«Не хотів умирати й втік». Історії військових, які приєдналися до «Хартії» після СЗЧ

Оверко

Мого прадіда звали Оверко. Такого позивного ні в кого немає, тож я обрав собі такий.

Я з Житомирської області, живу на Вінниччині, у місті Муровані Курилівці. Купив будинок, знайшов хорошу дружину: познайомилися у Facebook, уже п'ять років живемо разом. Працював на підприємстві — по Києву копали траншеї, прокладали кабелі. Вахтовим методом працював: місяць відробив, тиждень удома. Нормально заробляв.

У травні добровільно приєднався до ЗСУ. Ну а що робити? Постійно бігати й ховатися я не хочу. Просто пішов собі служити. Ще й гроші платять — чого мені тут не бути? Дружина була проти. Сварилися, і зараз сваримося. У кожній сім'ї відбуваються якісь конфлікти. 

У ЗСУ прослужив чотири чи п'ять місяців і пішов у СЗЧ — Покровський напрямок, просто капець. Не хотів умирати й втік звідси. І потрапив до військової частини НГУ, звідти мене забрали в «Хартію», служу тут. 

Один вихід у мене був. 40 днів відсидів на позиції, ми викопали бліндажик хороший. Найважче було зайти й вийти — це страх. Дрони висять над тобою. Ховаєшся. Страшно, але йдеш, а що робити? Уже приходимо туди, залазимо в бліндажик і починаємо далі розкопуватися. Що глибше копаєш, то більша ймовірність, що будеш живий і здоровий.

У піхоті мені подобається. Адреналін, нормально. Їздимо на стрільби, стріляємо. Командири класні. У нас чудові стосунки з побратимами, дружний колектив. Можемо з пекла один одного витягати, ми — одне ціле. 

Після війни поїду додому, сім’ю буду забезпечувати. У мене дитинка народилася, третій місяць був 6 листопада. Дві дівчинки є, і ось хлопчик тепер ще. 

Рибак

Я з Кривого Рогу. Чим тільки не займався, ким тільки не був. На елеваторі працював, у магазині будівельному. Останнє — кухарем, формувальником тіста на виробництві. 

У 2023 році пішов служити в ЗСУ. Уже видно було, що треба йти. Рік відслужив на Куп’янському напрямку. Був у протитанковому взводі, який перебував за один-два кілометри від нуля, а змушували з піхотою ходити на штурми. Пішов у СