Позивний Canon: як володар престижних міжнародних премій Артем Рижиков пішов у тероборону і зняв документальний фільм про війну і побратимів

Ми зустрілися з Артемом одразу після прем’єри його фільму в Торонто й поговорили про те, як знімати фільм з камерою на одному плечі й автоматом на іншому.

Насправді ми не знали, що вирій подій приведе нас саме до такого формату фільму. За три місяці до великої війни ми спілкувалися з Хуаном щодо знімання ситуації в Україні й можливої агресії росії. Я шукав, що саме може бути цікавим для майбутнього фільму, і знайшов Марту Юзьків — одну з головних героїнь цієї стрічки.

Так я почав кожну суботу-неділю відвідувати вишколи Київської територіальної оборони та, зрештою, встановив контакти з командирами, які дозволили мені знімати процес навчання. У фільмі глядач бачить тільки коротенькі епізоди, як люди шикуються з дерев’яними автоматами, але насправді було відзнято багато годин про те, як вони свідомо приходили щотижня і завзято підходили до навчань.

У вашій голові вже була якась «уявна логістика», що саме має відбуватись у фільмі, чи цей пазл складався в процесі роботи над ним?

Бачення цілого фільму від першого кадру до титрів — взагалі не було. Тема всіх документальних фільмів базується на тому, що «центральна подія», навколо якої будується розповідь, вже відбулась або вже відбувається до того, як про неї почали знімати. Але не в нашому випадку.

Якщо брати особисту історію мого героя, то початок усвідомлення цієї війни можна відчути ще в моїй першій стрічці — «російський дятел» (2015 рік, режисер Чад Гарсіа, Гран-прі Sundance Film Festival, 2015). Тож цілком логічно вважати фільм «Простий солдат» другою частиною трилогії (бо далі буде).

Як ця війна розпочалась особисто для вас, вашої родини? 

Ми святкували День народження одного з членів нашої родини на заході Україні, і ще ввечері 23 лютого їли святковий торт і проводили гарно час. А на ранок почалася війна… По місту, де ми перебували, теж були прильоти, тому ми терміново відправили всіх жінок за кордон, і для мене постало цілком логічне запитання: що робити далі?

Ймовірність облоги Києва, навіть якщо про це не хотілось і думати, реально існувала, частина Житомирської траси була вже окупованою, фізично потрапити в українську столицю було майже неможливо,

Марта на зв'язок не виходила, через те, що, як потім з’ясувалося, вже була на завданні з загоном територіальної оборони, і ми з Хуаном почали обмірковувати варіанти подальшого знімання нашого фільму. Навіть планували знайти операторів у великих містах України (Харкові, Одесі, Миколаєві, Києві) для фіксування подій, бо ніхто не знав, як швидко вони будуть розгортатись, і де саме ми знайдемо найкращу історію для фільму, кажучи мовою кіно.

Через кілька днів на зв’язок вийшла Марта. І я з камерою поїхав до неї в батальйон, запевнивши рідних, що їду знімати в Київ на три дні… Тато моєї дружини трошки допомагав з конспірацією, переказуючи їй телефоном казочки, що я бігаю десь там з камерою, щось знімаю в цілковитій безпеці, сиджу в бункері й щось там волонтерю…

Насправді в цей час я вже був на Солом’янці, у батальйоні, де служила Марта, і домовлявся з командиром про можливості фільмувати про них і навколо них. Командир погодився, але з умовою — знімати події «всередині», без супроводження їхніх виходів на завдання, бо тоді всі дуже насторожено ставилися до всього і до всіх, а особливо — до «не своїх». Але згодом він почав мені довіряти, і так я врешті-решт став частиною їхнього загону. А він — одним із героїв фільму: Артем Сохань, позивний Медик.

Зрештою вони отримали завдання вирушати на позицію до славнозвісного мосту через річку Ірпінь. Звісно, розуміючи, що я ніякий не вояка, і мені треба щось придумати, щоб опинитися в «активній фазі подій», десь кілька днів, у які вони готувалися до виходу, я не давав проходу Медику, напрошуючись, щоб мене взяли з загоном, навіть удаючись до «крайніх мір»: заважав йому спілкуватися телефоном з рідними, «діставав» на кожному кроці, якось навіть заблокував його в туалеті, і зрештою настільки йому набрид, що він не витримав і сказав: «У тебе 5 хвилин, щоб підписати контракт, і тільки тоді підеш з нами й будеш знімати те, що тобі треба»…

5 хвилин, щоб вирішити свою долю…

Іноді достатньо й однієї секунди… Я йому вірив, бо бачив, яка саме він людина, тому підписав військовий контракт, не вагаючись. А ці хвилини використав, щоб подзвонити Хуану й повідомити, що йду знімати війну, яка вона є, і те, що ми раніше обговорювали з ним і з нашим продюсером Говардом Овенсом (Howard T. Owens), починається — we are rolling.

