І зацвіли вони весною цвітом сакур. Загибель, що переростає у життя

«Маємо перед загиблими провину до кінця свого життя. Бо якщо є в нас хліб на столі й до хліба, якщо ми можемо спілкуватися з онуками, то все завдяки нашим воїнам», — говорить мені одна з жінок, Тетяна Галицька, яка на алеї висадила дві сакури — за двох своїх полеглих племінників, Євгена та Андрія.

Створення алеї оплатили японські доброчинці в рамках благодійного проєкту «100 сакур для миру».

«Японців дуже розчулила історія про те, як наша громада береже пам’ять про полеглих односельців», — розповідає вчителька Потіївського ліцею Тетяна Бількевич.

Я теж хочу розказати цю історію. Про хвилину мовчання, на яку виходять із фотографіями, про сквер на честь коханого чоловіка, про Алею Слави, де не розділяють загиблих під час АТО і повномасштабної війни, про плакучі сакури, які плачуть біло-рожевим цвітом і нагадують, що життя завжди перемагає смерть…

Японський проєкт

Тетяна Бількевич і гадки не мала, що саме вона стане містком між японськими волонтерами та Потіївською громадою. Шкільна вчителька і майстриня з виготовлення ляльок-мотанок. У 2023 році пані Тетяна зробила ляльку для проєкту «100 мотанок для миру». У проєкті була виставка українських мотанок в Японії, майстер-класи для японців і збір коштів для допомоги українським дітям, що постраждали від російської агресії.

Лялька пані Тетяни, виконана в кольорах українського національного прапора, дуже сподобалася японським партнерам. І коли японці придумали реалізувати в Україні проєкт «100 сакур для миру», то запропонували майстрині з Потіївки долучитися до нього.

«Японці сказали, що для нашої громади я можу замовити від 1 до 10 саджанців. У них була умова: висадити дерева поблизу дитячої установи, щоб діти були залучені до догляду за деревами, могли щодня споглядати їх і виховуватися красою довкілля. А я відповіла, що в нас уже понад два десятки загиблих, і чи не могли б японці подарувати нам сакури на памʼять про кожного з них. Що ці дерева висадять матері й дружини полеглих разом зі школярами, і разом доглядатимуть цю алею. Адже серед школярів багато дітей, чиї батьки були і є на фронті. У Ані Грушецької, Миколи Мельниченка, приміром, батьки загинули, у Каті Пінчук тато зазнав у бою важкого поранення, йому ампутували ногу.  Японцям ідея сподобалася, і вони попросили в мене інформацію про наших воїнів», — згадує Тетяна Бількевич.

Так почалася співпраця Потіївської громади з японськими доброчинцями.

Не спішіть, зупиніться

До складу Потіївської територіальної громади входить 24 села — 3,5 тисячі людей. З них майже дві сотні пройшли АТО, ООС, стали бійцями під час повномасштабної війни. 13 зникли безвісти, і громада живе надією на їхнє повернення.

Загиблих бійців ховають у їхніх рідних селах. А от Алею Слави громада облаштувала у своєму центрі — Потіївці. Місце вибрали давно намолене — біля памʼятних стел, на яких висічені імена односельців, що загинули під час Другої світової війни.

З кольорових фото на Алеї Слави, з-під синьо-жовтих прапорів, загиблі хлопці дивляться в очі кожному, хто проходить центральною вулицею Потіївки.

Вадим Жордочкін, загинув у 2016 році. Священник, у 2014 році він відмовився йти у військо капеланом, став водієм-санітаром, вивозив з поля бою поранених…

Олександр Макаренко, старший стрілець, загинув у квітні 2023-го під Бахмутом. Упродовж перших двох місяців повномасштабної війни він 4 рази намагався мобілізуватися. Провоював рівно рік…

Микола Лабенський. Загинув у серпні 2023-го. Служив у ГУР ще до початку повномасштабної війни. Захищав Гостомельський військовий аеродром, тримав Бахмут, брав участь у водних спецопераціях на Херсонщині. Там і поліг.  

Іван Лучніков пішов у ЗСУ на другий день повномасштабної війни. 6 січня 2023 року був удома у відпустці, якраз одружився, а 19 січня загинув у Благодатному під Покровськом. Понад 10 місяців тривала експертиза ДНК — від Івана після російського прильоту залишилася тільки нога. Її й поховали на потіївському цвинтарі…

Євген Сичевський у березні 2022-го пішов добровольцем. Загинув у квітні наступного року, захищаючи кордони Сумщини. У 26-літнього бійця лишилися двоє маленьких дітей. Дружина Надя після загибелі чоловіка теж пішла в ЗСУ.

