«Якщо не вколюся шість разів на добу, я просто втрачаю над собою контроль». Як ми шукали клініку для військового, який став наркозалежним через знеболювальні

Сьогодні в індивідуальних аптечках бійців інші знеболювальні — які вже не викликають наркотичної залежності. Але військовим хочеться позбавитися болю, безсоння, напруги швидко — тож вони правдами й неправдами дістають для себе опіоїди, іншу заспокійливу чи снодійну хімію, яка майже миттєво викликає залежність, згодом провокує органічні розлади й руйнує психіку, як і будь-який сильний наркотик.

Що робити командирові з наркозалежним бійцем? Чи можуть наркозалежні ветерани сьогодні отримати якісну медичну допомогу у стаціонарі? Ми поговорили про це з наркозалежними військовими, бойовими медиками, командирами й лікарями. Спойлер: простіше підсісти на опіоїд, ніж знайти лікарню… 

Підтримати

Я почав з однієї ампули

Олег воював за контрактом в АТО, потім був на фронті під час повномасштабки. За шість років боїв ніколи не вживав ніяких медпрепаратів, від яких виникає наркотична залежність. Але у вересні 2023-го зазнав поранення в ногу. Пережив ампутацію кінцівки. За словами чоловіка, біль просто перетворював його на тварину.

У львівському стаціонарі лікар дав йому одну ампулу налбуфіну й строго наказав: тільки ось таке дозування на добу і колоти препарат тільки п’ять днів.

«Після першої ін’єкції біль стишився. Я подумав: що більше вколю препарату, то швидше біль щезне зовсім. На п’ятий день я вже колов чотири ампули на добу. Сказав лікареві — він тільки глянув на мене й усе. Мене кидало в жар, паморочилася голова, але біль відступив, я вперше за багато часу міг спати. Знайомий лікар виписував мені рецепти на цей препарат, хоч і попереджав, що це все фігово», — розповідає Олег.

Після лікарні він місяць не коловся — було добре й без налбуфіну. Але коли повторно потрапив до лікарні — болі повернулися. Чотирьох ампул на добу вже не вистачало, й Олег став колоти шість.

«Кожна ампула коштувала 160 гривень. На місяць мені треба було 180-186 ампул. Я зрозумів, що попався, що це залежність. Тепер дістаю препарат без рецептів— знаю місця. Це вже вуличний препарат, там купа всяких домішок», — ділиться Олег.

Але якщо я не вколюся шість разів на добу — іноді й більше, — я просто втрачаю над собою контроль. Хочу лягти в якийсь державний стаціонар, щоб позбавитися залежності. У мене дружина, двоє дітей, мені всього 26 років, я вирішив лікуватися.військовослужбовець Олег

Сергій на десять років старший від Олега. Теж три роки війни в АТО, повернувся до війська в лютому 2022 року. А через рік у нього під ногами вибухнула граната. Важке поранення. Болі були скажені.

«Я не міг спати, і відключався на годину-дві просто від нестерпного болю. У мене в особистій аптечці була ампула налбуфіну. Я ще з 2014 року знав, що він викликає залежність — бачив, як це ставалося з побратимами. Але мені вже було байдуже, я вколов собі цю ампулу, сказав лікареві. Він мене теж попередив про залежність. Але на той час не було ніякого іншого препарату, який би зняв мій біль.

Я вже серйозно думав про самогубство, бо як і навіщо жити з таким болем?! А тут вколов і вперше за кілька місяців проспав вісім годин. Через добу товариші мені купили цей препарат без рецепта. Лікар уже не знав про це.

Медсестри робили уколи й не видавали мене. І я їм зараз дуже вдячний, бо якби не цей препарат, я б убив себе. Згодом я вдвічі збільшив концентрацію активної речовини й колов уже шість ампул на добу», — відверто розповідає Сергій.

За його словами, лікар здогадувався, що він підсів на опіоїд, але вдавав, що нічого про це не знає.

Мені згодом зняли больовий синдром, але я колов налбуфін уже не через біль, а через залежність. Одного разу мені довелося летіти до США. У Польщі зробив собі укол, а у Німеччині під час пересадки вже не зміг. Препарат був зданий у багаж, і дев’ять годин льоту до Вашингтона я просто вмирав від ломки. Мав із собою три пакети німесилу, але один пакет допомагав хвилин на 20. Я ледь дотягнув до тієї Америки. Отримав багаж і бігом у туалет, щоб вколотися.ветеран Сергій

Через ампутацію Олег уже назавжди цивільна людина. А от Сергій планує повернутися до ЗСУ. 

