«Зараз кожен військовий з контузіями». Як розпізнати й допомогти людині з невидимими пораненнями

Лікар для лікарів: важливо слухати й чути пацієнта

Неврологиня Ксенія Возніцина 10 років лікує цей недуг. Вона очільниця центру психічного здоров'я та реабілітації «Лісова поляна».

«Немає такої назви “контузія”. Назва “комоціо” з латини перекладається, як “струс головного мозку”, звідки й пішла назва “контузія”. Вона прижилася в часи Другої світової на території колишнього СРСР.  Зараз її продовжують вживати в побуті, але лікарі кажуть “легка черепно-мозкова травма”, бо крім струсу, часто додаються ще й травма слуху, зору і вестибулярного апарату. Настає внаслідок невидимого впливу вибухової хвилі.

Немає зовнішнього ураження: чи осколкового проникного, чи відкритої черепно-мозкової травми, — розповідає Ксенія. — Від одного епізоду впливу вибухової хвилі навряд чи розвинуться наслідки. Організм відновиться, особливо якщо для цього є умови: тиша і відпочинок, перші дні — постільний режим. Але коли за своє військове життя людина зазнає 3-5, а іноді 8-12 таких епізодів, то наслідки будуть і проявлятимуться тривало».

За словами неврологині, може бути до 20 симптомів одночасно: головний біль, запаморочення, зниження слуху, гіперчутливість до світла, до гучних звуків, перепади артеріального тиску (від 200 на ніч, до 90 вранці), розлади сну. До фізичних додаються емоційно-поведінкові: гнівливість, агресивність, підвищення відчуття справедливості, нестабільність емоційних реакцій. Нагримав на когось, а за дві хвилини: «Ой, вибач, перегнув палку». Одночасно є схильність до депресивних станів і до залежностей, до суїцидальної  поведінки. І є когнітивні симптоми: порушення пам'яті, концентрації, уваги, сповільнене мислення.

«Всі ці скарги можна приписати до ста різних захворювань. Тому дуже важливо слухати й чути пацієнта. Скільки разів біля нього бахнуло, що він відчув у той момент, як було після прильоту і як проявилося через 5 днів і через місяць. По факту цей діагноз клінічний. Він не має лабораторних методів, його за аналізами не визначиш. Навіть МРТ чи КТ цих мікроскопічних змін не побачить. Це невидиме поранення. Тому ми вчимо медиків, цілий курс для них на цю тему записали. Ми розповсюджуємо інформацію з піною з рота роками. Як лікувати таких людей, не ставити їм крапельниці, бо це страшна біда. Треба розуміти, що нейропластичність — це здатність мозку відновлюватись і вирощувати нові нейронні зв'язки. А для цього не існує таблеток і крапельниць. Інакше б люди жили без деменції, без “альцгеймерів” і хтось би вже Нобелівську премію за це отримав. Добре, що з цього року маємо нові протоколи лікування таких травм. Нарешті на першому місці не медикаментозні, а психотерапевтичні методи».

Щоб відновитися, військовий має змінити спосіб життя: налагодити сон, поступово додавати фізичну активність. Навіть виконання простих завдань — чистити зуби іншою рукою, приймати душ із заплющеними очима, вчитися класти речі в ті самі місця — допоможуть. Плавання та йогу неврологиня називає космічними практиками. 

У «Лісовій поляні» військовим з такими травмами допомагають неврологи, реабілітологи, психіатри й психологи. Саме психолог може дати навички, як знизити рівень тривоги, як працювати з депресивними думками. Допоможе налагодити стосунки в родині, щоб і близьким легше було сприймати таку людину. Переважно боєць перебуває в центрі близько трьох тижнів, де отримує необхідні навички. Оскільки «Лісова поляна» закріплена за МОЗ, реабілітація там безоплатна. Правда, потрапити не так просто — черга.

У Ксенії є показовий пацієнт, який за 10 років переніс 12 «легких черепно-мозкових травм».

«Він мав жахливий вигляд у перший час, а зараз — просто фантастичний, бо слухає всі наші настанови, займається спортом практично на нулі (він воює), має постійного психотерапевта, перестав пити енергетики, харчується правильно. Тобто якщо взятися за своє здоров'я — відновитися можна», — каже Ксенія.

Крім навчання лікарів, зокрема, сімейних, фахівці центру розповсюджують інформацію про «контузії» і серед бригад. Там відгукуються.

