Сирота з живим батьком. Історія Назарчика, який народився після обстрілу Києва

Він ще нескоро дізнається, якою страдницькою смертю померла його мама і що кесарів розтин, котрий врятував його життя, для маминого понад на 90% обпеченого тіла був додатковою мукою. Поки в лікарні Назар вчиться смоктати й самостійно дихати, його біологічний батько, теж обгорілий і травмований після того російського нальоту, добивається юридичного визнання свого батьківства. Адже на момент народження сина їхній з Тетяною шлюб не був зареєстрований.

І Назар, у якого фактично є тато, бабуся і тітка, за документами — сирота, що перебуває під опікою держави. hromadske поговорило з його родичами, лікарями й соціальними працівниками, щоб дізнатися подробиці цієї історії.

 Божевільна ніч

У двокімнатній квартирі на Якуба Коласа вони жили втрьох: Таня, Вадим і 18-літня Тетянина сестра Аліна. Разом вони приїхали в Київ на заробітки з Кропивниччини, разом працювали на одному з підприємств.

«Ми під час тривоги зазвичай виходили в коридор. Якщо обстріли були сильні, ховалися у ванній кімнаті. Тієї ночі чомусь не спалося, ми з Танею просто тупили в телефон. Десь о 3 ночі почули, що “шахеди” вже над будинком літають, пішли в коридор, Таня якраз зачиняла двері в кімнату, як воно вдарило. 

Нас розкидало в різні боки, мене оглушило, Таня впала, їй на живіт упали ці двері, я пам’ятаю, що відкинув їх. Ніч тепла, ми в шортах і футболках були — цей одяг на нас загорівся, обривок гумки залишився від штанів і клапоть тканини на шиї, більше нічого. Вогонь по спині, по ногах пішов. Шок був такий, що я навіть не відчував болю. 

Покликав Аліну, яка спала в іншій кімнаті. У неї навушники були, вона й вибуху не почула. Усі разом кинулися сходами на вулицю. Я не знаю, як Таня бігла, як вона взагалі трималася. Як на обпечене тіло вона якусь кофту чи куртку натягнула. У неї ж без опіків тільки кінчики пальців були. А я своїх опіків не помічав, навіть відмовлявся від госпіталізації. Я тільки за Таню боявся», — розповідає Вадим.

Аліна згадує, що вони вибігли з 5 поверху на вулицю, Вадим сказав їй викликати для Тані «швидку». Таня сиділа на лавці у дворі, і тільки тоді Аліна помітила, що по всьому тілу сестри висять клапті шкіри…

 Аліна й зараз дивується, що в неї самої після вибуху жодної подряпини.

«Таня була у свідомості, її “швидка” повезла в пологовий будинок. Вадима — в опіковий центр, куди після кесаревого перевезли й сестру», — згадує Аліна.

Дівчина подзвонила на Кропивниччнину мамі Вадима.

«Я стала бігом шукати машину, о 7 ранку виїхали в Київ — 300 кілометрів дороги, не пам’ятаю, як і доїхала. О 10-й була вже в опіковому центрі. Там дізналася, що Назарчик о 8:45 народився», — розповідає пані Світлана, мама Вадима.

Перелякана подіями, жінка не знала, як розриватися між сином, онуком і Тетяною, яку приймала як свою рідну дитину…

«Таня натерпілася за життя»

Батько Тані й Аліни помер 18 років тому, мамі було важко виховувати самотужки двох дітей, тож дівчатка вчилися в інтернаті, додому приїздили на вихідні. А коли минулого року померла й мама, Таня стала опікункою для молодшої сестри. З рідні мали старого дідуся, тож покладатися в житті могли тільки на себе.

«Ми з Танею жили в сусідніх селах. Я її побачив випадково — два роки тому, 28 червня, якраз поїхав з друзями в її село святкувати свій день народження, а там Таня, у блакитній сукенці у квіточки. Така спокійна, скромна, тиха, худенька. Одразу мені сподобалася — і характером, і фігурою. 

