«Не треба давати звання Героя за загибель чи за те, що він класний хлопець. Дайте за те, що зробив». Чому Валентин Коренчук — один із Привидів Києва — досі не Герой України

Герой, який не отримав звання Героя України, хоч про це просять командування бригади, бойові побратими, родина і небайдужі — є відповідна петиція на сайті президента, яка зібрала необхіді голоси.

hromadske зустрілося з дружиною та авіаторами — близькими людьми Валентина Коренчука, щоб розповісти про нього і про його подвиг. Аса і людину, яку всі любили.

У військових льотчиків перед бойовим завданням є ритуали: не фотографуватися, бо це віщує смерть, привітатися зі своїм літачком, як із живою істотою, обійти навколо: «Привіт, мій соколику!» чи «Моя ластівко». А після вторгнення з’явилося таке: «Мій хороший, ну що, зараз відпрацюємо по кацапах?». Чи й навіть: «Бомбочки, летіть і влучайте, куди треба».

Валентин Коренчук свого винищувача ще й гладив по «пузику».

Небо —  любов, любов — небо

Він усе життя марив небом. І пішов вчитися на льотчика, а потім потрапив на службу у 85 винищувальний авіаційний полк.

«На той час, а це кінець 90-х, там були величезні проблеми з паливом, пілоти першого й другого класу літали, щоб підтримати свої льотні навички, а молодь туди майже не допускали. А Валентин дуже хотів, бо якщо ти вже спробував, небо тебе не відпустить, — ділиться Олександр, друг Коренчука, військовий льотчик з позивним Доктор. — То інший світ, до якого є доступ у дуже обмеженої кількості людей. Таки пілоти — це еліта. А з іншого боку, льотчики назавжди залишаються дітьми, які отримують неймовірне задоволення від польотів. Нам і зарплати не треба, хіба що родину годувати, — усміхається. — Тому, коли Валентина скоротили (на початку нульових Україна переживала епоху роззброєння: частину літаків продали за кордон, а іншу порізали на металолом. Військовослужбовців всюди звільняли, у списки потрапив і 27-річний Коренчук, — ред.), коли в нього відібрали мрію, він ні на мить не відпускав думки, що він потрібен небу, а небо потрібне йому».

«Це справді його шлях, його місія, — підтверджує вдова героя Олена. — Він себе без літаків не уявляв».

Чоловік перейшов на 10 років у цивільне життя, став айтівцем. Успішним. Але тема польотів ніколи «не випадала з радарів».

«Розмови про літаки були вдома постійно. Він передивлявся відео з кабіни, відео, як він злітає. Він сумував», — згадує той час жінка.

Валентин Коренчук повернувся в авіацію 2013-го.

«Назріває щось нехороше, — сказав. — Маю боронити країну в кабіні літака. Я до цього йшов усе життя».

Підтримати

АТО: закінчу службу лише як льотчик

На початку АТО росіяни використовували наземні коридори для завезення систем ППО, аби контролювати Донецьку й Луганську області — щоб туди не висадився десант, щоб збивати наші літаки, щоб вертольоти не підлетіли на допомогу. Втім нашим льотчикам на МіГ-29 вдавалося добиратися туди, виявляти й знищувати ворожу техніку, командні пункти та скупчення живої сили. Прикривали вони й Донецький аеропорт. Серед них був і Коренчук. 

Але після того, як росіяни збили малайзійський боїнг, міжнародна спільнота встановила на сході України безпілотну зону. Льотчикам заборонили там літати, і цим негайно скористалися вороги. Максимально посилили свою оборону, завели колони піхоти. 

Тим часом льотчики із 40 бригади тактичної авіації тренуються, влаштовують повітряні бої — до автоматизму відпрацьовують навички. Щоб під час великої війни, а що вона точно насувається, ніхто не сумнівався, — мозок працював чітко. 

Коренчука кличуть на інші роботи: у штаб або викладати студентам льотну справу. Він навіть спробував: рік прослужив у повітряному командуванні «Центр».

«Він  не знаходив собі місця там і зрештою втік. Зі шкіри пнувся, щоб повернутися в бригаду, до польотів, — згадує Олександр. — Не міг він інакше, і коли я його вмовляв хоча б піти викладати для молоді, був категоричним: „Навіть не хочу про це говорити. Якщо я закінчу службу, то лише як льотчик“».