«Вони облаштовують шпиталі десь у хаті, щоб хлопці в тиші, у спокої могли відлежатися, виспатися кілька днів. Так ті відновлюються і знову йдуть служити».

Що робити близьким і чужим?

Якщо лікарям так непросто, то як оточенню дізнатися, чи є у військового «контузія», і допомогти?

«Таку травму точно помітить близька людина. Вона знає, що боєць служив два роки там, де бахкало. І от солдат повертається. В нього постійні зміни настрою — то агресивний, то роздратований, то нормальний. Важко переносить голосні звуки, часто одягає темні окуляри, має скарги на головний біль, є хитання під час ходьби. Дуже часто погіршується чи втрачається слух, і, на жаль, глухота незворотна. Тому дуже важливо вчасно звернутися до лікарів і зробити протезування слуху — тобто людина має носити слуховий апарат. А військові часто приховують цей стан, бо не хочуть бути “як старі діди”. Важливо цю стигму розвінчувати: це така ж бойова травма, як ампутація кінцівки. Ніхто ж не проти протезів. А якщо цим не займатися, то довготривале неналагодження слуху викликає психічні розлади. Людина стає вразливою, замкнутою, не ходить у компанії, на роботі їй некомфортно, — розповідає Ксенія.

Рідні люди мають звернути увагу на такі симптоми й наполягти на візиті до фахівців. Але чи може стороння людина помітити військового із «вибуховим струсом» (ще одна назва, яку можна вживати замість слова «контузія» — ред.)?

«Це складніше. Якщо людина недочуває, якщо є запаморочення, короткочасна втрата свідомості в душному приміщенні, чи військовий охопив голову руками, чи тиск підскочив, є нудота — це помітить навіть уважна стороння людина. Обережно підійдіть, спитайте неголосно: як вам допомогти, чи у вас таке було, чи дати попити води, чи є з вами таблетки, які ви вживаєте, чи може вам сісти? Звичайної уваги буде достатньо», — впевнена  Возніцина.

Комбат: зараз кожен військовий має «контузії»

33-річний Михайло Веденко, командир 11 батальйону 59 окремої мотопіхотної бригади, має кілька «контузій» — скільки точно, не рахував. Першої зазнав ще 8 років тому. Наслідки відчуває й досі: головний біль, стрибки тиску, шум чи дзвін у вухах. Ніяк особливо не лікувався, лише «прокрапувався».

«Зараз кожен військовий має “контузії”, бо в таких умовах перебуваємо. Я знаю, що в ідеальному світі їм потрібне відновлення відразу після вибуху: поспати, відпочити днів п’ять у темряві й тиші. Але це рідко трапляється в реальності, бо як би я не хотів для них цього, рідко випадає можливість. По-перше, воювати буде нікому, а по-друге, інколи небезпечніше бійця вивезти з нуля, ніж лишити на місці. Він може загинути дорогою», — розповідає.

Комбат каже, що побратими самі на місці вирішують, кого треба в лікарню, кого ні:

«Ясно, що не можна всіх гребти під одну гребінку. Є різні ступені. Буває, боєць каже: “Мене контузило”, хоча по факту — так, злегка збовтало. Я для себе так визначаю: поводиться адекватно — не треба до медиків. А раз я евакуював хлопця, який навіть не орієнтувався на місцевості, як треба йти не міг. Або якщо людина блює, кров іде з вух, свідомість втратила — то вже точно на стабік. Такий боєць функціонувати не зможе, та й хлопцям спокійніше, якщо я його заміню».

На його думку, сторонні навряд чи вирізнять із натовпу військового з «контузією». Наслідки точно зауважать рідні.

«Це помітно в довгому спілкуванні. Виявити таку людину на вулиці можна лише тоді, якщо вона вже геть неадекватно поводитиметься. Тому, я думаю, якщо ви побачите дезорієнтовану людину, чи яка умовно “гальмує”, можна запитати, яка допомога потрібна. Неважливо, що в бійця — “контузія”, ПТСР, — не треба це визначати. Просто уважно, по-людськи, ставтеся до всіх військових. Кожен з них віддає по максимуму, причому найдорогоцінніше, що має. Тому виділити кілька хвилин і допомогти купити квиток чи якось інакше — це мінімум, який кожен з цивільних може зробити».

