«Мені просто хочеться кричати: “Це я його збудував!”». Як росія краде майно і бізнеси

hromadske у співпраці з колегами із Most, LesEcos та Der Tagesspiegel поговорили з підприємцями з окупованих територій — з деякими на умовах анонімності. Їхні свідчення разом із російськими майновими документами, списками адрес та податковими даними дають глибоке розуміння систематичного пограбування України росією.

«Документи з країни, якої не існує»

Коли Денис згадує готель, який належав йому, усе ще відчуває клубок із гордості, злості й болю. Чоловік пишається своїм готелем «Адмірал» на березі Азовського моря. У 2021-му готель отримав нагороду «Найкращий оздоровчий комплекс у Кирилівці». Перша лінія моря, півтора гектара території, 100 номерів, басейн із підігрівом, дитячий комплекс, ресторан, бари, власний пляж — усе це в Дениса вкрали росіяни. 

«У 2022-му на території мого готелю з’явилися озброєні люди з автоматами й сказали, що об’єкт має ознаки “бесхозяйственности”, а працівники, які там лишалися, мусили звільнити територію. На той час мене не було в готелі, я виїхав на початку вторгнення, через місяць після допитів ФСБ», — розповідає власник готелю. 

Нині Денис віддалено стежить за тим, що відбувається з його власністю. Нещодавно натрапив на онлайн-рекламу його басейну з підписом: «Нарешті у Кирилівці з’явився басейн з підігрівом…». У цей момент Дениса охопила злість. Хотілося кричати: «Це я побудував! Басейн там з 2021 року». Гнів змінюється болем, коли Денис читає відгуки клієнтів: «Територія брудна», — пише один із відвідувачів. 

«Красти легко, а працювати й підтримувати це все — важко», — каже Денис.  

Він — один із тисяч українських підприємців, у яких росія вкрала майно. У російській офіційній риториці систематичну крадіжку на окупованих територіях називають «націоналізацією». Це один із багатьох механізмів, за допомогою яких росія прагне анексувати окуповані території та знищити якомога більше українського. Теоретично власники можуть оскаржити таке рішення, але для цього вони мають особисто з’явитися до окупаційної адміністрації й мати російський паспорт. Ці вимоги неприйнятні для багатьох українців.

Так було й у випадку Дениса. На той час його батьки ще були в окупованому Мелітополі.

«Батько взяв документи на власність і намагався пояснити росіянам, що це сімейний бізнес. Показав їм документи на землю та будівлі, але вони сказали: “Ви показуєте нам документи з країни, якої не існує, — України”», — розповідає Денис.

«Закрити або перереєструвати за російським законодавством»

росія докладає великих зусиль, щоб приховати імена тих, хто отримує вигоду від цих крадіжок. Наприклад, видаляє дані з податкового реєстру або передає відібрані компанії державним підприємствам без публічної документації. 

Під час окупації росіяни створили так званий Фонд майна, який почав видавати «накази» про вилучення майна, зокрема мережі автозаправок. Ці «накази» передавали майно в тимчасове управління без жодних підписів, лише зі штампом «для документів».

Готель Дениса, «Адмірал», у серпні 2022 року передали так званому державному унітарному підприємству «Курорти Запорізької області». Це підтверджують протоколи засідання міжвідомчої комісії, які є в розпорядженні наших колег із Tagesspiegel. На своєму сайті, який зараз більше не працює, підприємство описувало себе як «мережу готелів на Азовському узбережжі» та вітало потенційних гостей словами: «Ласкаво просимо до Запорізької області».

До 2024 року компанію очолював Олександр Коваль, підприємець і член російської керівної партії «Єдина росія» в окупованому Криму. Він отримав нагороду за участь у війні проти України та «заслуги перед Запорізьким регіоном». Високопосадовець окупаційної адміністрації подякував Ковалю за «створення мережі готелів на узбережжі Азовського моря та відновлення туристичної інфраструктури».

Улітку 2024 року керівництво змінилося: посаду обійняв ресторатор із реєстрацією в Донецьку.

Колишній співробітник державного унітарного підприємства «Курорти Запорізької області» телефоном розповів Tagesspiegel, що з часу присвоєння майна росіянами в готелі майже не інвестують. Денисів «Адмірал» теж занедбаний, але, попри це, він та інші навколишні готелі були дуже популярні в літній сезон, каже колишній співробітник. Приїжджали навіть із Сибіру. Але найкраще бізнес ішов у тих готелях, чиї початкові власники залишилися й працювали під окупацією.

Денису вдалося домогтися відкриття провадження правоохоронними органами та внесення даних до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до міжнародного права, присвоєння росією майна є воєнним злочином: стаття 46 Гаазької конвенції забороняє конфіскацію приватної власності, стаття 47 забороняє мародерство, тобто «насильницьке привласнення приватної власності» армією окупанта. Ще один воєнний злочин, згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду, — конфіскація власності, «якщо тільки це не є необхідним для потреб війни».

Щоб якось виправдати своє пограбування, на початку окупації росіяни поспіхом ухвалили «закони» на новозайнятих територіях Запорізької та Херсонської областей.