Андрій Сичевський ще 19-літнім хлопцем у 2017-му потрапив в АТО, підписавши контракт із ЗСУ. А загинув у жовтні 2023 року під Роботиним. Мав дівчину. Хотів одружитися...

Брати Сичевські обоє поховані в Облітках — там їхні могили доглядає сестра, а тітка, Тетяна Галицька, порядкує на Алеї Слави в Потіївці, тепер на ній — і турбота за сакурами братів. Хлопці з дитинства сироти — їхні батьки давно померли від «чорнобильських» хвороб…

Михайло Никончук пішов в АТО у квітні 2015-го. Кулеметником воював під Волновахою, Новотроїцьким, Старогнатівкою. Помер у 2019-му, вже, як повернувся додому — війна зʼїла його серце…

Віктор Корженко загинув у 2014-му.

Сергій Лукашенко — у 2017-му. 

Олександр Візінгер — у 2022-му. 

Володимир Грушецький загинув у 2023-му. 

І ще фотографії, і написи, і такі короткі проміжки між датами народження і смерті.

Мами й дружини, родички прибирають на цій Алеї не за рознарядкою — ідуть сюди, несуть і висаджують квіти, замінюють прапори з болем і любовʼю. Тепер тільки так вони можуть проявити свою любов і втамувати біль. І сказати світу, що їхній рідний загинув недарма. І сакури посадили для цього ж…

До Алеї Слави мешканці Потіївки щоранку приходять на хвилину мовчання. Родичі загиблих беруть фотографії своїх дорогих, прапори. І схиляють голови, і здається, що не метроном, а серце кожної відбиває ті скорботні миті…

«У нас тут між Алеєю Слави й сільрадою траса проходить на Малин, і дуже неприємно, коли автівки мчать під час хвилини мовчання і не зупиняються. Хочеться їм сказати: “Ви сьогодні тут їздите завдяки ось їм, оцим хлопцям, що на фотографіях. Так зупиніться ж, вшануйте, як би ви не поспішали”. Але кожного за рукав не притягнеш. Ми вже, родичі загиблих, між собою говоримо, чи можуть нас зрозуміти люди, яких не торкнулася війна? Є ж у нас такі, які й росіянам готові підпорядковуватися, аби швидше війна закінчилася. Я теж хочу, щоб вона закінчилася, але тільки на українських умовах. Бо заради чого ж тоді загинув мій син Сашко, і всі ті хлопці, і зараз заради чого гинуть? Ми тут не можемо їх зраджувати», —  говорить Тетяна Макаренко.

Сонце і без протягів 

Тетяна Бількевич сфотографувала для японців Алею Слави, розповіла про загиблих, повідомила, що дерева посадять на шкільному подвірʼї — так, щоб вони безпосередньо стали частиною життя школярів.

Японці висунули останню вимогу: знайти садівника, який зможе відібрати саджанці й навчить громаду, як їх правильно посадити і як доглядати. Навіть більше: вони хотіли переконатися, що цей садівник — саме той фахівець, який їм потрібен для проєкту.

Громада такого фахівця знайшла — у лісотехнічному коледжі міста Малин. Викладача кафедри лісівництва та захисту лісу, кандидата сільськогосподарських наук Ігоря Будніка. Він 2 роки стажувався в Канаді, рік у Британії — англійською володів чудово, тож зміг порозумітися з японцями й витримати іспит, який вони влаштували через телефон.

«Японці мені написали, що відчули в нашому садівникові дуже добру людину», — розповідає Тетяна Бількевич.

Японські партнери  довірили пану Ігорю вибрати саджанці сакур в українських розсадниках, профінансували покупку.

«Я погодив з ними, що треба купити саме плакучу сакуру, яка гарно приживається в Україні. За кожне деревце японська сторона заплатила 1500 грн. Це порівняно невисока ціна для таких саджанців. Я купив дерева в розсаднику на Київщині: вони там уже перезимували одну зиму у ґрунті, отже є надія, що зможуть адаптуватися до наших погодних умов», — розповідає Ігор Буднік.

Дерева висадили так, як вимагали японці: на галявині, де багато сонця і немає протягів, у ямки засипали керамзитовий дренаж, бо сакура не любить застою води, додали спеціальні таблетки проти шкідників, адже сакура боїться личинок хруща й інших комах, у відповідний спосіб підживили ґрунт. Для краси й збереження вологи облаштували навколо кожного саджанця пристовбурове коло. Висаджені на початку квітня дерева витримали квітневі заморозки й сніг. 

Горе обʼєднало

Зараз ще кожне деревце для безпеки «тримається» за солідний кілок — поки наллється силою і впевненістю. На тих кілках згори вниз чорним маркером написані прізвища загиблих бійців.  