«Хлопці в підрозділах потребують знеболювального — майже всі мають проблеми з хребтом, із суглобами, багатьом даються взнаки наслідки колишніх поранень, особливо, якщо дрібний уламок залишається в тілі біля якогось нервового сплетіння, у багатьох проблеми зі сном, з можливістю розслабитися. Хлопцям же треба якось полегшити собі життя — вони й приймають ці опіоїди», — говорить бойовий медик батальйону Василь.

За його словами, сьогодні в індивідуальних аптечках бійців у якості знеболювальних замість опіатів, як під час АТО й на початку повномасштабної війни, передбачені нестероїдні препарати. Вони менш ефективні, але від них не виникає наркотичної залежності.

На ротному опорному пункті кожен боєць може взяти знеболювальне. Якщо гострий біль застає бійця на позиції — командир виводить його з неї. Якщо вивести неможливо — нестероїдні знеболювальні, заспокійливі чи протизапальні засоби, призначені лікарем, бійцю скинуть за допомогою дрона.

Перед виходом на позицію старший переглядає вміст індивідуальних аптечок, речі бійців— чи не заховані там наркотичні препарати. Але якщо боєць захоче мати їх із собою, перешкодити буває важко.

«Хлопцям хочеться ситуативно зменшити біль, тривожність, агресію. Бойовий медик мусить їм пояснити, що якщо той тихенько вживає налбуфін, то в разі поранення, коли дорогою на стабпункт йому треба буде ввести сильне знеболювальне, може виникнути передоз, крім того, опіоїди перешкоджають дії інших медичних препаратів, необхідних пораненому, і це лише погіршить його стан.

Але бойовий медик часто не має часу на просвітницьку роботу, бо зайнятий безпосереднім наданням медичної допомоги. Часто підготовка бойового медика настільки низька, що він навіть не може розпізнати наркотичну залежність у бійця і не вповні розуміється на препаратах», — зауважує бойова медикиня роти Лариса.

Окопна війна

«Організувати роботу з виявлення наркотичних засобів у військовослужбовців»; «ужити дієвих заходів, спрямованих на виявлення фактів уживання, придбання та розповсюдження військовослужбовцями наркотичних засобів» — це рядки з наказу командира однієї із частин.

А ось рядки з рапорту командира щодо виконання цього наказу: «Організовано роботу з виявлення наркотичних засобів»; «доведено до відома підлеглих», «забезпечено інформування». І підсумком: «Порушень серед особового складу не виявлено».

Мені цей обмін документами нагадує школяра, який переписав приклад на багато дій, у кінці книжки дізнався відповідь і вставив її після знаку дорівнює — без розв’язку.

«Такі накази командира є нормою. У 70% випадків робота, до якої зобовʼязує наказ, виконується. Іноді, звичайно, формально. Але відповідальні особи мусять хоч якось її виконати, бо обов’язково буде перевірка: а що ти зробив на виконання цього наказу?

І якщо ти не маєш можливості поговорити з бійцями особисто, то розсилаєш відповідну інформацію їм на телефони, для цього існують відповідні групи інформування. А вищому командуванню про проведену роботу ми звітуємо щомісяця», — говорить заступник командира частини з морально-психологічної підтримки персоналу Вадим.

Чи дає така робота результат? Вадим налаштований скептично: «Усі ці наші заходи з попередження й профілактики вживання наркотичних речовин не дуже дієві. Хто підсів на препарати й не хоче кинути, хто тільки ними може зняти біль — і не кине, і ніхто його не примусить. Зараз бійцям так важко, що він через пошту собі замовить, з місцевими домовиться, з друзями цивільними, щоб зняти біль чи забутися хоч на трошки».

Якщо профілактика не діє, залишається боротьба.

Часто заходи, які вживаються щодо бійця, залежать від позиції командира. Якщо він покидьок, то буде шантажувати хлопця, вимагати «відкупного». Якщо дурень, то буде ставити на ноги поліцію, говоритиме про порушення Дисциплінарного статуту й Статуту внутрішньої служби, доведе справу до кримінальної відповідальності. А якщо він нормальна людина, то подивиться на ситуацію не як на порушення, а як на хворобу. І буде діяти відповідно.бойова медикиня Лариса

Що ж, запитаємо в командирів.