Журналіст-розслідувач Олег Батурін проаналізував так звані правові тексти перших місяців: «Я знайшов стільки смішних помилок — ці закони мали б бути недійсними вже хоча б через це».

І все ж їх застосовують на окупованій території: щоб експропріювати майно, влада спершу має визнати, що воно «порожнє» або «безхазяйне». Тож окупаційні адміністрації публікують адреси так званих безхазяйних об’єктів на своїх сайтах. Спеціально створена комісія на місці визначає, чи об’єкт нібито порожній. Вона перевіряє його на «ознаки безхазяйності». Так зазначено в «нормативному тексті» окупаційної адміністрації Запорізької області. Що саме є «ознаками безхазяйності», там не уточнюється.

Після цього майно вносять до відповідного реєстру, і так званий суд може передати його у власність росії. У деяких випадках, як-от з готелем «Адмірал», компанії передають державним або приватним структурам без рішення так званого суду.

За словами голови російського держреєстру «Росреєстр», у реєстрі окупованих територій налічується вже 550 тисяч об’єктів, позначених як «порожні». У середині жовтня російські держЗМІ повідомили про законопроєкт, який автоматично «націоналізуватиме» всі «порожні» об’єкти.

Особливо вражають списки, які публікують окупанти в Запорізькій області. «Міністерство майна і земельних відносин», створене на початку 2024 року, з початку вторгнення оприлюднило 4050 адрес — більше, ніж будь-яка інша окупаційна адміністрація з 2022 року.

Випадок Запорізької області є особливо показовим для розуміння російського режиму експропріації. Оскільки Мелітополь, Енергодар і Бердянськ, були окуповані в перші дні війни — без тривалих боїв та руйнувань, як у Бахмуті чи Авдіївці Донецької області — ферми, промислові об’єкти, офісні приміщення й готелі залишилися здебільшого неушкодженими і стали ідеальною здобиччю.

«Мелітополь — маленьке місто, але промислове — його продукцію колись знали в усьому СРСР», — каже Ірина,. яка була вимушена виїхати з міста через окупацію.

З-поміж 4050 об’єктів, зареєстрованих як «безхазяйні» на окупованій території Запорізької області між серпнем 2022-го та жовтнем 2025 року, трохи менш як 2600 — це підприємства. Деякі з них були створені вже під окупацією, але більшість існувала раніше. За даними Запорізької обласної адміністрації, до початку російської агресії в області було зареєстровано близько 2280 компаній.

Щонайменше 228 компаній на окупованій території Запорізької області змінили власників — тобто тут відбулася експропріація. Der Tagesspiegel встановив це, порівнявши адреси підприємств, зареєстрованих як «безхазяйні», з російськими та українськими податковими даними. Також використано документи окупантів, що підтверджують експропріації.

Ірина з Мелітополя каже так: «Власникам маленьких магазинів дали вибір: або закрийтеся, або перереєструйтеся за російським законодавством. Дехто перейшов на їхній бік — просто переклали назви компаній російською і далі заробляють гроші». 

Згідно з українським законом, ухваленим у березні 2022 року, підприємці, які залишилися в окупації й продовжують вести бізнес там, можуть вчиняти кримінальний злочин. Закон забороняє «вести економічну діяльність у співпраці з державою-агресором» і передбачає від трьох до п’ятнадцяти років ув’язнення. Водночас правозахисники критикують закон, адже люди, які просто продовжують жити на окупованих територіях, можуть легко порушити його, виконуючи повсякденні дії — наприклад, ходячи на роботу. 

Центр управління

Українці, які хочуть оскаржити так звану націоналізацію, повинні з’явитися особисто і довести, що їхній офіс чи ферма не є порожніми, показати документи на право власності й російський паспорт. В окупованій частині Запорізької області так зване Міністерство майна і земельних відносин вимагає, щоб вони прийшли протягом 30 днів. До Мелітополя, на вулицю Леніна, 109, яка до квітня 2023-го називалася Гетьманська.

До російського вторгнення будівля за цією адресою належала будівельній компанії Олексія. Його компанія побудувала цю чотириповерхову офісну будівлю сама. У вересні 2022 року окупанти також оголосили її «порожньою». Згодом туди переїхало «Міністерство майна і земельних відносин». Звідти тепер керують масштабною експропріацією та «націоналізацією» в регіоні.

Олексій керує своєю компанією з 2001 року. До вторгнення його команда будувала житлові, комерційні, рекреаційні та промислові об’єкти в Мелітополі, Приморську, Запоріжжі та Дніпрі. Коли росіяни увійшли до Мелітополя, Олексій вирішив покинути місто. Його майно було захоплене.

«Ми будували кілька комунальних об’єктів на замовлення місцевої влади — міський басейн у Мелітополі, льодову арену. У нас було понад десять об’єктів у Мелітополі й чотири бази відпочинку в Приморську — і все це зараз під російською окупацією», — каже Олексій.

