«Труять собак, щоб ті не мучилися»: як виживають окуповані Олешки, куди з травня не завозять їжу

Собаки із суцільних ребер, котів носить вітер

Олешки окуповані з першого дня вторгнення. Після підриву Каховської ГЕС і затоплення, яке сталося 6 червня 2023 року, в Олешках зникли централізоване водопостачання, електрика й газ. Лише де-не-де проривається мобільний зв’язок.

Єдину дорогу до міста тут називають «дорогою смерті»: вона замінована, контролюється згори російськими дронами, узбіччям розкидані трупи, які розтягують собаки, обабіч стоять погорілі машини.

З травня сюди не завозили продуктів і ліків. Окупанти або розстрілюють машини з допомогою, або розвертають на блокпостах.

За інформацією Тетяни Гасаненко, з-поміж 24 тисяч мешканців, які жили тут до вторгнення, у місті лишилося близько 2 тисяч. Переважно це літні маломобільні люди й ті, хто їх доглядає. Є і 47 дітей. Але навіть якби хтось і хотів евакуюватися, наразі це неможливо. Олешки в блокаді.

Немає ні палива, ні ліків, ні їжі. Люди по-справжньому голодують. До того ж російські солдати, які ховаються й маскуються серед місцевих, грабують і відбирають останні харчі, бо теж голодні. Хто противиться — вбивають.

Сім кілометрів по мокрий лаваш

Пробую зв’язатися з тими самими людьми, з якими говорила у квітні. Але від усіх листувань, крім одного, немає і сліду в месенджері, все витерто. Занадто небезпечно для них.

Лишилась Алла Лихман-Малиш, яка утримує на донати притулок для залишених господарями тварин — саме через них не може виїхати з міста. Вона періодично пише публічні пости у Facebook.

Ось, наприклад, її пост від 1 вересня: 

«1 вересня — день втраченої останньої надії. Надії на їжу, на виїзд, на життя. Четвертий тиждень поспіль щодня люди щоранку чекали на машини з продуктами, щоранку гадали, що сьогодні вже поїдуть. Ні. Проїхати не вдавалося. 

Страшна новина миттю облетіла місто. Машини на під’їзді в місто розстріляні дронами. Кому прийшла та ідея — невідомо. Що має бути в голові людини, яка знищує продукти для міста, у якому люди на них чекають. Чекають давно, бо можна прожити і без світла, і без опалення, але без їжі не вийде. 

Ще якось протягнули літо на огірках і помідорах. Наїлися оладок із кабачків і котлеток із синеньких. Але ще з тиждень і все, скінчиться сезон городини. Настрої в людей панічні і навіть суїцидальні, бо немає сил дивитися в очі дитині, яка недоїдає, літнім, яким іще не 85, хворим, скаліченим. 

Внутрішніх резервів уже немає, курей годувати нічим, пішли під ніж. Собаки із суцільних ребер, коти, яких носить вітер. Не поодинокі випадки крадіжки на городах. Вийшов із хати у справах, повернувся — а картоплю вже хтось викопав, гарбузи щезли.

Місто горить. Вчора дотліла двоповерхівка в центрі. На щастя, єдиний мешканець Владислав — живий, його котик загинув. Будинок поруч згорів напередодні».

Жінка публікує відео зі згорілим будинком, міною у траві та законсервованими у трилітровій банці сухарями.

Останній пост за 8 вересня:

«Ви — щаслива людина, якщо ніколи не замислювалися, що сильніше: інстинкт самозбереження чи страх смерті від голоду. Перед мешканцями міста такий вибір постав. У кожного всередині відбулася боротьба здорового глузду та голодного тіла. Загинути від міни/дрона чи трохи згодом від голоду.

Так сталося, що колона з продуктами була розбита дронами. Щось там вціліло. Продукти на одній шальці ваг, замінований шлях довжиною 7 км — на іншій. Сміливці знайшлися. Позбирали навіть попечену картоплю, трохи цибулі та намочені дощем лаваші.

Люди, доведені до відчаю, мають намір виходити пішки. Чи далеко дійдуть? Питання риторичне, хоч плач.

Ситуація. Є зруйноване місто. З одного боку — військові, ти їх не бачиш, а вони б’ють. З іншого боку — військові, ти їх не бачиш, а вони є. Всередині голодні люди, які нікому не потрібні».