Дайте спокій тим, хто не хоче допомоги

Психологиня та науковиця Олена Борисова вважає, що людина з такою травмою не завжди може подбати про себе сама, бо часто — не в ресурсі. Тому до процесу відновлення військового мають підключатися рідні. І не просто «дати пігулку від голови», а допомогти організувати лікування, знайти  хороших фахівців. А натрапити на таких важко.

«Близькі мають бути терплячими й підтримувати. З розумінням ставитися до різних станів бійця, не вимагати, щоб він проявляв надмірну активність, скажімо, ходив у гості. Перепитувати, що така людина хоче, що для неї краще. Просто бути поруч — уже добре.

Щодо сторонніх людей, в ідеалі запропонувати дезорієнтованій людині допомогу: викликати таксі, запитати, звідки вона приїхала, чи куди прямує, куди її провести. Якщо поведінка неадекватна, агресивна — відійти на безпечну дистанцію і викликати поліцію та “швидку”. Не треба себе в цьому звинувачувати: якщо людина в стані гострого депресивного стану і бачить все в чорних кольорах, її треба рятувати, бо може статися і суїцид».

Владислав Князєв, нейропсихолог, який займається реабілітацією бійців з такими травмами, зі свого боку наголошує, що потрібно впевнитися, чи військовий у публічному місці не травмувався сам і чи не шкодить іншим. Якщо ні, дочекатися моменту, коли мине пік негативного стану. І далі обережно запитати, чи потрібна допомога.

«І якщо такий запит буде, діяти. Якщо ні, не нав'язуватися, не наполягати, просто йти у своїх справах».

З ним згодна волонтерка Олена Лисенко, яка вже 11 років опікується пораненими у військових шпиталях і бачила їх після різних травм і станів.

«Такі хлопці часто в мене зупиняються вдома (за ці роки багато хто з них став другом), чи то проїздом, чи коли їм треба до якихось лікарів. Якось жив три тижні боєць, якого я знаю з 2016 року. В нього купа “контузій”, на одне вухо не чує. То півтора тижня він зі мною не розмовляв. Йшов у справах, увечері повертався, їв і зачинявся у своїй кімнаті. Я його не чіпала. Не лізла з розмовами, з допомогою. Така моя позиція: я з такими хлопцями щодня спілкуюся. Цьому, вдома, акуратно через якийсь час сказала: “Дєтка, сходімо до психіатра”, бо “контузія” — це ж не лише про головний біль, а й про депресію. Він відмовлявся, але місяців за три погодився. Він зараз на антидепресантах. Настрій покращився, не такий закритий. Але він не п’є і не курить. Це важливо», — розповідає Олена.

За її досвідом, людина сама має захотіти відновитися. Силою цього не змусиш. Це непросто, адже чоловіки часто вважають себе непереможними й не визнають, що потребують допомоги фахівців.

«З ними не можна бути найрозумнішими: не давати порад, не лізти в душу. Ми — цивільні — не маємо на це морального права. Тут треба відчувати, які у вас з ними стосунки, наскільки ви добре знаєте цю людину, і дуже обережно натякати: може до психіатра, психолога? Комусь заходять індивідуальні сесії, комусь групові — треба пробувати. Немає єдиного алгоритму, як взаємодіяти з такими військовими», — каже волонтерка.

Вона мала досвід із родинами, де чоловік з «контузією»:

«Минулого року мені скаржився один боєць, що голова болить, серце вистрибує з грудей, спати не може. Всіма правдами й неправдами відпросився в командира, приїхав у Київ: я домовилася з кардіологом, психіатром. Всі лікарі хапалися за голову, і аналізи — кепські. Йому призначили лікування, через два тижні він озвався: голова минула, може поспати 4-5 годин. Просто щасливий. І тут мені дзвонить його дружина, яка живе за кордоном: “Я проти, щоб мого чоловіка труїли таблетками. Він має нормально харчуватися, висипатися і приймати гомеопатію”. В мене “забрало” впало і я сказала їй все, що думаю».

Олена вважає, що дуже важливо не стільки допомогти, скільки не нашкодити людині з «контузією». Якщо та не хоче спілкуватися — дати спокій.

«Іноді оточення бачить, що людину хитає, думають, що вона п'яна чи під впливом речовин. Слово “контужений” — синонім неадеквата. Я думаю, загальний підхід потрібно змінювати, роз'яснювати, бо зараз суспільство не знає і не вміє поводитись з військовими взагалі, не те, що  з такими травмами».

Цей матеріал створено у межах програми Vidnova Lab, створеної Commit gGmbH за фінансової підтримки Фонду Роберта Боша.