старість хороше житло. Там і кабінет їй омріяний буде, і не надриватиметься вже по 12 годин в офісі, і більше часу на здоров’я виділятиме, і медитуватиме на сонечку. І садочок матиме, і гулятиме міською алеєю троянд — та саме недалечко.
Докупили меблі, залили двір асфальтом, щось там переробили-дообладнали в будинку й заїхали. Це був листопад 2021 року.
Добре, що мрії здійснюються. Але гріш їм ціна, якщо невчасно.
Перша окупація: скільки можна боятися?
Коли Наталя Вишневецька (родом із Покровського району), потрапила до Бахмуту вперше студенткою у 1989-му, була шокована, що місто кардинально відрізнялося від інших на Донбасі:
«Інші міста будували недавно, хаотично, ліпили туди “хрущовки” та їхні молодші сестри “брежнєвки”. А Бахмут — місто зі старовинним духом, своєю історією, дуже гарно сплановане, на зразок Парижа, коли від центральної площі розходяться променями мікрорайони. Колись у центрі проходили знамениті міські ярмарки. У кварталах поруч селилася міська знать, дворяни та купці. Саме тут, вздовж центральних вулиць, сконцентровано найбільше історичних будівель. Вони такі красиві, зберегли свої давні двері, дерев’яні. Такі приємно-теплі на дотик.
І хоча жили там 80 тисяч людей, але все розміщено компактно: завиграшки дістатися до будь-якої точки пішки. Плюс розвинена інфраструктура, гарні дороги, багато скверів і парків, шикарна набережна. Хороше, затишне місто — дійсно перлина Донеччини. Інших таких немає, — описує жінка. — Місто сонця, сріблястих тополь, свіжоспеченого хліба, солі, аромату троянд та гіркуватих трав — навколо ж степ».
І вона залишилася: працювала в податковій бухгалтеркою, у нульових відкрила свою справу: продавала сировину для косметики. Все йшло добре: ширився бізнес, мріялося про навколосвітню подорож.
Насунувся 2014 рік. 12 квітня сепаратисти оголосили в місті владу так званої «ДНР». Більшість із місцевої влади підтримали росіян: окупантам віддали ключі від прокуратури, поліції, міської ради. Міський голова заявив проукраїнським журналістам: «Вам важлива ганчірка на даху, чи спокій у місті?».
Єдиним місцем, де майорів український стяг, стала військова частина в центрі Бахмута. Там розташовувалося чимало радянської старої техніки. І якби сепаратисти до неї дісталися… Там тільки масло заміни та їдь. Тому на територію частини гелікоптерами закинули українських спецпризначенців. Молоді чоловіки опинилися в облозі. І хоч десантники замінували частину по периметру, вороги штурмували її кілька разів.
Наталя із чоловіком Валерієм мешкали навпроти й бачили ті штурми на власні очі.
«У нашій свідомості стався перелом, — розповідає вона. — Ми вже немолоді люди, життя прожили, що будемо сидіти й труситися, а діти гинутимуть? Ми вирішили: так не можна. Уб’ють, так уб’ють. У місті тоді всі були шоковані від жаху: сепаратисти залякали людей убивствами. Місцевого депутата Горлівки Володимира Рибака, який зірвав прапор “ДНР”, викрали, катували, розпороли йому живіт, іще живого вкинули в річку. У воді знайшли й тіло студента Юрія Поправки, якого теж мучили. Це зроблено було вмисно демонстративно, щоб придушити протестні настрої. Але ми побороли цей страх. Купили їжі, води, цигарок, і чоловік пішов до військової частини. Я стояла на балконі й спостерігала, як на дахах лежали снайпери “деенерівські” й дивилися на українських військових. Валерій перекинув хлопцям пакет із харчами через паркан. І так робили багато місцевих. Інакше б наші не вижили».
Окупація Бахмуту тривала три місяці, всі десантники вийшли живими. Місто звільнили українські війська.
Волонтерська організація «Бахмут Український», яка утворилася першого дня окупації, після деокупації лишилася.
З 2014 до 2022-го Бахмут жив у статусі прифронтового міста. Активні проукраїнські жителі годували військових, доглядали у шпиталі поранених, ремонтували армійські машини.
