Їхня кров не стала останньою

Мою маму народила 49-річна жінка, батька — 44-річна. Мої батьки були дітьми війни, а їхні старші брати — учасниками тієї війни. Колись мене приголомшила думка, що я та деякі мої двоюрідні — перше мирне покоління після Другої світової в нашій сімʼї (хоча з 2014-го ми — знову покоління війни).

Два батькових брати та двоє маминих. З мовчанки, обмовок, сімейних сварок я ще зовсім малою зрозуміла, що дядьки Олексій і Михайло були на «справжній» війні й вони герої. А дядьки Микола і Леонтій — краще не запитувати в них, де вони воювали. Бо у відповідь може запанувати важка, ніякова тиша. А потім мати дасть підсрачника чи крутне вухо, примовляючи: «Ану замовч!». Ще з дитинства я відчувала, що хоч мої дядьки були призвані в одну армію і мали одного ворога, але в кожного була своя війна, своя мука й те, про що не розкажеш нікому іншому, бо той інший не зрозуміє. Сьогодні, коли вже нікого з них нема на цьому світі, я все ще намагаюся зрозуміти.

Де ти, Михайле?

Це навіть не традиція, це майже 80-літній ритуал нашої сім'ї: 9 травня за будь-якої погоди йти в Житомирі на військове кладовище і класти квіти на всі могили, де похований боєць, на імʼя Михайло. Бабуся научала: «Ми покладемо квітку на могилу чийогось сина Михайла, і може хтось десь покладе квітку на могилу нашого Михайла».

Вона народила його в 1916 році. І відправила на фронт у 1941-му. До самої смерті сподівалася знайти його могилу. Їй пощастило: вона померла, не дізнавшись, що могили її сина не існує.

Я знаю дядька Михайла тільки за фотографіями: розкішне чорне кучеряве волосся, величезні карі, як в оленя, очі. Моїй мамі було п'ять, коли вона бачила його востаннє. Вона теж памʼятала його кучері, якогось деревʼяного коника, що він їй подарував. І пряники, якими частував.

Мама була наймолодшою Михайловою сестрою — і стала останньою людиною, яка памʼятала його наживо. Уже два роки, як її нема — і тепер дядько Михайло живе тільки в пожовклих родинних фото.

Малою я чула його історію від бабці. Для мене це була сумна казка, у якій принц не знайшов своєї принцеси, адже він загинув неодруженим. Тепер я розповідаю її дочці й племіннику: Михайло не мав дітей, тому якщо я й моя дочка забудемо про нього — вважай, що його й не було на світі. А він був.  

Він пішов на фронт у червні 1941 року, восени дивом вибрався з оточення і повернувся в Житомир. У бабусиній хаті на той час уже містилася німецька пошта. Я теж народилася в цій хаті. Я знаю, де в кімнаті, яка згодом стала вітальнею, лежали німецькі посилки, і драбина, якою дядько Михайло піднімався у свій сховок на горищі, слугувала й мені. І малою я зі страхом уявляла, а що було б із дядьком Михайлом, якби німці його знайшли…

На околиці Житомира був концтабір для радянських військовополонених. Навпрошки від нашої хати до нього було так близько, що тихими ночами сімʼя чула автоматні черги та крики полонених. Бабця боялася, що Михайла можуть запроторити в той табір — і у квітні 1942 року через глинища й ліс вивела його далеко з дому, щоб пробирався через лінію фронту на схід. У дитинстві я навіть памʼятала той їхній маршрут. А тепер памʼятаю тільки, як бабусині очі під час цієї розповіді наливалися сльозами й ставали зовсім бірюзовими.

Дядько перейшов фронт та воював піхотинцем, і лише на початку 1944-го, після звільнення Житомира, бабуся отримала від нього першого за два роки листа. І запросила додому попа, щоб відслужити подячний молебень.

А скоро з-під Тернополя якийсь госпітальний комісар написав бабці, що Михайло «поражен танкой». Бабуся читала мені той лист напамʼять, і я завжди дивувалася, що в цій фразі слово «танк» було жіночого роду…

Після цього листа бабусі наснився сон: Михайло лежить на лавці, а дівчина в довгій червоній сукні накриває його простирадлом. Бабуся безпомилково розгадала сон. Але сповіщення про смерть сина вона так і не отримала. Командири повідомили, що Михайло пропав безвісти. Бабуся кілька років після війни виглядала сина, а коли держава їй призначила 12 рублів пенсії за Михайла, зрозуміла, що він не повернеться.