Якщо хлопець хоче позбутися залежності, але не має сил «завʼязати» самотужки, то є місце, куди його завезуть будувати захисні споруди. Туди немає каналу постачання ніяких опіоїдів чи інших наркотичних засобів. Туди навіть їжу можна довезти тільки за допомогою РЕБу. Там людина побуде 2-3 місяці під наглядом старших — і це їй часто допомагає побороти залежність, хоч і не стовідсотково.заступник командира частини з морально-психологічної підтримки персоналу Вадим

«У мене в підрозділі були двоє із залежністю. Що три дні я ганяв їх здавати кров на вміст наркотичних речовин. Одному не змогли допомогти, він пішов у СЗЧ. А з іншим довго возилися й таки витягнули його. Різні методи були. Говорив з ним, як батько із сином. Примушував учити таблицю множення, вірші, закони Ньютона, електромеханіку», — говорить комбат Володимир. 

Ставив посеред командного пункту стільчик — залазь на нього й розказуй, що вивчив. Щоб соромно перед товаришами було, щоб захотів самотужки взяти себе в руки. Або примушував у касці й броніку займатися посиленою фізичною підготовкою, щоб усяка хімія з потом вийшла. Або під час ломки садили в підвал, давали горілку — зазвичай допомагало. А з алкозалежністю потім простіше справитися, ніж із нарко.комбат Володимир

За його словами, коли й такі методи не допомагають, і боєць під впливом наркотичних речовин стає неадекватним, командири таки підключають Військову службу правопорядку. І тоді для бійця настає адміністративна відповідальність. За рішенням адміністративного суду він платить певний штраф, а крім того, з нього знімаються преміальні.

Вадим розповідає, що зазвичай, командири стараються не доводити справу до кримінальної відповідальності — хіба йдеться вже про серйозне поширення наркотичних речовин. Адже через нестачу особового складу командири зацікавлені в будь-якому бійцеві.

У нашій бригаді за вживання наркотичних речовин щомісяця до адміністративної відповідальності притягаються 3-5 бійців. А до кримінальної — 3-5 за пів року може бути. Як у масштабах бригади— це небагато.заступник командира частини з морально-психологічної підтримки персоналу Вадим

Хай стріляє хоч під кайфом

А як щодо відправлення бійця з підрозділу на спеціалізоване лікування до стаціонару? Щоб у якійсь лікарні йому провели детоксикацію організму?

«Це дуже непросто зробити. Бо на позиціях не вистачає людей. Хай під кайфом, але може стріляти. Хіба коли наркозалежний стає небезпечним — під кайфом або під час ломки підбурює побратимів відмовитися від виконання бойового завдання або стріляє у своїх. У моєму підрозділі колись був саме такий випадок», — розповідає комбат Олексій.

Бойовий медик Василь каже, що у своїй практиці шукає причину вживання наркотичних речовин, щоб боротися безпосередньо з нею. Боєць не спить, йому дошкуляють болі у спині — значить, треба влаштувати йому консультацію невролога тощо.

«Лікарі дадуть рекомендації і бойовий медик уже має домогтися, щоб боєць їх виконував. Якщо лікар визнає, що боєць потребує стаціонарного лікування в неврологічному чи психіатричному стаціонарі через наркотичну залежність — ми мусимо виконати й цей припис», — говорить Василь.

Однак додає, що дуже часто в такому лікуванні більше зацікавлений медик, ніж сам боєць. Мовляв, ти йому про лікування, а він тебе посилає на три букви, ти його відправляєш на консультацію до лікаря — а він дорогою «доганяє дозу» або взагалі йде в СЗЧ… І наступного разу ти просто пройдеш повз такого, щоб не звʼязуватися.

Бойова медикиня Лариса зауважує, що в питанні шпиталізації бійця багато що залежить навіть від того, хто з медиків частини повезе його до лікаря, чи зможе цей медик аргументувати необхідність стаціонару, чи вистачить у самого лікаря кваліфікації, щоб зрозуміти необхідність стаціонарного лікування і домогтися його…

На жаль, не існує ніяких протоколів щодо того, як командир, бойовий медик, лікар мають ставитися до такого хворого, щоб підібрати для нього правильне лікування.бойова медикиня Лариса 

Чи значить це, що у чинних військових дуже мало шансів потрапити до стаціонару на детоксикацію? Мої співрозмовники так і не дали мені чіткої відповіді на це запитання. Мовляв, якщо людина має силу волі, вона сама припинить зловживати. А не має — то що їй завадить після детоксикації і відповідної реабілітації знову підсісти на налбуфін чи якусь лірику у великій кількості?..

«Має бути якась системна робота командирів, медиків, психологів, щоб військовослужбовця вилікувати, реабілітувати й повернути для виконання бойових задач. А в нас ніхто не ставить перед собою такої мети. У кожній частині проблему вирішують по-своєму. Найпростіше — позбавитися бійця із залежностями, перевести його до іншої частини й забути про нього», — підсумовує комбат Олексій.