Бій за столицю

У перший день повномасштабного вторгнення Коренчук відправив дружину і своїх трьох дітей за кордон на автівці. Телефонував і казав, якою дорогою їхати. Сам він був уже в небі. 

Всюди ширилася інформація, що вороги повністю знищили нашу бойову авіацію. Пізніше виявилося, що це було українське ІПСО, спрямоване на дезорієнтування противника.

Коренчук пробув у повітрі 10 годин. Здійснив кілька польотів, а тоді возз'єднався в парі (винищувачі літають парами — ред.) зі своїм другом, командиром ескадрильї В’ячеславом Єрком.

Вони так відчували один одного, що про них казали: варто одному «потрясти літачком», інший уже розумів, що той задумав.

Отож, два найдосвідченіші льотчики отримують наказ слідувати курсом над Києвом на малій висоті — 100-200 метрів. До того підійматися над столицею військовим літакам забороняли.

Вони проходять над залізничним вокзалом, Хрещатиком, Міністерством оборони. Їх скеровують у бік Вишгорода. Аси думають, що відбиватимуть російські вертольоти, які прямують на захоплення гостомельського аеропорту, як раптом помічають два СУ-25 противника: озброєних, швидких, небезпечних. Вони йдуть, практично притиснувшись до землі, на висоті 50 метрів вздовж русла Дніпра. Єрко дає команду атакувати: кожен падає на хвіст ворожого літака і летить за ним. Не збивають штурмовиків над центром міста, щоб не було жертв, женуть їх подалі.

Ракета В’ячеслава вражає російський борт у хмарах і той падає за містом. Але літак самого Єрка збиває ворожий БУК, Коренчук бачить, як падає  МіГ-29 з другом, але до останнього вірить, що той виживе.

Валентин лишається сам на сам із «сушкою». Він навʼязує супротивнику «собачий бій» — це коли безпосередньо б’ються два борти. Льотчики кажуть, що нинішні технічні характеристики літаків дозволяють вести бій на такій відстані, коли пілоти не бачать один одного, навіть за 200-300 км. Цілять в індикатор на екрані, де відображаються крапки та лінії. А тут стається те, що буває з піхотинцями, коли вони стоять на смерть врукопаш.

«Валентин Іванович, мабуть, один із перших і останніх льотчиків за часів незалежної України, який вступив у ближній маневровий бій і без застосування зброї знищив ворога», — каже учень Коренчука, військовий пілот з позивним Оскар.

Справді, командир так «закрутив» росіянина, що той втратив керування і врізався своїм апаратом у землю.

«Якби цей бій не зафіксувався на відео, а Валентин Іванович нам би лише розповів, я б не повірив: „Ну що за казки?”“ — Оскар і досі ошелешений подвигом наставника.

Єрко загинув. Його знайшов місцевий житель і поховав. Про це Коренчук дізнається пізніше, поки ж його 24 лютого триває. Рідний аеродром у Василькові обстрілюють, туди хоче зайти ворожа ДРГ — і він з побратимами відбиває цю спробу.

«Один політ — це вже стільки енергії, стільки напруги, а в нього їх було 6 того дня! Ще й взяв зброю до рук і організував з хлопцями захист летовища. Та лише за це йому потрібно кланятися все життя!» — щиро вигукує Олена.

Два роки життя і політ в один бік

Два роки великої війни Коренчук на постійних бойових вильотах по всій Україні. Як командир ескадрильї бере на себе найскладніші завдання, розробляє найскладніші маршрути. Хто першим збиватиме «шахед»? Коренчук! Хто ракету? Коренчук! Хто випробовує новітні бомби? Коренчук!  Хто використає першим іноземну зброю на старих літаках? Коренчук!

Хлопців береже і дає легші завдання: молоді, зелені, а якщо дітей немає — то й поготів. У мене, мовляв, троє, я встиг. 

На його рахунку збиті «шахеди», крилаті ракети, уражені наземні цілі, зокрема — командні пункти.

Щоразу з побратимами обговорюють польоти кожного, чи були помилки, як зробити, щоб не повторилися.