А в який момент до вас приєднався відомий голлівудський продюсер, володар Emmy та багаторазовий номінант на престижні кінопремії Говард Овенс? 

Це взагалі цікава історія! Ще в той час, коли я перебував на Солом’янці, на базі територіальної оборони, в перші дні війни ми з Хуаном мали конференцію в Zoom, на яку він запросив великих кінобосів-продюсерів. І коли я їм розповів про те, що мені вже вдалося відзняти, про ідею фільму, про те, яку приблизно історію збираюсь робити з одним із моїх героїв, Мартою, та про інших людей, яких ми ще плануємо знімати, саме в той час пролунали звуки пострілів — неподалік почався контактний бій… Це їх так налякало, що дехто просто тихенько «вийшов з ефіру», а хтось прямим текстом сказав, що фінансування проєкту можливе тільки з того самого моменту, коли все буде відзнято і змонтовано: ніхто не хотів ризикувати грошима. Говард не злякався, він мені повірив. Тому ми залишилися працювати над майбутнім фільмом з Хуаном і Говардом, хоч і розуміли, що ризикують усі.

Але найбільшим — життям — ризикували ви… 

Я просто знав: найкраще, що я вмію, — це знімати, тому вирішив, що презентувати це знімання якомога ширшому колу глядачів у всьому світі й буде моїм способом якось допомогти Україні. Для цього я був готовий на все… Тому після підписання контракту, я вже наступного дня був в Ірпені. Але коли ми перебували неподалік від мосту, я загубився…

Як це могло статися?

Я почав знімати і відволікся, а солдати пішли вперед. У цей самий час пролунали перші звуки обстрілу, і я впав на якийсь лантух, поряд з яким потім побачив солдатські речі в крові. Обстріл тривав кілька годин, але десь поблизу працювали ще й ворожі снайпери, тому довелося лежати в умовному «укритті» і розмірковувати, що ж мені робити надалі. Бо коли ти вперше опиняєшся під інтенсивним артобстрілом, оповитий жахом і ступором нових відчуттів (хоч до цього я і їздив знімати в АТО), життєвого досвіду осмислити, що це і є справжня війна, замало.

Після артобстрілу якимось дивом на мене вийшли хлопці з «Правого сектору» і відвезли на нашу базу. Медик поглузував з мене, мовляв, ну що, дурнику, загубився? І наказав наступного дня бути готовим до другої спроби. Далі вже все пішло «згідно з наказом». Так я залишився з хлопцями Медика.

Готувати для них їжу?

Історія мого героя — простого солдата — у кіно починається з того, що глядач бачить, як я готую для хлопців хот-доги під звуки обстрілів ззовні. Насправді я робив це кілька днів — допоки нашу кухню не розбомбили. Згодом мені врешті-решт видали автомат — трофейний, ще з плямами крові на ньому — і 120 патронів, показали, як заряджати й перезаряджати, але ж стріляти я зовсім не вмів, тому до пуття не знав, як саме ним користуватись, і, чесно кажучи, бажання такого не було. Він у мене просто був.

На одному плечі в мене висів автомат, на другому — камера з великим монітором та обвісами Sony, але позивний мені чомусь дали Canon. Згодом на 50-й день війни, я навчився його чистити, розбирати, збирати, але це вже сталося в Харкові, куди мене зрештою перекинули. І знайшлося трошки вільного часу «для уроків з військової підготовки». 

У фільмі є сцена, де ви, як діти, радієте трофейній зброї, яку ворог кинув напризволяще, бо, ймовірно, дуже швидко тікав. Хлопці заходять на позицію ворога, і в цей час ваш командир наступає на розтяжку…

Це кадри зі звільнення Харківщини, і фільмування вів сам командир — на той час це був Фантом, Олексій Фандецький, якому я дав GoPro камеру, бо на контактний бій хлопці мене з собою не брали. Я прибіг зі своєю камерою, щойно контактний бій закінчився, щоб зняти їхні перші емоції — дещо подібне до емоцій перемоги на Майдані — коли ворог після значного спротиву втік і залишив після себе не тільки новенькі ящики боєприпасів, але й навіть гидотний недоїдений теплий капусняк, який стояв на столі в їхньому бліндажі. Боєприпаси ми забрали собі, щоб зрештою «переслати» їх виробнику назад.

На екрані ці хлопці, які щойно вибили ворога з нашої землі й зайшли на їхню позицію, були схожі на дітей, які опинилися в безплатному магазині цукерок, і щоб упіймати цю мить, треба самому бути в ній присутнім. Ви проводите на війні день і ніч, вже роками знімаєте її з середини — невже тільки для того, щоб вийшло красиве і правдиве кіно? 