«Ми сакури якось у розсипну посадили, може, треба було садити у тому порядку, як хлопці гинули — спочатку дерева тих, хто поліг у 2014-му, потім за іншими роками смерті», — бідкається мама Миколи Лабенського, Ірина.

Вона мешкає у сусідньому зі школою будинку, із вікна їй видно алею сакур, от тільки синове дерево і кілька дерев інших загиблих, слідуючи за контурами галявини, трохи в боці, і з її вікна не видно. 

«У багатьох моїх товаришок, крім загиблих синів, ще є діти. Думаю, їм легше. А мій Коля у мене один. Понад 300 побратимів були на його похороні тут, три нагороди у нього. Я викричала свій біль, а чоловік не виніс втрати, помер через два місяці після загибелі сина. Невістка дуже добра, приїздить з онуком, турбується про мене. Мені 50 років, ще треба якось жити», — говорить пані Ірина.

Вона й інші мами й дружини загиблих в Потіївській громаді створили спільноту, що є частиною ГО «Об'єднання матерів і дружин Захисників України». Мама Вадима Жордочкіна, пані Олена, є керівницею підрозділу ГО в Житомирській області.

«Ми з дівчатами гуртуємося. Разом Алею Слави доглядаємо, от в січні обʼїздили усі могили загиблих у селах громади, підтримали батьків, привезли квіти. Тетяна Володимирівна для нас майстер-клас з виготовлення ляльок-мотанок проводила, ми на екскурсію їздили. Але, знаєте, головне навіть не якісь заходи, головне, що ми разом. У нас одне горе, ми одна одну дуже добре розуміємо. Зібратися, поговорити, поплакати, разом посидіти в кафе — і вже на душі легше», — розповідає Тетяна Макаренко.

Скоро жінкам для спілкування не потрібно буде ходити в кафе: сільрада виділила їм кімнату у своїй адміністративній будівлі. Марина Плечко, очільниця громади, обіцяла зробити там ремонт — і матимуть родини загиблих простір для своїх зібрань.

Ми стоїмо у шкільному дворі, посеред сакур, вітер рве волосся, ворушить пелюстками квітки соняшника на грудях у жінок, і здається, що соняшник оживає. Ця квітка, серединка якої — фотографія вбитої на війні рідної людини, після початку повномасштабної війни стала в Україні символом скорботи за загиблими. Як зустрінете де жінку з таким соняхом — знайте: то гірка вдова або назавжди осиротіла мати. 

Алея закінчиться разом з війною

Провулком від школи можна вийти на вулицю, яка до 2020 року називалася 1 травня. За рішенням громади її перейменували на честь загиблого на війні Вадима Жордочкіна. Будинок № 6, де він народився і виріс, наразі — єдиний, на якому є табличка з новою назвою вулиці. Усі інші хати — без них. Голова сільради, Марина Плечко, пояснює, що виготовлення нових табличок і перероблення документів на будинки — клопіт, який потребує часу і грошей. Але все зроблять, як належить — і з цією вулицею, і з іншими, які в селах громади хочуть перейменувати на честь загиблих захисників.

А на алеї сакур скоро встановлять таблички з QR-кодами, щоб можна було прочитати інформацію про полеглих героїв.

«Війна триває, от треба вже посадити 25-ту сакуру, можливо, доведеться ще. Якщо наші японські партнери захочуть взяти в цьому участь, ми будемо раді. Якщо ні — купуватимемо сакури самотужки. Думаю, що громада погодиться на це», — говорить Марина Плечко.

У квітні в Потіївці крім Алеї сакур зʼявився ще й сквер сакур. Його висадила вдова бійця Валерія Симоненка, Тетяна. Вона попросила сільраду виділити ділянку землі, власним коштом закупила саджанці — і от, на галявині в центрі Потіївки, по діагоналі від Алеї Слави, тепер пнуться до сонця 6 сакур.

«Валєра дуже любив квіти, мені подобається цвіт сакури, і я вирішила створити сквер. Роки минуть, сакура виросте, моя онучка виросте і скаже, що ось ці дерева моя бабуся посадила для мого дідуся. Це буде найкраща памʼять про Валєру», — впевнена Тетяна Симоненко.

Нема нічого більш тужливого, ніж лопотіння прапорів над фотографіями бійців, коли з похмурого неба сипле й сипле снігова крупа. Ми мали дістатися Потіївки в обід, а приїхали години на дві пізніше. Боялися, що вже нікого з мам і дружин загиблих, які у цей день не були зайняті роботою, не застанемо в сільраді, що доведеться шукати їх по хатах. Але вони нас дочекалися, і ходили з нами під снігом і вітром на Алею Слави та на алею сакур, і розповідали, і пояснювали. Бо ми приїхали говорити з ними про їхнє найдорожче. Про наше найдорожче.