«Спочатку винесли Максимка — він був без ноги». Як живуть Суми, коли росіяни за 20 кілометрів

Звуки «шахеда» наближаються. Люди, що вийшли ввечері погуляти літнім містом, здіймають голови до неба, намагаючись його розгледіти. Дивиться бабуся, яка продає квіти, дивляться діти з батьками, дивляться гості сусіднього ресторану. Нарешті «шахед» долітає до мосту. Дуже високо, але його страшний чорний силует вдається розгледіти. Не збитий, він пролітає повз дискотеку, повз усіх роззяв на мосту та прямує в спальний район Сум: чи то в пошуках цілі, чи то лишень транзитно — далі, вглиб України.

Танцюючи під звуки «шахедів» і кулеметів, Суми проживають ще одне прифронтове літо, завжди з війною на фоні. 

«Трималися за руки — тато, мама, синочок»

Частина російських «шахедів» летить не транзитно, частина — влітає точно в ціль.

«Це наш волонтерський бус, яким їздили рятувати людей», — волонтер і пастор Артем Товмасян показує на вигорілий автомобіль, від якого лишився лише залізний корпус. Поруч — ще два спалені автомобілі. 

Перший вибух біля складу гуманітарного центру організації «Сіон» пролунав зранку 5 червня. Артему зателефонував батько, який працював тут охоронцем, і волонтер миттю приїхав на місце та застав друге й третє влучання «шахедів», які спалили автомобілі й торгові ятки довкола. Самому складу «пощастило» більше: будівля побита, але всі продукти й речі не зайнялися. 

Знищений бус протягом останнього року їздив у прикордоння, возив гуманітарну допомогу та евакуював людей. Цим, зокрема, займається громадська організація «Сіон», члени якої є протестантами. 

Найбільшого удару для їхньої церкви, як і для всієї Сумщини, росія завдала на Вербну неділю, 13 квітня. Ледь не кожен сум’янин, з яким спілкувалося hromadske, працюючи над цим текстом, згадує удар як наріжну подію війни й, на жаль, перераховує загиблих знайомих. У наймасштабнішій для Сум трагедії загинули парафіяни церкви, де Артем Товмасян є пастором, — родина Мартиненків. До загибелі вони разом допомагали нужденним.

Артем показує на зруйнований від другого удару корпус Сумського державного університету. Перший удар припав на будівлю конгрес-холу, де саме відбувалося нагородження військових. Через декілька хвилин прилетіла друга — касетна — ракета й, розірвавшись у повітрі, понищила шрапнеллю все довкола: паркан, частину будинку № 57, автобус № 62, пасажири якого загинули. Тут навіть дорога, пошрамована шрапнеллю, досі пам’ятає про той удар.

«Шрапнель розлетілася всюди, навіть паркан зруйновано шрапнеллю. Уявіть собі людину, яка потрапляє в зону ураження цієї шрапнелі», — міркує Артем.

У цю зону потрапила родина Мартиненків.

«Вони були в будівлі навпроти, коли стався перший вибух, і вибігли. Судячи з того, де вони лежали, то, найімовірніше, бігли в укриття. Не встигли добігти. Кажуть, вони трималися за руки — тато, мама, синочок», — розповідає Артем.

Під час удару загинули 35 людей, більш як сотня — поранені, дехто з інвалідністю. Артем не міг повірити, що це сталося з його хорошими знайомими, хоча бачив в інтернеті відео й фото загиблих. Повірив, тільки коли поїхав на впізнання.

«Спочатку винесли Максимка, хлопчика, він був без ноги. Потім винесли Колю й Наташу. Ми всі їх упізнали. Це звірство — така війна жахлива», — каже Артем. Максиму було 11 років, Наталії — 49, Миколі — 41.

На місце удару й досі приносять квіти — троянди й гвоздики ще свіжі — та іграшки. На одному з плюшевих ведмедиків написано Remember me («Пам’ятай мене»).

«Діти починають заїкатися від вибухів»

У підвалі, переобладнаному під навчальний центр, викладачка малювання кладе на стіл розмальовки: восьминіг, диво-птах, бик. Діти схиляються над ними, аби вибрати, чим вони займатимуться на занятті.

«Мені кішку», — підбігає до вчительки дівчинка й просить вирвати з альбому ще одну сторінку. Викладачка Ганна Постоленко відриває, і дитина з омріяним аркушем у руках приєднується до інших за столом та починає малювати. 

На дошці в цьому підвальному приміщенні висять яскраві малюнки й розфарбованими буквами викладено напис «ЛІТО». Це літо діти проводять у цокольному приміщенні простору «Змістовно». 