Роками вона та її діти шукали Михайлову могилу. Усе дарма. У середині 90-х вийшла «Книга памʼяті» загиблих у Другій світовій. Про дядька Михайла там значилося, що він похований у братській могилі в селі Пилява на Тернопільщині. Родичі їздили в те село. Якісь люди, що копирсалися в городах, розказали: були тут колись поховання часів війни, за чутками, їх давно перевезли кудись, де хотіли облаштовувати якийсь меморіал. Куди? Бог зна. Зараз на околиці села — сто разів переоране поле. На цьому полі чи деінде дядько Михайло проростає якоюсь травинкою? Він помер від ран 13 квітня — уже поля наливалися весною…

Винний без вини

У дядька Леонтія були тонкого різьблення риси обличчя, тонкі, гірко зімкнені вуста. Тепер я думаю, що та гіркота у брата моєї мами з'явилася на війні. Його мобілізували 20-річним хлопцем. Це про його війну в сімʼї за радянських часів воліли не згадувати. Адже бути полоненим тоді означало бути винним.

Він потрапив у німецький полон дуже скоро після мобілізації. Не знаю, чи комусь, крім СМЕРШу, він розповідав подробиці тієї своєї біди. З німецького полону після Перемоги він повернувся з тавром зрадника, вартим не жалю і співчуття, а презирства й покарання.

З німецького радянська влада перевезла його у свій табір — десь під Тулою він багато років каторжно працював на торфовищах. Моя бабуся навіть їздила туди його відвідувати. Було це десь недалеко від маєтку-музею Льва Толстого. Своїм дітям бабуся казала про музейних екскурсоводів, які неправильно розповідають про письменника, і мовчала про подробиці табірного побачення.   

У 70-х роках, жовтеням, я переймала піонерів, які ходили по дворах учасників війни з привітаннями: мені було весело маршувати з ними під звуки горна й барабана. Усі бабусині діти жили поруч — двір у двір. Я підстерігала піонерів біля будинку тітки Олени, коли вони вітали її чоловіка — ветерана війни. Разом із ними спускалася провулком на вулицю до будинку сусіда Івана Івановича, якого мали вітати наступним. Піонерська група щороку проходила повз хвіртку дядька Леонтія — і щороку не заходила у двір. Колишнього полоненого німецького концтабору піонери не вітали. Я їм говорила, що тут теж живе ветеран, а мені казали, що в списку для привітань його нема.

Пізніше я завважила, що як тільки на вулиці й у провулках починали лунати піонерські горни, дядько Леонтій ішов із двору в хату.

Поки він жив, я так і не наважилася розпитати в нього про його війну. І про те, що він відчував, коли до 40-річчя Перемоги, уже за Горбачова, йому вручили ювілейну нагороду — Орден Вітчизняної війни II ступеня. Нарешті визнали ветераном війни.

Тиловик у формі

Дядько Леонтій в очах влади був винен, бо потрапив у ворожий полон. Дядько Микола, брат мого батька, був винен у власних очах, бо не брав участі в бойових діях.

До початку війни він закінчив технікум і навіть кілька тижнів пропрацював у Конотопі на залізниці. Мобілізованих з Конотопа мали везти на Київ. У сімейних хроніках збереглося, як дід із бабою пильнували ешелон дядька Миколи на проміжній станції в Бахмачі — хоч ковзнути поглядом по його обличчю, хоч перехрестити той поїзд. Ешелони йшли тільки вночі, без зупинок, і бабця Ліза хрестила кожен.

Про себе дядько Микола казав, що він, мабуть, став єдиним прикладом того, як освіта може зіпсувати людині життя. На весь ешелон мобілізованих він один був випускником електромеханічного технікуму. І відправили командири дядька Миколу за тисячі кілометрів від фронту, аж на Далекий Схід, ремонтувати військову техніку. І він її ремонтував аж до перемоги над Японією. Сухий тілом, жорсткий, до мене завжди зверхній, він серед моїх дядьків-учасників війни був єдиний офіцер, майор. Я в дитинстві його не любила. Мені було ніяково перед самою собою, що він не воював. Я соромилася його єдиної нагороди — медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.», яку інший мій родич називав «жерстянкою для хитрожопих». І я щоразу зловтішалася, коли мій улюблений дядько, Олексій, зневажливо називав Миколу «зам. по тилу». І навіть коли дізналася, що дядько Микола буквально ночував у ремонтних майстернях і на полігонах, що від нестерпного фізичного навантаження він був на межі дистрофії, втратив майже всі свої зуби, що він пачками писав рапорти з проханням відправити його на фронт, оте от «зам. по тилу» мені дошкуляло. Воно довго не дозволяло мені побачити в дядькові інтелігентну, надійну людину з величезним почуттям обов'язку й зовсім направду не жорстку.   

