«Це не Миколине поранення, це — наше поранення». Як кохання не дало впасти після втрати ніг

Між отриманням повідомлення в Instagram і поїздкою на таксі до шпиталю минуло 15 хвилин. Для Миколи це стало магією з казки: ось він щойно писав дружині, вирубився, отямився, а вона біля нього. Аж заплакав.

Лежав і думав-дивувався: яке щастя, що він зустрів саме цю жінку.

Подарунок на день народження

На своє 19-річчя Катерина задмухала свічку і загадала, щоб її життя кардинально змінилося.

«Мені здавалося, що я в тій точці, де все навколо працює не на мене. Я на другому курсі університету, досі не зіркова продюсерка і загалом — живу чуже життя», — згадує вона той день.

Крім того, їй давно мріялося потрапити до гуртожитку. І її друг Віталій, який там жив, запросив до себе в гості. Гуртожиток був кінотеатральним: Катерина вчилася на продюсерку кіно, друг працював режисером театру.

«Я придумав тобі подарунок», — усміхнувся Віталій і вказав дівчині на сусіда по кімнаті. Це був 23-річний Микола. Йому нічого не залишилося, як взяти у дівчини пальто, запропонувати чаю і …

«Понеслося, — розповідає сьогодні Микола. — У той момент мені було не до стосунків, хотілося взяти паузу від колишніх, але увірвалася ця пані й перевернула все моє життя. Вона так відрізнялася від інших, від цих складних творчих дівчат, які мене оточували. Була справжня, і це мене зачепило».

«Я відразу відчула, що ми споріднені душі. Такі події узагальнено називають “коханням з першого погляду”, але я б сказала так: кожен зрозумів, що зустрів свою людину. У нас це збіглося з сильними почуттями, які переросли в любов. Але якби Микола не став моїм коханим, був би другом, або важливою людиною для мене у будь-якому разі», — ділиться Катерина.

Її бажання, загадане на день народження, здійснилося: життя змінилося кардинально. Внутрішні зміни сприяли перемінам зовнішнім. У дівчини з’явилися власні студентські проєкти, вона почала реалізовуватися в серіальному і рекламному виробництві, згодом стала працювати в Академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Микола допомагав: він вчився на режисера. Невдовзі їхній спільний короткометражний фільм потрапив до Національної програми кінофестивалю «Молодість».

Стосункам було 4 роки, як путін оголосив велику війну.

Весілля після війни

За цей час вони навчилися працювати разом над цінностями, внутрішнім комфортом кожного й ухваленням спільних рішень. Коли Микола виношував думки про мобілізацію  і настав час про них сказати, дівчина підтримала: «Так, ти правильно мислиш. Ти маєш це зробити».

«Ще раз переконався: ця пані — моя людина, ми пройдемо цей шлях удвох. На 100% був впевнений у ній, бо ми навчилися так будувати стосунки: у кризові моменти дуже круто, дієво працюємо разом. Ми — команда. Знав: вона допомагатиме, коли я на бойових, а я максимально присвячу їй свій час, і свою турботу, коли не на бойових. У нас велика взаємна довіра», — розповідає чоловік.

Навесні 2022-го Микола оббивав пороги військкоматів, почав служити в Нацгвардії. Його частина звільняла Чернігів, а потім стала тиловою: охороняла об'єкти. Військового таке не влаштовувало, він хотів у бойову, хотів відчути свою цінність. Мріяв про «Азов». 

Влітку Микола з Катериною розписалися й обвінчалися. З практичних міркувань: держава любить мати справу з офіційними дружинами військових. Тому урочистостей не було. Лише молодята та свідки. Взяли подвійне прізвище Граднові-Савицькі.

«Повномасштабна війна наче молотком вдарила: нам давно слід одружитися. Я за характером вайлуватий, повільний, але тут наполіг. Вибрав відповідальність за нас обох», — озвучує ветеран своє рішення.

Він пообіцяв дружині, що справжнє весілля — святкове і красиве — у них попереду.  Після війни.

До омріяного «Азову» вдалося перевестися аж у 2023-му, коли  з полону повернулися легендарні командири, зокрема Денис Прокопенко, Редіс.

Микола ходив щасливий, коли його чернігівське командування повідомило: «Пиши відмову», на що він відказав: «Я від початку вас попереджав, що я тут ненадовго. Я прийшов не просто служити, а просувати вперед нашу Перемогу».

Підготовка в «Азові» була на межі можливого, але кожен розумів: він має впоратися з навантаженням і допомогти іншому. Якщо треба — брати попід руки й тягти.

«Зрештою, ти вчишся розуміти рівень своєї загартованості: і тіла, і характеру. І це дуже допомагає, бо відкидаєш усе зайве і постаєш бойовою одиницею, на яку може розраховувати бригада», — так схарактеризував вишкіл Микола.

Він став пілотом БпЛА. Займався розвідкою та коригуванням артилерії.

Кричав чотири години від болю

Пара обговорила наперед імовірність його поранення, загибелі, полону. Звісно, підготуватися повністю до таких подій неможливо, але корисно знати наперед, кому дзвонити, хто тобі може допомогти, на що розраховувати.

«Просто молитися і ставити свічки, думаючи, що Боженька вбереже, замало. Я чітко  це усвідомлювала. Тому розуміла, що насамперед робитиму, якщо з Миколою зникне зв'язок, бо всі ці історії починаються з такого. І я проговорила з чоловіком, до кого звертатися з командирів, взяла контакти побратимів», — розповідає Катерина.