Через кілька місяців, як я опинився на війні й трошки освоївся в армії, я став пресофіцером батальйону й мав змогу знімати все, що було треба для мого підрозділу. Тож мій особистий перший рік війни був більш-менш безпечним, бо я не виконував безпосередньо бойові завдання, а знімав і робив ролики для батальйону, які можна побачити на його сторінці, також знімав для телебачення — українського, закордонного — та для власного архіву.

Зрештою, ця позиція ще дала мені можливість побудувати контакти всередині нашого батальйону, зняти унікальні кадри з різними підрозділами й набути певного досвіду, побачивши зсередини, як працюють розвідники, кулеметники, мінометники, артилерія, дронники. І поступово зануритись у військову справу, навчитися не теорії у військовому університеті, а практиці безпосередньо тут — на полі бою…

Щодо фільмування безпосередньо на полі бою, говорячи операторською мовою, то є велика проблема. Щоб зняти бій всередині бою, мабуть, треба бути готовим померти за ці кадри… Ти не можеш знімати бій так, щоб не висунутись і не подивитись, який ракурс буде з одного боку, прикинути його — з іншого.

Але в нашому фільмі така спроба є — це якраз двохвилинний епізод про Куп’янську операцію, за екранним хронометражем якого стоїть кілька тижнів боїв і 50 годин відзнятого матеріалу, яку глядач, коли буде дивитись «Простий солдат», побачить вже ближче до фіналу: контактний бій з «нуля», з 30-метрової відстані від ворога.

Такі кадри може зробити тільки той, хто безпосередньо бере у цьому участь. Тобто військовослужбовець. Особисто для мене, це був подвійний челендж: навчитися використовувати зброю, командувати й знімати. 

І залишитись живим.

Це просто питання удачі — навіть для найкрутіших, найдосвідченіших вояків також.

На жаль, саме такі гинуть першими. У фільмі ми бачимо тіла декількох загиблих українських військових, повз які пробігає ваша група. Але майже зовсім немає тіл ворогів.

А для чого? Я не ставив собі це за мету. На початку фільму є кадр з двома обгорілими тілами русні, з якими «довойовують» бродячі собаки. Фіксування мертвих тіл ворога — не моя задача, в мене була зовсім інша ціль: щоб моїм живим кадрам повірили, особливо ті люди, з якими я воюю поряд, стати одним з них, а не просто хлопчиком, який бігає за ними з камерою. І довести самому собі, що я це можу.

Ця трансформація очевидна: від хлопчика з переляканими очима і каскою набік у перших кадрах фільму — до людини, перемеленої горем і втратами, з поглядом люті й волі, в останньому. Але глядач навіть і гадки не має, що саме відбулось у вас всередині, щоб оператор, який завжди мовчазно «ховається» за камерою і непомітно для інших робить свою роботу,  перейшов «у кадр» і перетворився на героя свого фільму.

Гадаєте, я люблю бути в кадрі? У цьому випадку — це вимушена необхідність. Річ у тім, що як військовий, ти постійно міняєш локацію, залишаєш людей, які певний час  були поруч, команду, місцевість. Єдиний, хто завжди залишається поруч з кінооператором, який знімає історію головного героя, — це я сам, кінооператор. Але рефлексувати, осмислювати цей перехід, з-поза камери в об’єктив, у мене просто не було часу. Я знімав все, і всюди, і навколо.

Перші місяці війни ми провели в Ірпені, де в мене була можливість щодня знімати Марту. Але вона поїхала на завдання, і її кіноісторія стала на паузу. Я залишився з іншою групою — Фантома — і почав знімати його історію. Так виходило, що я постійно знаходив нових героїв для мого фільму, і попри велику кількість відзнятого матеріалу (про кожного з них можна і треба робити окреме кіно), у мене не було змоги перебувати поряд із кимось із них настільки довго, щоб його історія щодня наповнювалась і доповнювалась новою динамікою.

Сам я теж не міг сфокусуватись, бо був під керівництвом свого командира, який віддавав мені накази, давав завдання, які треба було виконувати. Тому наші постійні спілкування через Zoom із Хуаном іноді нагадували сімейні сварки, бо ми й самі не розуміли, що саме відбувається з фільмом, і як саме ми зможемо використати відзнятий матеріал, бо я постійно міняв об’єкти спостереження й об’єкти знімання.

У нас назбиралося безліч недоказаних історій про харизматичних командирів, хоробрих солдатів, самовідданих добровольців, але сильна сюжетна лінія не «пульсувала» так чітко, як хотіли б цього ми. Врешті-решт, коли в Хуана назбиралось десь 300-400 годин фільмування, і більшість матеріалу було змонтовано у 6-7-годинне відео, ми побачили, що найдетальніше розповідає історію, яку ми шукаємо, саме мій герой — простий солдат.