19-річний чорносвитник

Дядько Олексій був моїм дитячим другом. Його щиро цікавило, яка людина з мене росте. Ми разом слухали музику й купували платівки, він переглядав мої книжки й читав мої шкільні твори. Ми обоє народилися в травні з різницею в один день і чомусь надавали великого значення цьому збігові. У нас удома було фото дядька Олексія, зроблене у травні 1945 року. Змучене, втомлене обличчя людини середнього віку. І вже дорослою жінкою я раптом утямила, що на тому фото Олексію ще навіть не виповнилося 21 року. Дітвак.

А на фронт він потрапив у 19 — восени 1943-го, після звільнення його рідного Бахмацького району від німців. Став чорносвитником, як тисячі інших хлопців зі щойно звільнених територій, яких радянська влада кидала в бій без зброї й обмундирування, щоб кровʼю змивали свій «гріх» життя під німцем. Прочитайте щоденники письменника Анатолія Дімарова, як він ішов у атаку з цеглиною замість гранати в руках…

Дядько Олексій ніколи не розказував мені про свою першу атаку. Про наступні теж. І завжди старався уникнути виступів перед школярами. А коли я наполягала й казала, що хочу знати про війну, дивився на мене сумними очима і відповідав, що мені про то не треба знати й що він сам хоче все забути.

З тим і помер.

А років 15 тому на російському сайті «Подвиг народу» я знайшла інформацію, як він воював. Це були копії його нагородних документів. Обпекло, коли усвідомила: це все робив 20-річний хлопець.

Медаль «За відвагу» в липні 1944 року за бої під Ковелем. За «знищення солдатів, офіцера й ручного кулемета противника». Орден Червоної Зірки в жовтні того самого року за бій під польським селом Милахув Грабина: «Під артилерійським вогнем противника червоноармієць О. встановив міномет і знищив велику кількість солдатів противника». Два Ордени Слави — у січні й березні 1945 року. За те, що в районі польської річки Пилиця, «перебуваючи в передовій лінії піхоти, … першим форсував річку й корегував вогонь своєї батареї… Завдяки його розвідданим було придушено вогонь зенітних гармат, що вели нищівний вогонь по нашій піхоті». І за те, що «в боях із ліквідації плацдарму противника на правому березі річки Одер в районі Хекендорфа товариш О., просуваючись в передових лініях піхоти під сильним артилерійсько-кулеметним вогнем противника, корегував мінометний вогонь своєї батареї… Сміливі дії червоноармійця дали нашій піхоті змогу успішно просунутися вперед».

Остання його нагорода — Орден Вітчизняної війни, отриманий 23 березня 1945 року за бій під селом Швабах у Німеччині. Коли «попри сильний вогонь противника товариш О. разом із групою розвідників одним із перших увірвався в село, вогнем з особистої зброї знищив двох німецьких солдатів, захопив ворожий ручний кулемет, розвідав місцеперебування мінометної батареї противника, чим забезпечив можливість її знищення».

Я прочитала це, коли дядька Олексія вже багато років не було на світі. І знову здивувалася, що навіть у свята не бачила на його грудях цих нагород — тільки орденські планки. Його не радували, йому боліли його подвиги.

Малою я дуже сумувала, що він не брав Берлін. Підлітком ображалася, що він не хотів читати книжку маршала Жукова про війну, яку я йому подарувала. От дурепа…

   ***

Мої дядьки переконували мене, що війни на нашій землі більше ніколи не буде — бо люди не захочуть, щоб ТАКЕ повторилося. Змучені й зболені своєю війною, вони в це щиро вірили. Тепер, мабуть, перевертаються в домовинах: їхня ж бо кров виявилася не останньою.

Син дядька Миколи народився в росії й прожив там усе життя. Йому зараз 73 — точно не воює проти мене, своєї двоюрідної сестри з України. А от чи є в нього онук і чи не тримає той зараз на прицілі сина його бахмацької сестри Марійки — не знаю. Після смерті дядька Миколи його російські нащадки перестали з нами спілкуватися…

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.