Вдома не відпочиває. Поки дружина готує вечерю, сидить на дивані навпроти й, заглиблений у своє, рукою відтворює політ у повітрі, який його чекає завтра. Встає і ходить будинком, уявно промальовуючи маршрут.   

Олена зберігає зошит, де її чоловік схематично зобразив траєкторію одного зі своїх польотів. Є ціль, яку треба вразити, а між ним і нею чотири точки. То ворожі системи ППО, які за ним полюють.

«Уявіть, їх обслуговує не одна людина, а умовні 5 чи 10. І всі хочуть його вбити, випускають по ньому ракети, — розповідає дружина пілота. — А він має знищити склад, пройти між ними й врятуватися».

Що відчувають льотчики, коли повертаються із завдання, Валентин вже не скаже, а його побратим з позивним Оскар відповідає так:

«Кайфово почуваєшся, ти ж знищив ворога, це основна задача твоя. Сплеск адреналіну під час виконання насичує такою енергією, якоюсь святістю. Радієш, що допоміг хлопцям, піхотинцям. Не дав БпЛА противника відпрацювати по наших і вони зможуть щось корисне зробити. Навіть коли пішки йдеш після місії додому, аж світишся, такий окрилений. Коли все вдалося, настрій на максимумі. Це неможливо передати словами, лише відчути в собі».

Але з часом емоції притуплюються, лишається лише втома. Непіднімна втома.

Два роки на межі людських сил. Останні тижні свого життя Валентин приходив додому і падав спати, прокидався, їв і знову засинав. Торік у квітні йому підписали наказ на відпустку. У п’ятницю. А в понеділок родина мала їхати до сина в Польщу, де він вчиться. І ось субота, 27 квітня, останнє завдання.

Увечері дружина чекає на чоловіка, аж тут — смс від давнього знайомого: «Це правда?». Вона побіліла.

А потім візит хлопців з бригади: «Тривають рятувально-пошукові роботи». У жінки обірвалося серце: якщо прийшли повідомити особисто додому, надії немає.

Тіло 47-річного пілота Валентина Коренчука шукали місяць. Він впав у водойму, повертаючись із бойового завдання, з літака катапультувався.

«По суті, катапульта — це ракета, вона має реактивний двигун і „випльовує“ льотчика угору. У нього має розкритися парашут і він, відповідно, спускається на землю. До такої операції авіатори вдаються рідко, бо це перевантаження на організм, через яке розриваються сухожилля, зв’язки між хребцями. Дуже часто людина залишається з інвалідністю. Тому льотчики зважуються, коли розуміють, що вже край, що літак падає. Але тут висота була замала, і, на жаль, катапульта вистрілила не вгору, а вбік», — сумно пояснює військовий льотчик з позивним Сага.

Разом з ним, Оскаром та Оленою ми перебуваємо в домі Коренчуків. Тут, на околиці Києва, за тиждень до загибелі господар будинку смажив бургери у дворі. Тут уже цього року для своїх їх смажив Олександр. Сам, вперше без кума.

Поки жінки гомоніли в домі, він примовляв тихенько: «Валентине, як же тебе не вистачає!». Він розумів, що друга забрала війна, але не міг змиритися, що того немає.

«Це велика втрата для мого серця», — зізнається чоловік.

Коли командира ескадрильї ховали, побратими запалили рояль. Так завжди роблять авіатори: купують інструмент і пишуть на ньому позивний полеглого, грають його улюблену мелодію і підпалюють. 

Герой України чи не Герой?

Лише через рік після загибелі чоловіка і свого мовчання Олена та побратими Валентина хочуть привселюдно заявити: він герой, якому не дають звання Героя України.

Для цього є все: подання командування Повітряних сил до Міноборони, де зазначено, що командир Валентин Коренчук здійснив 80 бойових вильотів, пробувши у повітрі 300 годин (це те, що можна озвучити, а є там і секретна інформація про знищені об'єкти — ред.), є петиція до президента України, яка ще торік набрала необхідні 25 тисяч голосів.

Але на всі запити, відповідь: «На розгляді».

«Не треба давати Валентину звання за те, що він класний хлопець, чи тому, що він загинув. Дайте за те, що зробив. Його подвиг 24 лютого 2022-го зафіксований, його вже в книжках вивчають, і про інші досягнення теж відомо. Він усе життя, всього себе вклав у розвиток льотної справи, у захист країни. Ми шукаємо пояснення, шукаємо правди: чому держава гальмує цей процес?» — Олена обурена.