Від Бахмута до Артемівська
Територію Донеччини колись покривало древнє Пермське море, на місці якого 290 мільйонів років тому утворилися величезні поклади кам’яної солі. Видобувати її в промислових масштабах методом випарювання почали 1876 року. До того російська імперія ввозила сіль з-за кордону. На той час місту Бахмуту, названому від імені річки Бахмутки, було вже 200 років, там жили українці. Засноване як сторожа на південному кордоні московського царства, із часом стало фортецею, а потім козацьким містечком, повітовим містом.
На гербі Бахмуту — алхімічний знак солі: срібна смужка у срібному колі. Тут добували 70% солі для всієї імперії. Місто розвивалося, і коли 1919-го утворилася Донецька губернія, її центром за рік став Бахмут! Цікаво, що йому підпорядковувалися території не тільки Донецької та Луганської областей у їхніх сучасних межах, але й Таганрозький та Шахтинський округи. Пізніше вони стануть російськими.
Згодом адміністративний центр перемістився до Донецька (тодішнє Сталіно). Місцеві раділи: їх обійшла індустріалізація. Вони бачили, як там, де будуються заводи, шахти, де розвивається промисловість, переривають усю землю, знищують природу. Тамтешні містечка стають схожими одне на одне. Бахмут зберіг себе. Але втратив назву: 1924-го його перейменували на Артемівськ. Причиною стала загибель у залізничній катастрофі Федора Сергєєва-Артема, «товариша Артема» — відомого більшовика із Донбасу. На його честь назвали дев’ять міст, не кажучи вже про вулиці, площі, заводи.
Історичну назву Бахмуту вдалося повернути аж 2016-го під час декомунізації. Нинішня окупаційна влада наразі називає місто Артемівськом. Точніше, його руїни.
Бахмут був відомий також Артемівським шампанським, відколи після видобутку алебастру там утворилися кілометрові підземні штольні. Ціле місто під землею, і там завжди однакова температура — 12-14 градусів. У радянський час там з’явився завод шампанських вин. Випускали по 25 мільйонів пляшок на рік!
Козацький дух
«Коли Катерина II розігнала Запорізьку Січ, українці заселили нинішню Донецьку та Луганську області. Мої пращури розорали дикий степ, зводили міста й села. Це все земля корінних українців. Мені мама розповідала, що через 200 років, у часи індустріалізації, почали на ці території завозити людей із росії з кримінальним минулим.
Вони мешкали в поселеннях, за межі якого не могли виходити. Будували заводи, працювали на шахтах. І так потихеньку тут обжилися, народили дітей. Вони ненавиділи все українське. На 2014-й у шахтарських містах жили 80% сепаратистів і 20% проукраїнських жителів. У Бахмуті ж навпаки», — розмірковує Наталя. — У місті немає шахт, тут видобували споконвіку сіль, а не вугілля. Немає ні хімічних заводів, ні великих металургійних підприємств. Сюди нікого не завозили. Тут більше українців з діда-прадіда, тут козацький дух. Сто років тому тут поголовно говорили українською, ходили у вишиванках».
Примітно, що саме над Бахмутом восени 1917 року вперше на Донбасі підняли український синьо-жовтий прапор.
Після повномасштабного вторгнення росіяни руйнували Бахмут, як ніяке інше місто.
«Навіть за фашистів у Другу світову війну місто не так постраждало, хоча йшли бої дуже сильні. Але рашисти нинішні все зруйнували. У них до Бахмуту якась особлива ненависть. Саме через оцю велику підтримку України. У нас кожна друга машина, починаючи 2014-го, з українським прапором чи тризубом», — розповідає Вишневецька.
З початком повномасштабного вторгнення волонтери посилили діяльність. Наталя 90% свого часу віддавала саме на це:
«Понад місяць жителі міста забезпечували 54 бригаду, прикордонників, ТрО та інші підрозділи, які дислокувалися в Бахмуті. Вони майже не отримували допомоги від центру, бо все йшло на Київ. Всі розуміли: якщо впаде столиця, то кінець. Тому ми самі правдами й неправдами, починаючи від крупи до дронів — все купували для військових.
Бабусі під обстрілами несли бійцям, що мали вдома, — пів кіло рису, пів кіло цукру: “Віддайте хлопчикам”. А їх тепер називають “ждунами”. Де не копни, ждуни скрізь є, які чекають свого часу. Але в Бахмуті було найбільше патріотів, ніж на всій Донеччині, я вам скажу. Дуже багато патріотів місцевих боронять Україну та загинули за неї».