Під час навчального року в Сумах працювали тільки ті дитячі садочки й школи, які мали підземні укриття. Тож багато дітей навчалися онлайн. Тепер же, під час літніх канікул, у місті можна побачити багато дітей на вулицях. Частина батьків обирає безпечніші простори. 

Тетяна Сидоренко викладає мистецтво в іншому просторі «Змістовно», куди щодня приходить займатися і її 13-річний син Микита. Він вивчає німецьку, займається в театральній студії та вчиться термомозаїки. Тетяна розповідає, що поки не планує з родиною виїжджати, бо ситуація на Сумщині стабілізувалася, і думки про те, що колись доведеться поїхати, вона поки відкидає.

Підтримати

«Якщо чесно, не хочеться виїжджати. Зовсім-зовсім», — говорить Тетяна.

Її чоловік — військовий, і поки він і сам не радить родині виїжджати. Тому свої літні канікули Микита зараз проводить переважно в підвальному приміщенні «Змістовно».

Ідея таких просторів у ГО «Сіон» виросла з арттерапевтичних центрів, розповідає Артем Товмасян. 

«Наш лозунг: діти повинні мати право на дитинство, незважаючи ні на що. Ніхто не має вкрасти в дітей дитинство», — каже Артем.

Спочатку організація робила арттерапію для дітей із Сум та прикордоння, а потім отримала фінансування від благодійного фонду Nova Ukraine й створила освітні простори «Змістовно», де в укриттях діти займаються не лише творчістю, а й навчанням: вивчають англійську, німецьку й українську мови, IT й математику, проводять дошкільну підготовку, займаються з логопедом.

«Ми побачили, що діти дуже налякані війною. Ми знаємо випадки, коли діти починають заїкатися від вибухів. Коли діти постійно говорять про війну, це залишає свій слід», — розповідає Артем.

Своїх дітей він із міста вже вивіз, бо бачив, як війна позначається на їхньому психологічному здоров'ї. Але з розумінням ставиться до сімей, які ухвалили інше рішення.

«Якщо говорити про безпеку від обстрілів, то місто ще досить безпечне. Можна сховатися в укритті, не виходити на вулицю — і на певний відсоток будеш у безпеці. Якщо говорити про ментальний стан дітей, то, звісно, це небезпечне місто. Усі діти без винятку перебувають у стресі. Усі діти чують війну, схоплюються вночі від обстрілів», — каже Товмасян. 

У центрі Тетяна Сидоренко бачить, як мистецтво допомагає дітям. Вона наводить приклад одного із хлопчиків, який спочатку малював лише чорним, а тепер у його малюнках з’явилися барви. 

«Ми намагаємося підбирати теми, щоб вони бачили, що життя все-таки прекрасне, щоб відволікалися від гнітючих думок. Ми кажемо: „Ми це все залишили за дверима, тут ми відпочиваємо”“, — каже викладачка Ганна Постоленко. 

Після того як усі діти на її занятті вибрали розмальовки, вона допомагає їм вибрати кольори. Що яскравіше, то краще, аби відволіктися від тривоги за вікном.

Курська операція з присмаком фільтра

Коли війна не приходить у Суми фізично, вона приходить відлунням вибухів із прикордоння. Здається, російські КАБи лягають у селах без упину. Війна в Сумах цілодобово на фоні. І з нею жителі міста вчаться жити.

«Ми адаптуємося до будь-яких умов. На тривоги, загрози балістики й тому подібне намагаємося реагувати й жити далі. Бо якщо це сильно впливає на тебе і ти не можеш працювати в таких умовах, то краще змінювати місце діяльності. А той, хто це прийняв, живе далі у своє задоволення», — розповідає власник кав’ярні Дмитро Яценко.

У їхньому закладі в центрі Сум кипить робота: за прилавком вишиковується черга, баристи не відходять від кавомашини. Дмитро з дружиною Аліною вирішили лишатися в місті до тих пір, поки до кав’ярні приходитимуть гості, але стратегічних планів на розвиток бізнесу не будують. 

«Сьогодні режим виживання. Режим одного дня», — каже Аліна Яценко за столиком у своїй кав’ярні.

Усе, що відбувається на фронті, не може не впливати на бізнес. Іноді в неочікуваний спосіб. Так, коли почалася Курська операція, до закладу прийшло багато нових гостей.

«Ми п'ємо фільтр-каву і привчаємо сум’ян до неї. Ми не очікували такого припливу гостей, які знайомі вже з цим продуктом. Багато військових, які в цьому плані мегадосвідчені, мегарозвинені й дуже класні. Між ними пішли чутки, що гарну каву можна пити тут», — розповідає Дмитро.