Я поїздив до неї трошки, а через два тижні забрав її до себе. І Аліна коли з інтернату приїздила на вихідні, то вже жила у нас. Мені батьки казали, що я якось дуже швидко усе вирішив, Таня теж дивувалася, але мені все у наших стосунках було ясно, то навіщо тягнути час?» — розповідає Вадим.

Вони з Танею жили у хаті, яка дісталася йому від бабусі. Таня займалася господарством, свиньми-курми, Вадим працював трактористом. Узимку цього року друг запропонував йому роботу в Києві.

«Я Таню узяв з собою — вона ж за все життя ніде не була, то інтернат, то село. Київ їй сподобався дуже. Ми планували заробити трохи грошей, повернутися в село і жити з дитиною там, бо Таню дуже напружували російські нальоти в Києві, обстріли постійні. Вона вже збиралася їхати в село. Не сталося цього. Не встигла вона…» — голос Вадима сам собою стишується.

А його сестра Оксана не стримує сліз: «Таня так натерпілася в житті, стільки проблем у неї було, бо ж сирота з молодшою сестрою. Оце з Вадимом останнім часом тільки й жити почала, і отаке горе».

Вадим розповідає, що коли його в опіковому центрі переводили з реанімації у звичайну палату, на колісному кріслі завезли в реанімацію до Тані.

«Вона тоді у свідомості була. Закутана вся у бинти, як мумія. У неї голова й волосся дуже обгоріли. Щось казала мені, але я нічого не чув. У мене через цей вибух сильна контузія, проблеми зі слухом. Я їй сказав, що нумо разом в палату на 4 поверх, а потім в село. Вона щось відповідала. Це я її востаннє в житті бачив, і ніколи не дізнаюся, що ж вона мені говорила», — з моторошним спокоєм дезорієнтованої людини каже Вадим.

Його тіло обгоріло на 85%. Та сильний молодий організм впорався. Вадим вижив. Щодо Тані лікарі не давали ніяких прогнозів. 

Таня померла ввечері 22 вересня. За день до смерті їй стало легше — вона говорила і просила про домашню їжу. У родичів навіть з’явилася несмілива надія на диво.

Таню поховали у її рідному селі. Вадим на похороні не був — лікарі не відпустили. Їздив на могилу згодом.

«Я не можу бачити ту могилу, один раз там був. Не можу згадувати про Таню, не можу бачити ту хату, де ми жили. Не витримую я цього. Не віриться, що оце все з нами сталося. Я часто навіть не пам’ятаю, що це сталося, а потім як згадається...» — Вадим знову стишує голос.

Сьогодні він дуже жалкує, що не встиг узяти з Тетяною офіційний шлюб.

«Було б усе набагато простіше зараз із Назаром», — говорить він.

А відкладали реєстрацію із причин, які колись їм з Танею здавалися цілком серйозними. Хотіли одружуватися в селі, в колі родичів і друзів, а повернення в село відкладали на після пологів — отак одна обставина чіплялася за іншу, обом здавалося, що попереду повно часу і встигнуть усе зробити. Готували дитячий візок, люльку, збирали дитячі речі... Усе це згоріло у квартирі. Як і документи, і телефони, на яких були фотографії їхніх радісних моментів. 

Тепер, щоб показати Назару маму, треба буде збирати знімки телефонами рідних і знайомих…

Дорога до батьківства

У свідоцтві про народження Назар має прізвище Тетяни. Цей документ хлопчику оформили ще за маминого життя.

«Як його мамі зробили кесарів розтин, пологовий відразу повідомив нас, службу у справах дітей і сім’ї Святошинської районної держадміністрації у місті Києві, що от, народився хлопчик, у якого мама і біологічний тато в опіковому центрі. 

Тетяна перед операцією встигла сказати, хто батько дитини. Ми знали, що батьки не перебувають у шлюбі, що мама у важкому стані без свідомості. Ішлося про соціально-правовий захист новонародженої дитини, про яку не могли потурбуватися її батьки. Значить турботу на себе мала взяти держава. Дитина не може бути нічиєю. 

Сестра його мами передала нам копію паспорта Тетяни й ми подбали про оформлення Назару свідоцтва про народження. Записали його на мамине прізвище, а по батькові — Вадимовичем, бо мали підтвердження фактичного батьківства Вадима», — роз’яснює начальник служби Світлана Топоренко.