Згоріло все життя
Наталя прожила в Бахмуті майже 30 років. У 2022-му вона втратила все своє життя, хоча й не померла сама.
Згоріла її квартира, яку не встигла продати, будинок, який придбала із чоловіком, житло мами й брата з інвалідністю. Згоріли склади, де зберігала продукцію. Померла у квітні мама. Її поховали в Бахмуті, але зараз цвинтаря теж немає. Він розтрощений. І це для жінки найстрашніше.
«Ми пахали день і ніч із чоловіком, щоб мати те, що мали. Ми встигли вивезти з дому холодильник, телевізор і пральну машину, частину товару. Це було після того, як стало зрозуміло про Бучу й Ірпінь, як знущалися з місцевих, особливо волонтерів. І ми все лишили, і в усі приміщення пустили військових, навіть у житло до брата.
Ми вірили в те, що Бахмут — незламна фортеця, що його ніхто здавати не буде. Військові казали: восени піде лендліз, зараз виїжджайте, а в листопаді будете вдома. А в листопаді вже в'їхати до міста було страшно, можна було вирушити по холодильник і лишитися без голови», — згадує бахмутянка літо 2022-го.
Вона оселилася з родиною на Полтавщині. Востаннє була в Бахмуті на початку липня. Хотіла забрати фотоальбоми з квартири, але військові спали. Незручно будити. «Приїду ще десять разів, чи попрошу їх переслати “Новою поштою”», — подумала. Вікна виходили саме на військову частину, де продовжували ремонтувати техніку: бронетранспортери, танки. І підліток, якого завербували вороги, навів туди удар двох «іскандерів».
У помешканні Наталі вибило вікна, і вона передумала просити бійців вислати їй ті альбоми: а що як знову прилетить і вони постраждають? Жодні альбоми не вартують людського життя. Нині у неї немає жодного фото, де вона молодша сорока років, — лише ті, що зберігаються в пам’яті телефону.
Поступово мародери обчистили всю квартиру й усе місто. А тоді посунули вороги.
«Ми в режимі онлайн дивилися, як спалюється наш Бахмут. Як ненормальні, не спали жодної ночі, постійно моніторили соцмережі. Бачили, як руйнації просуваються вулиця за вулицею, все ближче й ближче. І так вийшло, що наш будинок знищили останнім.
Минуло два роки, і мало б бути прийняття, що дому нема. Але й досі, коли я бачу відео з Бахмуту, мені фізично боляче. Не можу дивитися: засмучуюся, погано сплю, тиск скаче. Здоров’я і нервова система вбиті. У кожному місті, у кожному селі уже є кладовище з бахмутян. Люди мруть, як мухи», — голос Наталі стишується.
Коли вона бачить, як десь роздають гуманітарну допомогу, ледь впізнає своїх знайомих земляків. Молоді, квітучі, бадьорі колись люди — нині чорні. Постарілі на десятки років.
Ми всі втратили не лише нерухомість, втратили могили близьких, втратили друзів, своє життя. Молоді люди швидше відновлюють соціальні зв’язки, вибудовують нові, а для пенсіонерів це майже неможливо. Моя подруга живе в Хмельницькому, вона ні з ким не спілкується. Каже: «Я ж не піду до сусідів стукати: будьмо знайомі».
Місто — це люди
Найбільше Наталя страждає від того, що не може відвідати могили батьків, поставити пам’ятник:
«Це просто вбиває. Мене з корінням вирвали. Мешкаємо в Лубнах три роки, і це не наш дім, не можемо інтегруватися, не виходить. Живемо Бахмутом і все. Дуже сумую за друзями, всі розкидані світом. Я вважаю, що місто — це люди. От мені не вистачає земляків, з якими я дружила, жила, працювала. Але сподіваюся, що все-таки побачимося.
Розбомбили нас, але нічого. Від Дрездена нічого не лишилося, і відбудували ж. І Бахмут відбудують, і я повернуся».
Цей текст є частиною проєкту «Знищені, але нескорені», в якому ми розповідаємо історії міст, зруйнованих вщент та окупованих росією за час повномасштабного вторгнення.