Приїхати навмання і почути: «Він у списках». Великий обмін: емоції тих, хто дочекався, і тих — хто ні
«Калько! Міненко! Хтось чув, у якому автобусі?!» — знервований чоловік метушливо підбігає до одного з автобусів, довкола якого вже зібрався натовп із родичів і журналістів. За затемненим склом іще не розгледіти облич тих, кого кілька годин тому звільнили з російського полону.
«Скажіть, будь ласка, вони тут? Тут? — він пробирається крізь люд до дверей і запитує дозволу ввійти в автобус. За мить вибігає: — У цьому нема, але вони є! Це ж мої хлопчики, мої дорогенькі!» — і, піднесений, біжить далі.
Пізніше він розповість, що це побратими його сина, які разом із ним потрапили в полон. Тож вони точно дадуть про нього звістку — першу за два з половиною роки.
Новини про найбільший за весь час війни обмін зібрали на місці зустрічі й рекордну кількість родичів: сотні людей, загорнутих у прапори, з фотографіями, плакатами: «Допоможіть знайти чоловіка. Сина. Брата…».
Хтось їде сюди, навіть не сподіваючись на успіх, але матиме щастя обійняти чоловіка після трьох років неволі. Комусь пощастить дочекатись, але так і не буде змоги обійняти. А хтось і далі стоятиме з плакатом, ковтаючи сльози й обступаючи звільнених у надії отримати бодай якусь звістку:
«Братику, подивися, може, бачив цих хлопців?..».
Не знайшовши відгуку у згаслих очах, вони плакатимуть, але стоятимуть тут у надії до останнього: якщо не сьогодні, може, завтра? Великий обмін «1000 на 1000» триватиме три дні.
«Поміняли нашого Толю»
Перед приїздом довгоочікуваних автобусів усі помітно нервують. Представник Координаційного штабу дає настанови понад сотні журналістів і операторів:
«Я вас дуже прошу: не поспішайте, вас сьогодні безпрецедентно багато. Розумію, що вам важко. Але і хлопці, які приїдуть сюди, у дуже вразливому стані. Переважно вони були три роки в неволі, зазнавали тортур. Тому старайтеся не оточувати їх, не відтісняти. Дайте їм вдихнути повітря волі».
Сотні родичів стоять в очікуванні, сформувавши живий коридор. Хвилювання накочується: декому вже телефонували, що їхніх рідних звільнили.
Дещо поодаль стоїть загорнута в прапор жінка. Очі сльозяться, ледь помітна усмішка, яка ще ніби не отримала внутрішнього дозволу.
«Я ось говорила з ним телефоном, — тихо каже Людмила, ніби ще не вірить почутому. Її очі і плачуть, і сміються. — Мій рідний племінник — Овчар Анатолій Миколайович, рік і 8 місяців був у полоні, тепер повертається додому».
Ми приїхали просто показати фотографію — може, його хтось десь бачив. Приїхали, можна сказати, навмання. І вийшов такий джекпот. Вимолили. Поміняли нашого Толю.Людмила, тітка звільненого з полону Анатолія Овчара
«Дякуємо! Дякуємо!» — скандують люди й оплесками зустрічають чотири автобуси.
Відтоді орієнтуватися в натовпі стає важко. Людмила губиться. Підходить до кожного автобуса й зазирає у вікна, розгортає прапор з фотографією племінника. Але не бачить Толю.
«Повітря моє. Сонце моє. Я мріяв про це!»
Серед звільнених військовослужбовців — морпіхи, тероборонівці, нацгвардійці, прикордонники, ДШВ. Їх одразу ведуть у медзаклад, аби оглянути, перевдягнути, нагодувати. Їхні тіла й обличчя кволі та змарнілі, погляди — розгублені.
«Я ще поки що шокований від цього всього…» — лиш вийшовши з автобуса, каже Анатолій, військовий 74 розвідбатальйону.
«Повітря моє. Сонце моє. Я мріяв про це! Оцього прапора не вистачало!» — додає, цілуючи шматок синьо-жовтого стяга, у який він загорнутий.
— Як себе почуваєте? — запитую танкіста Івана, однак відповідь і так криється в сірому обличчі й дещо відстороненому погляді, хоча він і стоїть в обіймах дружини та двох доньок.
— Ніяк, — відповідає відверто.
— Чи думали про плани? Чого зараз хочеться?
— Плани? Та подихати повітрям цим — це уже щастя яке, — каже Іван. У неволі він пробув майже два роки.