Та коли українські військові вийшли з Суджі, кав’ярня відчула інший вплив.

«Багато цивільних виїздить, частина Сумської області під окупацією — усе це щодня негативно впливає на кількість гостей і на персонал, який із нами працює. Наші люди теж мають свою межу відчуття безпеки, і вони переїздять дедалі більше й більше в інші місця», — зазначає Дмитро Яценко.

Особливо паніка в місті відчувалася після того, як навесні росіяни почали заходити на Сумщину й просуватися в бік обласного центру. Але після того, як у червні просування припинилися, зменшилися й панічні настрої, розповідає подружжя.

«Зараз я відчуваю більший спокій. Тобто люди пройшли цей етап, перепанікували. Тепер вони зібралися, розуміють, що треба робити далі», — говорить Дмитро Яценко. 

Тому кав’ярня в центрі міста працює, подружжя Яценків приймає відвідувачів і навіть планує заходи на літо — дегустації кави, капінги, сезонне меню. 

«Наразі вірю у світле майбутнє Сумщини. Суми — це наш край, який ніхто нікому ніколи не віддасть, це наше все. Якщо Україна втратить Сумщину, то це для мене прирівнюватиметься до капітуляції», — вважає Дмитро Яценко.

Театральний сезон під звуки сирен і російського наступу

Попри те що росіяни за 20 кілометрів від Сум, місто відчайдушно намагається жити на повну. Працюють кафе й ресторани, ТРЦ і базари, тут дають концерти й ставлять вистави.

«За ці три роки нам вдалося збільшити і кількість глядачів, і дохід від театру, якщо порівнювати з роками до повномасштабного вторгнення», — говорить Сергій Дорофєєв, директор Сумського національного театру імені Щепкіна.

Наприкінці червня в театрі саме репетирували останню виставу-концерт сезону — «Сонцелік», побудовану на обрядовому фольклорі. Ця вистава закриває ще один нелегкий театральний сезон. 

На початку вторгнення сумський театр закривався на пів року. Коли трупа повернулася до роботи в серпні 2022-го, то вирішила відкрити експериментальну сцену в укритті на 50 глядачів. Так повернулися до театрального сезону: вистави на великій сцені чергували з виставами в укритті.

«Але у 2022 році було трішки легше, тому що кількість повітряних тривог та обстрілів Сумської області й міста Суми була набагато меншою за ту, яку ми бачимо зараз. Але ми стали пристосовуватися до тих умов, у яких опинилися», — розповідає Дорофєєв.

Про те, що працювати у звичному режимі не вийде (принаймні поки), трупа зрозуміла після початку Курської операції. У серпні 2024-го театр переформатував репертуар для малих сцен, але восени ситуація на фронті стабілізувалася, і в листопаді-грудні актори знову повернулися на велику сцену. За винятком дитячих вистав — усі різдвяні вистави відбувалися в укритті. Тоді довелося чотирма складами ставити по п’ять дитячих вистав на день, адже це найнасиченіший і найприбутковіший період для театрів. 

«У нас грудень був просто шалений. Ми тоді показали, здається, понад 80 дитячих казок на експериментальній сцені. Ми розуміли, що мало того, що життя крадуть, ще й у дітей крадуть дитинство, і ми не можемо дозволити це зробити, тому дарували дітям цю новорічну казку», — розповідає Дорофєєв.  

Але просування росіян і їхній перехід державного кордону подовжили тривалість тривог і збільшили кількість прильотів. Цей сезон, каже директор театру, закінчується тим, з чого почався, — скасуванням вистав на великій сцені й поверненням в укриття. 

«Ми робимо це не заради розваги. Ми робимо це заради того, щоб зафіксувати, що відбувається зараз, щоб продовжувати розвивати українську культуру, щоб підтримувати тих, хто ходить на наші вистави. Звичайно, людям потрібна якась відрада, бо, постійно перебуваючи в напруженому стані, тобі потрібно кудись прийти й відпочити, на якусь годину-півтори перемикнутися й створити певну ілюзію нормального життя. Це необхідно», — вважає художній директор театру.

Щойно актори виконують останню пісню «Сонцеліку» на прем'єрі, лунає тривога. Прем'єру встигають відіграти. І з надією починають репетирувати вистави для наступного сезону. 

«Ми віримо в Сили оборони України й знаємо, що все в руках Збройних сил України, тому ми впевнені, що в серпні, коли ми повернемося, то відновимо роботу нашого театру», — оптимістично налаштований Сергій Дорофєєв. 

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»