На мої повідомлення Алла 22 вересня відповіла: «Жива. Собані дорослі живі, ще й додалося. Маленькі гинуть без щеплень. Котики не всі витримали екстремальної дієти».

За словами голови військової адміністрації, минулого тижня 11 олешківців вирушили пішки до сусіднього села Раденськ, одну жінку везли садовою тачкою. Близько 20 кілометрів замінованими шляхами. Їм пощастило — змогли врятуватися.

Суп із маргарину 5-річної давності

Погоджується говорити про Олешки журналістка Марія Семенченко. Нині вона мешкає в Києві. 

У квітні в окупованому місті залишалося троє рідних людей Марії. Двох із них вдалось у травні евакуювати. Одна — 99-річна жінка — залишилась у Скадовську, бо не зможе здолати довгу дорогу. Друга — тітка Марії — через пів Європи добиралася до Києва. А коли врешті дісталася, була така худа, що їй підійшов одяг 9-річної доньки журналістки.

«У перший день каже: “Піду куплю хліба”. Я пропоную: “Та я збігаю”. Тітка зупинила: “Ні, мені важливо, щоб я могла піти й сама купити хліба”. Кілька тижнів вона жувала хліб між прийомами їжі, просила: “Мені хлібчика поріжте”», — розповідає Марія.

Для тітки винайняли хату під Києвом. І хоч уже був червень, вона посадила город. А коли стали з’являтись ягоди, фрукти, горіхи — відразу сушила й варила варення.

Зараз в Олешках лишається ще один член родини Марії. Вони зідзвонюються через два-три дні.

«Він садив город, у нього є трохи картоплі, є помідори, є солодкий перець і є квасоля. Були кабачки — з’їв. Не вродила цибуля, морква, немає олії для смаження, нема борошна, круп, чаю, кави. 

Що він собі робить? Вранці п’є воду, вдень обідає, вечеряє виноградом. На обід останній раз, коли ми говорили (це 20-ті числа вересня) зварив собі суп. Кинув у воду замочену квасолю, посмажив перець на маргарині, який купив на базарі (маргарин 5-річної давності хтось зайшов у підвалі й продавав — ред.). Додав помідора для кольору й вкинув картоплину. Отакий суп на буржуйці на вулиці. 

Якось сказав, що йому так хочеться морозива. Аж сниться. Одного разу його пригостили пакетиком розчинної кави, то зізнався, що так кайфонув!»

Марія розповідає, що в місті постійно горять будинки, тож мешканці перебираються у вцілілі, шукають там їжу й оселяються. Її родич знайшов в одному з будинків мокру крупу, висушив на сонці й варить своїм собаці та коту. Додає туди бурякову гичку й городній портулак. На Херсонщині його називають «гладун», він дає відчуття ситості. 

У сусідів Маріїного родича була корова. Іноді вони ділилися з ним склянкою молока, але корову вкрали. На м’ясо.

Чоловік бачив, як бездомні пси їли виноград та овочі на городах. Власники тварин згодовують їм вареного полоза чи вужа, якщо вдається їх піймати. 

Деякі люди труять своїх собак, щоб ті не вмирали в муках від голоду. Котів у місті майже не лишилося — їх роздирають собаки.

Журналістка питала в родича, що він думає про зиму, чи підготувався. Він зізнався, що має запаси харчів лише до середини жовтня.

«Люди в інформаційному вакуумі, голодують, їх нескінченно обстрілюють. У них там немає базових умов. Вони вже в такому відчаї, такому ступорі, що їм уже байдуже, що з ними буде», — пояснює стан родича Марія.

Сотня трупів у підвалі

Базар у місті — не той, що був навесні. Магазинних продуктів ніхто не виносить, хіба дуже рідко. Як-от рибну консерву, за яку правили 1500 рублів (близько 750 гривень). Ще торгують таким:

• За кіло картоплі, цибулі, цукру або солі правлять 1000 рублів (500 гривень).
• За кілограм помідорів — 800 рублів (400 гривень).
• Десяток яєць коштує 1500 рублів (750 гривень). 
• Кілограм маргарину 2021 року випуску — 2000 рублів (1000 гривень). 
• Пластинка цитрамону — 1000 рублів (500 гривень).