А комбат Володимир на прощання розказав історію про хлопця з налбуфіновою залежністю, якого командир посилав до чорта в зуби, і той віртуозно виконував завдання. І командир чути не хотів про його лікування — бо кого ж тоді посилатиме в саме пекло…

Сам собі лікар?

Щоб пройти детоксикацію, Олег став шукати в Києві державний стаціонар — наркологічний або психіатричний. Ми вирішили йому допомогти — зателефонували у відповідне відділення Київської клінічної лікарні «Психіатрія», відомої в народі як «Павлівка». Розказали, який препарат приймає Олег, у якій дозі. Запитали, чи візьмуть такого пацієнта на детоксикацію.

І ось що почули у відповідь: «6-8 ампул на добу — це дуже велике дозування. У нас у відділенні немає наглядової палати, у нас лікар не цілодобово у відділенні. Тому ми його (Олега — ред.) не зможемо прийняти, якщо він на таких високих дозах. Він має самостійно зменшити дозу й тоді прийти сюди.

Зменшити щонайменше на половину, краще до двох ампул. У нас не буде замісної терапії. І дуже великі ризики, що в нього можуть виникнути соматичні розлади. Спробуйте звернутися до приватних реабілітаційних центрів. А якщо він самостійно не може зменшити дозу, то він тоді й не кине вживати. Він пролікується, вийде — і далі продовжить вживати».

У «Павлівці» порадили, щоб Олег, якщо він шукає саме державну клініку, звернувся до міської наркологічної лікарні «Соціотерапія». Наразі, ця установа є підрозділом столичної лікарні № 10. Олег звернувся, і там, за його словами, йому також порадили спочатку самотужки зменшити дозу. А втім, у самій лікарні нас запевнили, що приймають пацієнтів навіть із більшою, ніж в Олега, дозою. 

«Зменшити із шести ампул до трьох? Найімовірніше, ваш ветеран трошки змінив цю інформацію або неправильно її зрозумів. Відділення, яке спеціалізується саме на опіоїдній детоксикації, у нас немає. Це проблема. Але загалом, якщо пацієнта ми приймаємо на лікування, за попереднім, скажімо так, узгодженням, з такими діагнозами, то шість чи три ампули — різниця не принципова», — сказав нам психіатр-нарколог лікарні № 10 Андрій Білошапка.

Проте факт залишається фактом — Олега до лікарні № 10 не прийняли. Тому в нього зараз одна дорога — до приватних клінік. 

Сергій, до речі, зробив саме так. 

«Я усвідомив свою залежність і вирішив боротися. Не радився з лікарями про зниження дози — орієнтувався на свої власні відчуття. Із шести ампул знизив поступово дозу до чотирьох на добу, через півтора місяця з “двадцятки” перейшов на “десятку”. Потім я ампулу на 10 мілілітрів почав половинити, і колов собі по 5 мілілітрів чотири рази на добу. Це все тривало десь пів року», — ділиться Сергій.

А щоб зовсім позбавитися залежності, я звернувся до приватної клініки. 8-добовий курс детоксикації коштував мені 120 тисяч гривень. Пішов у приватну, бо мене там ніхто ні про що не випитував, і назвався я там чужим іменем. Не вважаю, що заплатив багато — за час залежності витратив на налбуфін понад 4,5 тисячі доларів. І зараз я себе почуваю щасливою, не наркозалежною людиною. Нещодавно проходив медкомісію, щоб підписати контракт із ЗСУ — ні в крові, ні в сечі у мене не виявлено ніяких наркотичних речовин. ветеран Сергій

То чи потрібна детоксикація?

Ветеран, клінічний психолог Євген Скляренко, який є головою ГО «Повернись до мирного життя», у межах проєкту від МБФ «Відродження» організовує супровід ветеранів до лікувальних закладів. Ось що він пояснює: 

«У державних клініках немає пакета послуг від НСЗУ на проведення наркотичної детоксикації. Тобто держава не виділяє на це коштів. Днями ми поклали п’ять людей до лікарні № 10 — і то завдяки її головному лікареві, Володимиру Ярому, який ледь не власним коштом цих хлопців виводить зі стану залежності.

А що таке п’ять людей на Київ? Та й то вони з малими дозами опіоїда. Ви розумієте: наркозалежність від налбуфіна, метадону, лірики, різних солей у військових є, а держава не виділяє грошей на їхнє лікування й реабілітацію. І державним лікарням фінансово невигідно брати таких хворих.