Органи опіки Святошинського району потурбувалися і про документальне засвідчення смерті Тетяни. Тепер свідоцтво про народження Назара і свідоцтво про смерть його мами відомство Світлани Топоренко передало на Кропивниччину — в сільраду громади, де була зареєстрована Тетяна Сакіян. За словами пані Світлани, саме ця сільрада відповідним рішенням має надати Назару статус дитини-сироти. узяти на відповідний облік і перебрати на себе опіку над ним.

«Статус дитини-сироти Назар буде мати до того часу, поки його біологічний батько в судовому порядку не доведе своє батьківство. Якщо це станеться, дитині оформлять нове свідоцтво про народження, де батьком буде вказано Вадима», — говорить Світлана Топоренко.

Зараз Вадим уже має результати ДНК-експертизи, які доводять його біологічне батьківство стосовно Назара. Біоматеріали на аналіз у Вадима і Назара брали у присутності працівників соціальної служби, яка опікується дитиною. Тепер ці результати має взяти до уваги суд і підтвердити батьківство юридично.

Операції Назара

Вадим і Аліна розповідають, що Таня гарно переносила вагітність — ніяких ускладнень. УЗД показувало, що хлопчик розвивається добре. І якби не обстріл, мав шанс народитися цілком здоровою дитиною.

«Кесарів розтин зробили на 34 тижні вагітності. Плід ще не готувався до народження, тому адаптуватися до життя після операції йому було важче, ніж якби йшлося про доношену дитину. Але треба було робити екстрений кесарів розтин, щоб врятувати життя малюка. Хлопчик, як і його мама, пережив потужний стрес, його організм зазнав впливу диму, який вдихала мама, знеболювальних, які їй кололи, її наркозу.

Після народження він не міг самостійно дихати, був підключений до апарату ШВЛ, у нього не стабілізувався тиск, прогресує гідроцефалія. Назару обов’язково необхідно провести операцію, щоб вставити постійний шунт, який буде виводити рідину з мозку в черевну порожнину. Бо зараз рідина виводиться у спеціальний вживлений резервуар і це погіршує дитині якість життя», — розповідає заступниця медичного директора перинатального центру міста Києва Ганна Антонюк.

За її словами, операції, як і усе лікування, Назару оплачує держава через НСЗУ. Але резервуари та шунти є різної якості. НСЗУ оплачує найдешевші, але тут Назару пощастило — від моменту народження ним опікується благодійна організація «Мама і немовля».

«Ці резервуари мають вартість від 15 до 100 тисяч грн. Шунти теж дуже дорогі. Наша організація оплатила для Назара якісні матеріали, які необхідні для операцій. Ми якраз опікуємося дітьми, яким необхідна неврологічна допомога», — говорить керівниця БО «Мама і немовля» Алла Мельничук.

До речі, саме ця благодійна організація оплатила й організувала взяття біоматеріалу на аналіз ДНК і проведення самої ДНК-експертизи для встановлення батьківства Вадима.

Дитя росте

Півтора місяця в реанімації Назар дихав через трубки й харчувався через зонд. Зараз, за словами Ганни Антонюк, він вчиться смоктати й дихати без апаратів.

«На цьому етапі в нього 100% позитивна динаміка розвитку. Операція має ще більше покращити його стан», — запевняє Ганна В’ячеславівна.

До Назарчика їздять бабуся і тато. І тітка Оксана наглядає, як за своїм власним дитям. Родичі уже брали його на руки — і вперше після довгих тижнів у реанімації серед трубок і апаратів маля відчуло доторк рідних рук.

«Він такий маленький, у мене трохи паніка перед такими маленькими дітьми. Я його погладив. На мене схожий — ніс мій і брови… Після операції й лікування заберу його в село додому. Мама і сестра допоможуть. Я ще теж маю лікуватися — через вибух, крім опіків, сильна контузія ще, дуже слух погіршився, панічні атаки часто. Але мушу якнайшвидше стати на ноги — син є, маю заради кого жити», — каже Вадим.