«Насправді гроші там майже не мають цінності, оскільки рідко хтось щось продає — люди виживають завдяки натуральному обміну. Наприклад, можуть обміняти 2 кілограми цукру на десяток яєць. Хто як домовиться», — зауважує Тетяна Гасаненко.

Також базар — це місце, де дізнаються місцеві новини: хто загинув, чи буде евакуація. 

У підвалі місцевої лікарні — «морг». Туди завозять тіла померлих і загиблих. Деякі лежать там іще із зими. У пакетах. Наразі там близько ста тіл. Місцеві кажуть, що біля підвалу не можна й хвилини втриматися — такий сморід.

росіяни впровадили норму: труп мали везти з моргу на експертизу до іншого міста й лише потім давали довідку про смерть і дозволяли поховання. Деякі люди не евакуювались із цієї причини: хочуть поховати своїх рідних. 

Тетяна Гасенко розповідає про випадок, коли жінка знайшла частини тіла свого загиблого чоловіка. Позбирала, поховала й поїхала за 70 км до селища Каланчак по довідку про смерть. Там їй сказали відкопати тіло й привезти на експертизу. 

Однак віднедавна смертей стало більше, а «швидка» вже давно нікуди не виїздить. Тож померлих почали прикопувати неглибоко на городах. Але могили розривають собаки й тягають шматки тіл.

Медикаментів у місцевій лікарні немає. Чи не єдине, що можуть лікарі, — зупинити кровотечу. А поранених дуже багато.

Що робити і хто допоможе?

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявив 16 вересня, що з росією про евакуацію домовилися. Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив, що допоможе. Але з боку росії зараз усе глухо.

«Цих людей потрібно рятувати. Бо місто перетворилися на смертельну пастку. Я отримав 176 звернень щодо гуманітарної ситуації на ТОТ Херсонщини. 

Ми вже перевірили 358 людей, які терміново потребують допомоги, щоб безпечно залишити ці території. І це лише ті, про кого нам вдалось дізнатися. 

Найстрашніше — люди вже самостійно йдуть через заміновані поля. Вони ризикують підірватися чи потрапити під удар дрона, але, однак, ідуть, бо залишатися в Олешках для них іще гірше», — сказав тоді він.

Багато хто пропонує скидати їжу олешківцям із дронів.

Тетяна Гасаненко каже, що українські військові намагалися це робити, але росіяни або збивають ці посилки, або вираховують, до кого у двір вони впали, і звинувачують господарів у зв’язках із ЗСУ й катують цих людей. Одну родину забрали — і досі невідомо, що з нею.

росіяни ще й залишають у місті свої «посилки». З вибухівкою. Тому люди бояться чіпати такі предмети.

«У соцмережах багато вкидів про Олешки: “самі винні, чому раніше не виходили?”, — сердиться Марія Семенченко. — Навіть публічні люди пишуть: “в Олешках — колаборанти, алкоголіки, останні волонтери загинули від того, що п’яні олешківці не хотіли сідати в човен”, “місцеві обрали бути в окупації, вони заважають нашим військовим”».

Вона пояснює, чому люди не евакуювалися раніше: «Місцеві пам’ятають окупований Херсон, з якого оголошували евакуації. росія вивозила людей на 1000 км углиб своєї території. Люди бояться. 

Мій родич не довіряє росії. Він не хоче опинитися в будинку для літніх людей десь у Сибіру. Крім того, у нього немає документів. У багатьох вони були потоплені після підриву дамби, у багатьох — згоріли після обстрілів, хтось не брав російських. До того ж є велика небезпека для чоловіків: їх часто відразу мобілізують до російської армії. 

Навіть якщо людину евакуювали, скажімо, у Скадовськ. По-перше, треба мати документи: без них тебе не поселять нікуди.Треба мати гроші. По-друге, якщо ти їдеш далі, тобі допомагають волонтери, а де оселитися? Не у всіх є родичі.

Тому треба розуміти людей. Так, є “ждуни”, є колаборанти, але вони скрізь є. У Києві, Львові… Це ж людський фактор. Але це не означає, що ми не маємо боротися за наших людей в окупації. 

Вони не переживуть цю зиму. Тому я дуже сподіваюся, що нинішній розголос усім світом про катастрофу в Олешках щось змінить».