У приватних клініках з хлопців із великим дозуванням того самого метадону можуть вимагати від 50 до 120 тисяч гривень за курс детоксикації. А відповідна реабілітація після детоксикації у приватників може коштувати від 15 тисяч гривень до 2 тисяч доларів. І щоб реабілітація була ефективною, стаціонарне лікування має тривати від трьох місяців».

Щоб державна лікарня могла провести детоксикацію, вона мусить мати наркологів, анестезіологів, реанімаційну команду. А це все — державне фінансування, якого немає. Є ще варіант поставити наркозалежного на замісну підтримувальну терапію і знижувати поступово дозування замість стаціонарної детоксикації.клінічний психолог, голова ГО «Повернись до мирного життя» Євген Скляренко

За словами пана Євгена, у психіатричних лікарнях є варіант лікувати наркозалежних за психіатричним пакетом послуг. Але знову не все просто.

«Треба дивитися, яка вартість цього психіатричного пакета. Адже суто психіатричну допомогу наркозалежному можна надавати тільки після того, як він пройде курс детоксикації. Але якщо приїде, наприклад, людина з метадоновою залежністю, і в неї божевільне дозування, то для якісної детоксикації необхідна величезна кількість препаратів, яких психіатрична лікарня не зможе забезпечити. А зможе просто нашпигувати людину транквілізаторами, щоб вона тупо спала. Але це не про якість. Тобто психіатричний пакет є, а пакета саме на проведення детоксикації немає», — розʼяснює Євген Скляренко.

Психіатр-нарколог Андрій Білошапка теж визнає, що у військових з опіоїдною, зокрема налбуфіновою, залежністю, обмежена можливість детоксу у стаціонарі. Але лікар пропонує подивитися на цю ситуацію з іншого погляду.

«Ми говоримо про військових, які приймають налбуфін через стрес, хронічні болі тощо. І найчастіше, якщо пацієнтові надати адекватну психологічну підтримку, вилікувати хвороби, які спричинюють біль, то проблема налбуфінової наркоманії майже завжди втрачає сенс.

Людина перестає вживати. Відповідно, проводити детокс для таких пацієнтів — це не поширена потреба. У нас і зараз немає масового потоку пацієнтів, які потребують такої послуги», — каже Андрій Білошапка.

Виходить, що спеціалізовані відділення для детоксикації і не потрібні? Але ж залежність від препаратів залишається й після того, як ліквідовані причини болю. Історія Сергія це підтверджує.

«Потрібно зняти причини болю. Повномасштабна війна посприяла тому, що в Україні з’явилися нові, якісні протоколи лікування різного виду болів. Зокрема, і для лікування хронічного болю, від якого потерпають військові. Сьогодні є центри болю, куди військові й ветерани можуть звернутися по спеціалізовану допомогу», — зазначає Білошапка.

У Києві ми звернулися до одного з таких Центрів медицини болю. Кандидатка медичних наук Інна Бувайло — провідна неврологиня в центрі SPRAVNO. От що вона нам розповіла:

«Для лікування хронічного болю у ветеранів існує багато методик. Наприклад, медикаментозне лікування — за допомогою, зокрема, протисудомних препаратів. Це замість налбуфіну чи прегабаліну, від яких виникає залежність. Таке лікування може тривати 1-2 роки й позбавляє людину хронічного болю.

Наступний метод — блокади за допомогою стероїдних гормонів, бутолоксину, які виключають ділянку, що генерує біль. Ця блокада робиться під рентген або УЗД-контролем. Вона дуже допомагає людям з ампутованими кінцівками. Практикується також фенолотерапія — розчин фенолу руйнує невриноми, що формуються в куксі й спричиняють біль.

Відповідні процедури можуть отримувати й чинні військові — приїхати з фронту, щоб раз на три місяці зробити брокаду, або взяти із собою на позиції підібрані лікарем препарати».

***

За словами Євгена Скляренка, в ідеалі військові та ветерани, які мають залежність від психоактивних речовин, повинні лікуватися за таким алгоритмом: детоксикація, потім реабілітація, потім робота з психотерапевтом, у групах взаємодопомоги.

«І тоді вірогідність, що людина позбавиться залежності й увійде у стійку ремісію, досить непогана», — говорить Євген Скляренко.

Ми звернулися до Мінветеранів із запитанням, чи знають вони про проблеми лікування й реабілітації наркозалежних учасників війни. У міністерстві відповіли, що зараз розробляється експериментальний проєкт стосовно лікування залежностей у ветеранів, зокрема й від психоактивних речовин.