П’ять «привидів» з 40 бригади отримали звання Героя України посмертно. Один — за життя. Він воює і нині.

Процес нагороджень зараз підвис.

«От летиш на задачу, а проти тебе працює 7 ворожих літаків. Ти вклинюєшся в цю тяганину, відпрацьовуєш дуже ефективно, а тобі просто кажуть: „Дякуємо за роботу“. І все. Валентин Іванович і проти 12 бортів ішов, коли працював над лінією фронту. Нам стає все важче й важче, але виходить так: хочеш стати Героєм — загинь. І то не факт, що отримаєш», — додає Оскар з сарказмом.

Редакція hromadske відправила запити до Офісу Президента України та Міноборони, щоб дізнатися на якому етапі перебуває рішення про присвоєння звання «Герой України» Валентину Коренчуку, оскільки є подання від командування Повітряних Сил і відповідна петиція від громадян.

Бджоляр, полуниця і любов

Його називали «Батьком», «Коренем». Молодші не вважали Валентина старим, хоча інших з різницею у 10-15 років — так.

«Він все знав і на всьому розумівся, і на сучасних технологіях теж. Міг поремонтувати й автівку, і компа. Слухав і класику, і рок, — каже Сага. — Він говорив про криптовалюту ще у 2013-му, а ми лише скептично усміхалися!» 

«Якось ми пішли по гриби. Зібрали небагато і зустріли його знайомих із села, де він виріс, — згадує кум. — Подивилися, що ми зібрали, посміялися, і один каже: „Йдіть до моєї мами“. Як вона зраділа, коли побачила Валентина! Обняла: „Який ти гарний, як добре, що ти прийшов!“. І виносить мішок сушених грибів. Він розгублений, бо неочікувано, бо ми з порожніми руками. А жінка на мене показує: „А це хто? Кум? Іди сюди, сину!“

І отак було скрізь: всі, хто його знав, слова лихого не сказали, хотіли привернути його увагу, щоб він з ними поговорив, щось розповів. Він умів це. А вони любили його».

Позивний Бджоляр Валентину дали за те, що обожнював бджіл і біля кожного аеродрому, де бував, мав маленьку пасіку. До розведення бджіл ставився скрупульозно, науково. Друзі не дуже заглиблювалися в систему, але медом пригощалися із задоволенням.

Біля аеродромів вибехкувалася до колін його розсада помідорів і перцю, яку роздавав охочим. Росла в нього й полуниця. «Отааака!» — Оскар з пальців скручує бублик і примружується, згадуючи смак.

«Валентин був шикарним батьком. Я коли побачив, як він ставиться до донечки, моєї похресниці, сказав своїй дружині: „Слухай, я просто жахливий батько“. Я не те щоб заздрив. Я хотів би бути таким самим татом, як він, — розповідає Доктор. — Він донечці (наймолодшій донці Валентина зараз 8 років — авт.) дарував абсолютно всю любов, ніжність і теплоту, на яку лиш спроможний чоловік. Я  в захваті лише спостерігав. Середнього сина (сину зараз 18, старшій доньці 28, імена не називаємо з питань безпеки — ред.) виховував справжнім чоловіком, але не хотів, щоб той став льотчиком».

Братство і братерство

У льотчиків є своє братство, де всі дружать, ходять один до одного в гості, смажать шашлики, тримають дітей один одного на руках. Вони називають себе сім'єю, де ніхто нікого не залишить у біді, а стосунки між родинами пілотів не змінює загибель одного з них.

Вони міцні попри все. Тому в домі Олени товариші Валентина не просто гості. Вони свої. Помітно, що вони знають, де що лежить, а коли господиня просить глянути, чому не працює розетка, чи запитує, чому не заводиться машина, кидаються навперейми допомогти. Ці люди —  рідні.

Самотня, але голосна пташка, та дзенькіт трамвая перебивають голоси людей. Літньої пори вони головні в цьому дворику на Подолі в Києві. За ними наглядає льотчик зі стінопису.

А десь високо, у піднебессі, столицю і всю Україну захищають від зла його побратими-аси. Не привиди, живі люди. Цієї воєнної пори в небі — головні вони.