Миколу поранили рік тому біля Серебрянського лісу, у селі Терни, на Донеччині. Приліт стався по будинку культури, де розташовувалася позиція українських бійців. Військовий прокинувся від вибуху, на нього сипалася цегла і шматки бетону. Усвідомив, що привалило ноги й він не може їх витягнути.

Тоді загинули двоє бійців, а Миколу й іншого військового завалило трохи менше. Вони лежали, кожен під своєю купою будівельного сміття, і час від часу перегукувалися. Їх розкопували чотири години, а навколо тривали потужні обстріли. Побратими просили вибачення, що мусять бігати ховатися від них.

Весь час чоловік кричав від болю: потім з'ясується, що в нього три переломи. Він волав так, що сам втомлювався від свого крику. В якийсь момент здалося, що його не зможуть витягти, тож він попросив пораненого побратима передати Катерині, що він її кохає. Той загорланив: «Якого біса, солдате? Що ти собі думаєш? Сам передаси!».

Через дві години під завалами Микола зрозумів, що, найімовірніше, залишиться без ніг. Але в такій ситуації не до емоцій і  голосінь — це даремна справа. Він шукав думки, які допоможуть, відволічуть. Про майбутнє з дружиною, «як круто, що одружилися, і якого чорта не завели собаку і не народили дитину?!». І осяйне розуміння: так, блін, для цього в тебе є життя! Ти можеш і зробиш це!

Поранення на двох

Нині вони обоє воліють говорити про поранення чоловіка не з позиції жертви та спекуляції цією темою, а з позиції сили й боротьби.

«Ми вчимося приймати, любити наш досвід і бути вдячними за нього. У нас з Миколою нема оцього: а посидьмо, поплачемо, поскаржимося на життя. Це дизморалить. А якщо й трапляється, то одномоментно, швидко збираємося і діємо, — роз'яснює Катерина свій стан, коли дізналася про поранення коханого. — Я абстрагувалася від емоцій, і відразу у мені спрацювало: чим я можу бути корисною? А це може бути що завгодно: сидіти поруч і тримати за руку, шукати знеболювальні, комунікувати з лікарями, відповідати на сотні дзвінків, збирати на протези — все важливо. І головне — не жаліти, йому це не треба. Йому треба підтримка».

Рік вони разом проходили шлях: і прийняття поранення, і нового способу життя. Жінка супроводжувала чоловіка всюди. Зізнаються: найважче було заспокоювати родичів і друзів, які не знали, як поводитися. Іноді просто ридали у слухавку.

Щодо себе Катерина каже таке:

«Я несподівано і вимушено змінила роль з людини, яка досягає, на людину, яка споглядає та супроводжує. Колись я починала будувати стосунки з людиною без інвалідності. Зараз обставини змінилися, і я маю до них пристосуватися: і до нових умов, і до нашого способу існування як пари, як сім'ї. Тому, це не Миколине поранення, це наше поранення. Відчуваю, що маю бути залучена в усі процеси, щоб розуміти, чим живе ця людина, де я повинна в цей період допомогти, де перейняти щось на себе. Хоча, зізнаюся: важкі пакети з продуктами ще не навчилася носити».

«Зате ти добре дістаєш для мене речі з верхніх полиць», — хвалить її чоловік.

Ми говоримо по відеозв'язку, кожен з різного міста (Микола зараз у Львові після чергової операції, Катерина в Києві). Але навіть через камеру помітно, як вони спонтанно схиляються одне до одного. Розмовляють з повагою, перепрошуючи, якщо хтось перебив, чи не зрозумів.

Я захоплююся світом, який ми створили

Цікавлюся: проживши разом 7 років і пройшовши через випробування пораненням, що вони відкрили нового в іншому? Чим здивовані?

«Я ще більше впевнився, що моя дружина — надзвичайна людина. Не знаю, як би я витягнув цю історію без неї. Я кайфую, от так і напишіть “кайфую”, що вона все знає про мене і робить для мене. Настільки віддає, що мені нічого не лишається, як віддавати їй. Вона мене цьому навчила», — так каже чоловік.

А жінка так:

«Я чітко розуміла, за кого виходжу заміж. Микола — цілісна, вольова людина. Це дуже привабило. У нас велика взаємопідтримка, яку ми довго вибудовували, вчилися чути одне одного, підтримувати. Я зрозуміла, що з цією людиною поруч я набагато сильніша, ніж буду окремо. Ми не просто разом, я почуваюся біля нього кращою версією себе. Я щаслива, що 7 років тому зустріла свою людину, і що в нас так багато часу, який ми можемо удвох розділити. Це неабияка цінність».

У своєму акаунті в Instagram Катерина описує весь досвід, який проходить їхня родина, бо таких історій, як у них, багато. Вони хочуть донести: життя після поранення є. Просто нове. І треба навчитися його жити, тримаючись за руки.

Тому дописи — і про фізичний стан Миколи, зокрема про протезування (зараз у ветерана електронні коліна, на яких він вчиться ходити), — і про їхні стосунки. Катерина не втомлюється освідчуватися в коханні своєму чоловіку ще й ще. І дякувати йому.

Ось її цитата, яку я зачитала обом і під якою підписався і чоловік:

«Я захоплююся світом, який ми створили за ці 7 років. Його цінність настільки висока, що, у порівнянні з тим, його ціна, яку ми заплатили, є відносно невеликою. Я щиро вірю в це і знаю, що ти теж у це віриш. Обійми мене міцно, притисни до себе — ми крокуємо далі».