Окрім будівництва, компанія Олексія займалася й аграрним бізнесом: «У нас були горіхові сади. Їх теж забрали колаборанти — разом з обладнанням, нерухомістю, складами, зібраним урожаєм, комбайнами й тракторами».

За попередньою оцінкою станом на осінь 2021 року, загальна вартість компанії становила близько 80 мільйонів доларів. У різних підрозділах працювало понад 620 співробітників.

«Протягом перших місяців війни наші працівники виїжджали з Мелітополя, тож ми одразу знали, що коїться з нашими об’єктами. росіяни називають їх “безхазяйними”. Ми мали б прийти до них, зареєструвати бізнес, отримати їхні паспорти та податкові номери. Тоді ми нібито мали б право повернути своє майно — але ми не хотіли співпрацювати з окупаційною владою», — каже Олексій.

У 2019 році Олексій придбав маленький завод у Канаді, який виробляв дерев'яні будинки. Він побудував житло на території, облаштував виробництво, але так і не запустив бізнес повністю через пандемію. А коли нависала загроза великої війни він постав перед вибором.

«У нас був вибір: їхати до Канади й повністю розірвати зв’язок з Україною або, навпаки, залишитися в Україні та почати все з нуля», — каже Олексій, який зараз уже три з половиною роки живе в Ужгороді.

Він втратив свою власність у Канаді — не було ні фізичної, ні фінансової можливості її утримувати.

«Ми порадилися з партнером і вирішили залишитися в Україні, тому що в нас багато працівників, які працювали з нами роками, і багато клієнтів, які також на нас розраховують. Понад 140 наших працівників виїхали з окупації. Ми шукали житло для їхніх родин і створили нові робочі місця, щоб вони могли жити», — каже Олексій.

«Ті, хто залишився під окупацією, змінилися»

Напередодні 24 лютого 2022 року фермер Євген сів у поїзд у напрямку центральної частини України. Не тому, що він передбачав вторгнення росії, а тому, що регулярно їздив між своїми двома фермами.

Він працював у сільському господарстві ще за радянських часів. На своїй фермі, яку він утримував до повного вторгнення на територію, що сьогодні окупована, він розводив корів і свиней та вирощував овочі.

«Ми купили величезну холодильну установку для овочів», — з гордістю каже Євген. Він називає ферму «справою свого життя».

Спочатку Євген ще підтримував контакт з окупованою територією. Це спричинило репресії з боку російських спецслужб. Він розповідає, що його брата також два дні утримували російські спецслужби, допитували й катували в підвалі. «Після цього його обличчя було все синє», — каже Євген.

Сьогодні Євген більше ні з ким там не контактує. Він намагається не засуджувати людей, які залишилися. «Але вони змінилися через окупацію», — каже він.

Один із ділових партнерів Євгена також залишився. Згідно з російським податковим реєстром, сьогодні сільськогосподарське підприємство зареєстроване лише на його ім'я.

Хоч господарство Євгена не було «націоналізоване», це все одно рівнозначно експропріації. Він і його брат подали позов проти російської держави до українського суду про відшкодування збитків за свої частки — і виграли справу. Але росія не заплатила.

Коли стало ясно, що ферма втрачена, Євген домовився зі своєю дружиною: «Удаваймо, ніби ми ніколи не володіли цим підприємством». Зрештою, у нього є ще одне сільськогосподарське підприємство на підконтрольній уряду території.

«Якби в мене не було цього підприємства, я б збожеволів», — каже Євген.

«Надія повернутися залишилася»

Артемові ж, навпаки, довелося будувати життя заново. Це теж не його справжнє ім’я, і він не хоче, щоб його ім’я чи місце розташування його компанії з’явилися в цій публікації. Він виробляв сільськогосподарське обладнання: крани, водяні насоси, системи зрошення.

Коли у його населений пункт прийшли російські війська, Артема попросили перереєструвати бізнес за російським законодавством. Окрім того, що чоловік не хотів цього робити, він перебував на підконтрольній Україні території.

«Мій бізнес має невизначений статус, його можуть експропріювати будь-якої миті», — каже Артем.

За його словами, усю техніку й обладнання вже розграбували. Він підозрює, що окупантів його підприємство більше не цікавить, оскільки розташоване близько до лінії фронту.

Адвокат порадив Артему ліквідувати компанію за українським законодавством, щоб почати з нуля без боргів, каже він. Але Артем відмовився й переніс юридичну адресу на підконтрольну Україні територію.

«Моя репутація важливіша за гроші, — каже Артем. — Я вклав у цей бізнес усе життя». Тепер він відбудував його в іншому місці, яке ми тут теж не вказуємо.

Але тінь старого бізнесу переслідує його: клієнти, яким він не зміг поставити обладнання через окупацію, подали на нього до суду. Це підтверджується документами з українських кримінальних реєстрів.

Артем каже, що або виплачував позивачам компенсації, або виготовляв нову техніку. Він не вірить, що колись побачить свій старий бізнес. «Але надія колись повернутися туди й працювати там залишилася».

Автори: Ксенія Савоскіна, Марія Коцев

Текст створено за підтримки європейської журналістської мережі n-ost.