«Маріуполь — тепер мертве місто без душі». Розповідь дружини військового ЗСУ, яка прожила в окупації три роки

«Познайомилися з чоловіком біля драмтеатру»

«Маріуполь — тепер мертве місто. Місто фасадів. Якщо це згорілий будинок, то всередині він згорілий. Лише фасади зробили, вікна поставили. Усе це картинка для показу. Душу Маріуполя вбили. “Звільнили” від усього. Від людей, від життя, від квартир, від сімей», — каже з гіркотою маріуполька Марія Короткова.

Марія з дітьми покинула Маріуполь улітку 2025 року — ймовірно, назавжди. Понад три роки вони прожили в окупації. Поки сім’я перебувала за «залізною завісою» захопленого міста, чоловіка Марії Максима — військовослужбовця 36 бригади ЗСУ — утримували в полоні в колонії суворого режиму в Суходільську Луганської області. Під час боїв за Маріуполь він дислокувався на металургійному комбінаті ім. Ілліча, зазнав осколкового поранення. Навесні 2022-го потрапив у полон, навесні 2025-го повернувся.

«Подавали списки, а ФСБ його викреслювала. Коли був обмін “1000 на 1000”, він потрапив до останніх 300. Вони десь прорахувалися за кількістю, і їм треба було добрати», — каже Марія, пояснюючи, що повертати її чоловіка росіяни зовсім не планували.

Ми розмовляємо з Марією у відносно тихому цього дня квітучому Києві. Весна завжди дає надію на щось добре попереду, але та весна чотири роки тому була іншою — чорною від диму пожеж в обстріляних багатоповерхівках, які стали могилами для сотень маріупольців. Згадуючи пережите, Марія багато усміхається, з оптимізмом каже, що це своєрідна терапія, але в її очах — біль.

«Я народилася в Маріуполі. У Маріуполі минуло наше життя. З чоловіком ми познайомилися теж у Маріуполі, біля драмтеатру — таке у нас там було місце для прогулянок, одне з центральних. Вийшла заміж. Діти народилися», — переказує Марія хронологію свого життя, а я розумію, що навіть найсвітліші спогади маріупольців, як-от знайомство з коханим біля зруйнованого росіянами драмтеатру, тепер залиті кров’ю.

У 2006-му чоловік Марії Максим став військовослужбовцем прикордонних військ. З 2014-го Маріуполь неодноразово обстрілювали. Родина Короткових знала, що таке війна, але до того, що розпочалося 24 лютого 2022 року, ніхто не був готовий.

«До такого не підготуєшся. 24 лютого я прокинулася від сповіщення, бо почали писати в шкільній групі, куди дітей. Я спочатку не зрозуміла. На нашому краю міста було тихо, у районі АС-2», — згадує Марія.

Дітей, ще школярів, жінка відправила цього самого дня в Запорізьку область до родичів, з чоловіком вона спілкувалася зрідка через SMS — він уже був на позиціях. У місті, на яке насувалася буря великої війни, Марія залишилася сама. 3 березня зникло світло, газ, вода і зв’язок.

«Найстрашніше — незнання, що з рідними. Ти не знаєш, як чоловік, як у дітей обстановка. Чи правильно ти вчинила, що відправила їх туди. Якби з ними щось трапилося, ми б, мабуть, собі не пробачили», — з болем каже Марія.

3 березня її район обстріляли «градами». АС-2 — це захід Маріуполя в бік Бердянська, у який на той момент уже зайшла армія рф. Дальність «града» — до 40 кілометрів, що дає розуміння, на якій відстані до околиць Маріуполя були росіяни.

Гуманітарна ситуація погіршувалась, тому через 10 днів після початку повномасштабної війни поліція відкрила місцеві супермаркети, щоб люди змогли запастися продуктами. Марія взяла хліб, те, що довго зберігається. Каже, усі вже розуміли, що бойові дії надовго.

«Ми із сусідами якось розмовляли, і я сказала: “Найстрашніше, чого боюся, — це авіація”. І буквально наступного ранку прилетіла авіація. Там уже руйнування зовсім інші. У тебе на очах змінюється ландшафт міста», — згадує жінка.

російська бомба повністю зруйнувала п’ять поверхів у багатоповерхівці біля будинку Марії. Дев’ятиповерхівка поруч склалася від даху до підвалу. Людей, які залишалися всередині, просто засипало.

Дірява стеля поруч із «Невським»

Невдовзі район, де жила Марія, окупували. Так звана зачистка відбулася 16 березня 2022-го. Приблизно половину міста вже контролювала росія. Цього самого дня, 16 березня, армія рф скинула авіабомби на драмтеатр, біля якого багато років тому познайомилися Марія й Максим.

У під’їзді, де жила родина Короткових, уціліли лише дві квартири. Житловою залишилася тільки одна — їхня квартира. Напередодні зими росіяни вирішили відремонтувати будинок. Зняли плити й дах, але підрядник отримав гроші за ремонт і зник.

Те, що вціліло, знищили дощ і сніг. Проводка перегоріла. Через перепади температур шпалери у квартирі Марії відклеювалися пластами. Зате буквально через дорогу одразу після окупації почали будувати мікрорайон «Невський». Переважно під іпотеку, а не для тих, хто залишився без житла.

«Там ще тривають активні бойові дії, а вони вже йдуть будувати “Невський”. Тобто по факту, мабуть, уже все було підготовлено. Компенсаційне житло — це “Невський”, “Смарагдовий” і будинки Тарути в районі “Азовсталі”. Там вони стояли, ці коробки, я вже не пам’ятаю скільки. Їх добудували, людям видають. Звичайно, воно буде розвалюватися, якщо воно простояло років 15», — розповідає Марія.

Саме «Невський» демонстративно показували путіну під час його першого й поки що єдиного візиту до Маріуполя. Але від господаря кремля приховали головне. Те, що «Невський» почав руйнуватися буквально одразу після здачі. росіяни економили на матеріалах і зробили все нашвидкуруч.

Лікарів не вистачає. Люди вмирають

Після захоплення Маріуполя Марія почала шукати роботу. Де її чоловік і чи живий він, жінка не знала. До кінця весни 2022-го в місті майже нічого не працювало. Навіть магазини. Інфраструктура опинилася в повному колапсі.

«Я пішла до лікарні у 17-му мікрорайоні — єдиної, що працювала. Прийшла, кажу: “Потрібна робота. У мене немає медичної освіти, але хоч кимось куди-небудь”. Сказали: “Підіймайтеся на шостий поверх, там потрібні санітарки в неврології”. Працювала там до 2024 року. Спочатку санітаркою, потім сестрою-господаркою», — згадує Марія.

Лікарні, поліклініки та пологові будинки в Маріуполі під час боїв неодноразово ставали мішенями армії рф. Частково постраждало й одне з відділень обласної лікарні інтенсивного лікування, де працювала Марія. Тому після окупації Маріуполя його закрили на ремонт. До того ж у восьмиповерховому будинку не працював жоден ліфт.

«Неврологію перемістили в офтальмологію. Уявляєте, відділення офтальмології, і ми з нашими лежачими хворими. Неврологія — це інсульти, усе інше. Це такий дурдом був. Це нестерпно, коли ми на шостому поверсі, лежачі хворі, і двоє санітарів на зміні приймального відділення тягнуть пацієнта на шостий поверх на ношах. До літа 2025-го ліфти стояли, як “пам’ятник колишньої слави”», — іронізує Марія.

Усі три роки до від’їзду, поки Марія залишалась у Маріуполі, лікарів у місті катастрофічно не вистачало. Тому до неврології везли і людей з психічними захворюваннями, і пацієнтів із передмістя, навіть з окупованої частини Запорізької області, і військових. Перші два роки в Маріуполі працювала лише ця лікарня.

«Онкологія відкрилася у 2024-му. Потім відділення цієї лікарні розкидали по інших місцях. Дев’ятка на Черемушках (мікрорайон в Маріуполі — ред.) почала трохи функціонувати. Дітей спочатку теж до нас привозили. Потім уже, коли почалася легалізація всього цього, стало проблемою, що в наших лікарів немає ліцензії працювати з дітьми», — каже Марія.

Усіх дітей відправляли лікуватися до Донецька, хоча в деяких випадках час початку лікування відігравав критичну роль.

«Привезли до нас дівчинку. Уранці збиралася до школи, стало погано, знепритомніла. Зробили КТ — геморагічний інсульт. Це крововилив у мозок, операція — 100%. А наші лікарі не можуть її взяти на стіл, бо це підсудна справа. Вони можуть допомогти, але офіційно не мають права.

Подзвонили до Донецька, щоб викликати реанімацію. Вони приїхали і її забрали, по-моєму, о пів на першу дня. З пів на восьму ранку вона пролежала в приймальні. Їй там трохи знизили тиск у головному мозку і все. 11 днів вона в Донецьку пролежала й померла», — згадує Марія.

Досі не вистачає в Маріуполі й дорослих фахівців. А на такі процедури, як МРТ, люди їздять навіть до Ростова. Там не лише менші черги, а й дешевше.

«Люди чекають приїзду якутів, бурятів (йдеться про програму рф “Земський лікар” — ред.), щоб прооперуватися. Дівчата-медсестри там штук 50, мабуть, цих зошитів заповнили, щоб у чергу записати людей, які хочуть безкоштовно оперуватися», — каже Марія.

«Хочеш жити — давай, усе роби»

У перші місяці після окупації в Маріуполі можна було працювати буквально на «чесному слові», але поступово росія вводила все нові й нові правила, щоб примусити людей отримувати паспорти рф. Спочатку на українські документи Марії оформили картку «банку» так званої «ДНР». Потім СНІЛС — теж на український паспорт.

«Нам централізовано це робили. Даєш ксерокопії, тобі потім приносять. Не треба було від ранку стояти, чергу займати.

Потім уже почалося про паспорти. Мені довелося окремо його отримувати. Я все-таки туди поїхала, подала. До останнього тягнула, але хочеш жити — давай, усе роби. Через 10 днів отримала. Символічно, що паспорт отримувала навпроти заводу Ілліча. Я коли повз проїжджала, прямо все перевертаюся всередині», — каже Марія Короткова.

Паспорт рф довелося отримати й доньці Марії. Коли на Запорізькому напрямку розпочалися більш жорсткі бойові дії, її діти повернулися до Маріуполя. Донька вступила до коледжу, син навчався в школі. Найважче було приховувати той факт, що їхній батько в російському полоні.

«Як їм сидіти на уроці з історії, коли їм розповідають, що їх “звільнили від нацистів”. Виходить, що їхній тато — нацист? Їм було образливо. Раніше тато був героєм, а тепер… Вони з обережністю спілкувалися з іншими дітьми. Коли вже там пів року з хлопцями були знайомі, тоді лише говорили про батька. Адже не знаєш, що за людина. Зараз він тобі усміхнеться, а потім піде й незрозуміло що розкаже», — міркує Марія.

І такі висновки мають підстави. Після захоплення Маріуполя росія одразу ж почала активно залучати дітей до різних, як їх називають, патріотичних організацій — «Рух перших», «Юнармія», де доноси особливо заохочуються. Учасники мають великі привілеї — наприклад, отримують підвищені стипендії. Такої стипендії в доньки Марії не було, бо її діти не стали учасниками цих рухів.

«Хоча вона була третьою у своїй групі за успішністю. Навчалася відмінно, але, як нам казали, не активна. На той момент вона вже усвідомлювала, що в неї є свої принципи. У неї було три-чотири людини, які справді пам’ятають, хто вони, де вони й навіщо вони. Які залишилися в Маріуполі або від безвиході, або просто тому, що не випускають», — згадує Марія.

Маріуполь — тепер штучно заселене місто

За ті три роки, які родина провела в окупації, Маріуполь дуже змінився. І йдеться навіть не про екстер’єр міста. А про атмосферу в ньому, відчуття свободи, якої там тепер немає.

«Відчуваєш себе чужим. Ти ходиш, нібито вулиці знайомі, але вигляд міста змінюється не в плані вулиць, а в плані людей. Багато приїжджих із Кавказу, з Чечні, з Дагестану, Узбекистану, москвичів. Зараз уже домінантна маса — це приїжджі, це штучно заселене місто. Неприємно, що місто, у якому ти народився, виріс, де росли твої діти, зрештою стає не твоїм, і ти там не потрібен», — з гіркотою каже Марія.

Ставлення до місцевих, за її словами, дедалі гірше. Зарплата рядового маріупольця — 30–50 тисяч рублів у кращому разі, у приїжджих — у два рази більше. Так званим гастролерам оплачують житло тоді, коли місцеві не можуть домогтися компенсації за зруйновані квартири.

«Місцевому будівельнику платять до 2,5 тисячі рублів на день, приїжджому — 5 тисяч. І де справедливість? Але люди, які там залишилися, з часом звикають, приймають цю політику. Хтось тихо це обговорює, але не висловлюється відкрито, бо розуміє, що це загрожує наслідками», — міркує Марія Короткова.

Після захоплення Марія з дітьми прожила в їхньому рідному, але насправді вже чужому місті понад три роки. У травні минулого року Максим повернувся з полону в межах обміну, і родина вирішила покинути Маріуполь. Скористалися послугами перевізників, яким заплатили по 25 тисяч рублів із людини. Виїжджали через Білорусь і гуманітарний коридор «Доманове — Мокрани».

У Маріуполі ніхто так і не дізнався, що чоловік Марії був у російському полоні. Ще навесні 2022-го вона спалила багато його документів. Залишилися лише контракти, нагороди й форма, щоправда, без шевронів. Марія каже: не піднялася рука це знищити. Але від співробітників ФСБ під час виїзду таку інформацію не приховаєш. Щоб не викликати зайвих питань, Марії довелося говорити про чоловіка максимально холодно. Вона сказала, що їде в Україну на певний час, а до Маріуполя повернеться. Хоча розуміла, що це, мабуть, назавжди.

У Маріуполі в родини Короткових залишилися деякі родичі, але їхню квартиру вже опечатали як «безхазяйну», тому повертатися їм просто нікуди. Тепер вони в Києві. Будують нове життя. Донька вступила до університету, син поки навчається у школі.

Марія каже, що головне, що всі разом: «Тут ми видихнули. Тут ми є ми. Не потрібно боятися щось сказати, десь щось засудити».

Матеріал опублікований за підтримки «Медіамережі».