Потім уже Хуан додав до неї мої сімейні архіви, з яких було що вибирати, бо мій батько любив знімати відео нашої родини, і навчив мене поводитись з камерою, коли я ще був учнем середньої школи, і мені довелось свідомо «увійти» в кадр.

Завдяки цьому домашньому зніманню глядач дізнається, що ваш батько теж був військовим, але в мирний час.

Так, ще й мій прадід був військовим, мій дідусь був військовим і брав участь у битві за Дніпро, у битві за Київ, і взагалі пішов на війну у 15, сказавши, що йому вже виповнилось 17, був поранений, і в шпиталі познайомився з моєю бабусею. А батько був військовим льотчиком до початку 90-х, згодом, перекваліфікувавшись на цивільного льотчика, возив вантажі в Африку, Латинську Америку, повертався звідтіля з яскравими подарунками й невеселими історіями.

Тому коли я почав думати, чи не продовжити мені чоловічу сімейну лінію як військовий льотчик, батько був категорично проти. Військової авіації в Україні тоді майже не залишилось, а їхати вчитись для цього в росію зовсім не хотілось. Тому він передав мені своє захоплення його другим хобі — фото і відео. І саме він порадив мені вивчитись на кінооператора. 

Вашому дитинству, яке пройшло в буремні 90-ті, чесно кажучи, можна позаздрити: батько вчив вас літати, занурюватись під воду з аквалангом, знімати відео…

Так, він був дайвером-майстром, і це було його перше й улюблене хобі, якому він вчив і мене, щороку мандруючи разом у Крим і відточуючи там навички у Чорному морі... А в 13 років він мене підсадив на своє друге хобі — і я почав серйозно вчитись фотосправі, відеомонтажу. Для цього він наймав мені приватних вчителів, які приходили до нас додому і вчили мене, як працювати з плівкою, камерою, відеокамерою… 

Коли мені було 15, він допоміг мені влаштуватись у місцеву газету фотокореспондентом, і я друкувався спочатку в місцевій, а потім і в обласній газетах, мав трудову книжку, і заробляв собі трудовий стаж і гроші, ще бувши школярем. Для підлітка, враховуючи, що ми проходили через турбулентність 90-х із їхньою незрозумілою економікою, це був дуже гарний фундамент, фінансовий також. Можливо, ця фінансова незалежність, теж вплинула на те, що у шкільні роки я вже чітко знав, що саме хочу робити в майбутньому, і в який інститут буду вступати, щоб здобути вищу освіту. 

А найвищу освіту мені та той час вже дав мій батько, який ще змалечку навчав мене головного: «Що б ти не робив, синку, завжди намагайся робити це найкраще, наскільки ти тільки можеш». Тому і досі, що б я не робив, я викладаюсь на повну. 

Перехід до військової справи, теж виконую на повну. На жаль, коли тато помер, він не знав, що я підписав контракт і став професійним військовим. Але, напевно, це відчував, тому що у перші місяці війни, коли ми розмовляли телефоном і я запевняв його, що перебуваю в безпечному місці, знімаю якесь відео, і сиджу в бункері, не дуже вірив моїм словам... 

Але коли зателефонував мені десь за годину до своєї смерті (він намагався викликати «швидку», а «швидка» ніяк не їхала), він сказав мені у слухавку: «Синку, я відчуваю, що саме ти робиш, і що б не сталося, знай, я тебе люблю», і порадив завжди інформувати своїх рідних «дуже стисло, як Суворов, — живий, здоровий, служу».

Ваша історія, історія вашої сім’ї, ваші розмови з дружиною про кохання, про майбутнє, які увійшли в цей фільм, роблять його по-справжньому унікальним.  Спрага до життя на фоні величезної кількості смертей, резонує ще сильніше, ще щемливіше. Особливо, як на мене, це виявляється в епізоді, де ви їдете у відкритому «уазіку» з високо піднятою головою, і, як дитина, намагаєтесь ловити язиком крапельки дощу. Недарма цей символічний кадр став постером до вашого фільму.

Це не символічність і не метафора — я насправді хотів пити. Ми поверталися з позицій, де пробули певний час, і мене мучила спрага. Скажу чесно, коли ти на позиції, ти навіть іноді й не їси, тому що після цього елементарно сходити в туалет, просто вийти з бліндажа, — це смертельний ризик.

Після закінчення прем’єрного показу фільму, глядачі довго стоячи аплодували творчій групі, і, переважно, Артему Рижикову, який після прем’єри фільму в Торонто, фестивальних інтерв’ю та червоних доріжок, повертається в Україну, щоби продовжити службу в тому самому батальйоні й знову взяти в одну руку камеру, а в іншу — зброю.

Авторка: Олеся Волчик