Ми не знали, що нас обміняють. Учора ще був там, кричали: «Подйом, отбой, іді сюда». Там ми ніхто, гірші за звірів. В обмін я повірив тільки на кордоні. Бо «на обмін» їхали не раз, а насправді — з одного табору потрапляєш в інший. Зараз емоції переповнюють… Мене чекає дружина, син, мати, друзі.Микола, звільнений прикордонник. Пробув у полоні 1 рік і 7 місяців
Ледь тримається на ногах в обіймах дружини Олександр Негір. Сам про себе каже: «Від мене лишилися самі кістки». Його Олена теж приїхала із Сумщини на обмін навмання. Вона його чекала 1 рік і 10 місяців. Писала листи. Аж ось дізналась, що чоловік не отримав жодного з них.
«Ми переоцінили все своє життя, яке прожили до цього, і зробили висновки. Що багато витратили не на те. Але нічого. Ми наздоженемо… — ледь говорить Олександр. — Я зрозумів, що сім’ї треба більше уваги приділяти...»
«Дійшло», — сміється у сльозах дружина. Удома на них чекає чотирирічний син.
Після трьох років неволі чоловіка дочекалася й Еля. Приїхала з Павлограда. Але зізнається: без особливих сподівань. Коли ж їй подзвонили з Координаційного штабу — земля пішла з-під ніг.
«Я сказала, що його дуже сильно люблю і дуже чекала, — плаче. — Він був 85 кілограмів. Дуже схуд. Але нічого… відгодуємо. Головне, що він уже вдома».
Еля теж довго не могла знайти свого Андрія в натовпі. Автобуси порожніли, а вона його не бачила. Зрештою, впала від знемоги й заплакала. Коли ж Андрій вибіг з лікарні, вони обійнялися й швидко зникли за входом у будівлю — усім відлягло.
«У нього туберкульоз. Мене до нього не пускають»
Біля лікарні стоїть жінка, говорить телефоном й вдивляється у вікна верхнього поверху: «Я тебе не бачу…».
За мить — побачила! Й закрила очі руками.
«Петю, усе добре, головне, що ти вдома… А ти вже куриш. Ну куди ти куриш, скажи мені, будь ласка? Викидай цигарку!» — говорить поспіхом і нервуючи, і плачучи, і сміючись Надія.
Вона чекала свого морпіха 3 роки й 1 місяць. Востаннє він їй дзвонив ще із заводу Ілліча в Маріуполі у квітні 2022 року. Приїхала, як і решта, радше для підтримки морської піхоти, але сама — без особливих надій. Знала: у російській в’язниці чоловік захворів на туберкульоз.
Аж ось він у списках на обмін. Подзвонив з кордону. Сюди його доправили «швидкою» — так, що вона й не бачила. І не знає, чи найближчим часом її до нього пустять. Але це вже не головне.
«Боже, слава Богу, він уже вдома. Він уже вдома», — усе повторює вона.
Поруч із нею — заплакана жінка. Вони приїхали разом. Її син потрапив у полон одночасно з чоловіком Наді. Але їй так не пощастило.
«Досі чекаємо…» — каже вона.
«Поверніть моє серце з полону», — так і тримаючи плакат, трохи далі хтось мовчки ридає. Стає зрозуміло: звісток немає.
«Скажіть: ви тут нікого не впізнаєте?»
«Слава Україні!» — вигукує хтось із вікна.
«Героям Слава!» — відповідає голосно внизу Людмила. Це її племінник Толя. Після кіл пошуків вона його таки знайшла…
Вечоріє. Змучені, але вже оглянуті, нагодовані й переодягнені колишні полонені повертаються в автобуси, аби їхати на подальшу реабілітацію. Люди знову обступають їх живим коридором.
«Хлопці, не зустрічали? Не зустрічали?».
«93-тю не чули бригаду?», «З 95-ї нікого не бачили?».
«Подивіться, будь ласка… Може, бачили мого сина? 68 бригада».
«59 бригада! Скажіть, ви тут нікого не впізнаєте?».
«31 бригада, під Авдіївкою?» — родичі хапаються за них, як за останню надію почути хоч якісь новини про своїх зниклих безвісти рідних.
Звільнені з полону здебільшого махають головою: «Ні, не чув». «Такого не бачив»…
«Дякую вам, що ви чекаєте. Чекайте, — знаходить сили відповісти родичам звільнений прикордонник Микола. — Треба вірити. Бо ми там теж віримо, що нас не забувають!..».
***
23 травня, у перший день масштабного обміну полоненими між Україною та рф «1000 на 1000», вдалося повернути 390 українців: 270 військових та 120 цивільних. 24 травня додому повернулися ще 307 українців. Кінцевий етап обміну має відбутися 25 травня.
Чоловік, який шукав побратимів свого сина, Івана Романа, їх знайшов: вони повідомили, що Іван був із ними у в’язниці, але чи потрапив він на обмін — не знають. Чоловік ці дні чергує біля лікарні з надією побачити сина.
- Поділитися: