Бомба уповільненої дії від міністра оборони

Я пропоную не тікати від цього страху, а вже зараз думати довгостроково й приймати реальність, якою б важкою вона не була. Реальність така, що повторення повномасштабного вторгнення — не одразу, але через 5, 7 або 10 років після завершення цієї фази війни — можливе. Ба більше, ми всі зацікавлені в тому, щоб готуватися до того, що воно таки станеться.

Звісно, зараз найбільша частина зусиль держави спрямована на теперішню фазу війни: утримання лінії фронту, удари на оперативну й стратегічну глибину, мобілізацію, пошук ресурсів для фінансування оборони. Але це не виключає здатності вже зараз думати стратегічно.

І ось ключове питання: що ми будемо робити, коли знову з’являться новини про можливий російський наступ? Спочатку — від наших партнерів у розмовах із політичною владою, а згодом — на перших шпальтах великих міжнародних видань. Із чим ми прийдемо до цієї точки? І, можливо, ще пряміше питання: з кого складатимуться черги біля ТЦК та рекрутингових центрів у той самий перший день, якого ми всі так прагнемо уникнути? І чи будуть ці черги взагалі?

Реформа справедливості?

Зараз Міністерство оборони називає цей етап реформ Сил оборони — «етапом справедливості». Для початку варто коротко пояснити, що ми, власне, зібрались реформувати. 

У нас є приблизно 800-тисячна армія. Невелика частина людей — переважно на рівні управління корпусів, бригад, а також у Генштабі — складається зі старих кадрових військових, які прийшли в армію ще 2014 року або раніше.

Однак серед тих, хто безпосередньо керує боєм, — часто можна зустріти колишніх цивільних, добровольців першого року повномасштабного вторгнення. Ті самі сотні тисяч людей, які прийшли за покликом серця і зі своїми цінностями, і за ці роки пройшли шлях від солдатів і сержантів до командирів взводів, рот, батальйонів, а подекуди навіть полків і бригад. Саме вони сьогодні є кістяком Сил оборони.

Звісно, багато хто загинув або звільнився зі служби — через поранення, полон, реальні або «куплені» сімейні обставини. Але ті, хто залишилися, вже зараз перебувають переважно на середніх і нижчих ланках управління. Це люди, які щодня бачать війну: керують штурмовими групами, координують роботу БпЛА, працюють у штабах. 

І, звісно, найбільша частина Сил оборони — це люди, які прийшли пізніше, у 2023, 2024, 2025 чи навіть 2026 роках. Хтось добровільно, та більшість, мусимо визнати чесно, через менш чи більш жорстку форму мобілізації. Але всі вони роблять свій внесок у спільну справу.

І от, дивлячись на той чотирихвилинний «мультик» або, даруйте, «еротичну фантазію» і подальші роз’яснення на платформах Міноборони, складається враження, що рамка цієї реформи не враховує тих, хто прийшов у найтемніші тижні для держави.

Уявіть собі шлях такого типового добровольця. Наприкінці лютого або навесні 2022 року він приходить до армії — найчастіше до територіальної оборони або старих атовських бригад. Він іде в піхоту, служить рік або півтора. Йому пощастило вижити. Далі — поранення, контузії, втома, досвід боїв, й у 2023 році він переходить до БпЛА, стає командиром, або йде у штаб чи на інструкторську роботу. І це природно: після чотирьох із половиною років війни мало хто залишається на тій самій посаді, з якої починав.

Але на момент підписання нового дворічного контракту ця людина вже має за плечима роки служби й часто — роки бойового досвіду. Проте ця реформа цього факту не враховує.

Відповідно, доброволець перших днів має підписати дворічний контракт і загалом відслужити шість із половиною років, після чого отримати шість місяців відстрочки. 

І тут виникає питання: який сигнал подає держава? Не лише для цих людей, а й для всіх, хто дивиться на їхній досвід і робить висновки. А сигнал цей дуже влучно формулює один із таких добровольців Павло Казарін — можливо, коли державі найважче, не варто поспішати. Можливо, краще перечекати й долучитися пізніше.

І виходить парадокс: людина, яка прийшла 24 лютого 2022 року, і людина, яка підпише контракт зараз, можуть вийти зі служби приблизно в один і той самий час. Я гадаю, що для сотень тисяч добровольців перших днів таке рішення є щонайменше несправедливим. 

Уявіть собі цього добровольця, який символічно підпише контракт на День Незалежності, 24 серпня 2026 року. У кращому разі він «вийде» із цього цирку наприкінці серпня 2028-го і повернеться у своє місто.

І що він там побачить?

Що в тому самому Києві забронюватися легше, ніж йому було піти з армії. І це неправильно. Він побачить людей, які ніколи не служили й, найімовірніше, не служитимуть, але мають бронювання й вільно живуть у цивільному житті. Ба більше, як колишній військовослужбовець — він автоматично стане резервістом першої черги. А отже, не матиме права на бронювання. 

По суті, у такий спосіб держава закриває для ветерана шлях до цивільного життя. Після шести з половиною років служби він матиме лише коротку відстрочку, після якої роботодавець не може бути впевнений, що його не повернуть назад у військо. Єдине, на що може сподіватись ветеран у такому разі, це на те, що активна фаза війни закінчиться до того, як мине його відстрочка. 

Кому потрібен працівник, якого через пів року або кілька років знову можуть призвати? І ті, хто отримали бронювання кілька років тому будуть більш конкурентними за ветеранів, які повертаються в цивільне життя. 

«Малюнок ключа» 

Звісно, ми бачимо «обіцянку», зашиту в рамку реформи, цей умовний «малюнок ключа» про те, що бійців, що прийшли в армію з 2014-го й у 2022-му будуть поступово відпускати з кінця року відповідно до років вислуги та часу проведеного на бойових. Однак, чому постанова уряду про контракти є вже, а згаданий алгоритм звільнення зі служби «старожил» і досі не опублікований? Чи не для того, щоб утомлені бійці підписали ці контракти на два роки вже зараз? Щоб потім дізнатись, що, згідно з алгоритмом, могли піти зі служби вже наступної весни, на більш ніж рік раніше закінчення контракту. Виглядає не дуже чесно. 

Звісно, що за десять років, коли знову може настати той самий день, ми матимемо іншого президента, інший уряд та інших депутатів у парламенті. Хтось перекочує у наглядові ради та в аудиторії як «потужні лектори». Дехто переїде на «запасний аеродром», який уже зараз є у декого у Великій Британії чи Іспанії. 

Однак і зараз, і через десять років більшість із нас з вами — в одному човні. 

Тому, будь ласка, пане міністре оборони, не закладайте цю бомбу уповільненої дії. Ухваліть справедливе рішення й надайте всю інформацію одразу. Покажіть, що держава пам’ятає сміливість тих, хто не злякався в найважчі дні, і що держава цінує цей вчинок. Дайте нам більше причин вам довіряти. І тоді, у черговий день «Д» держава знову зможе розраховувати на захист з боку найбільш досвідчених бійців. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.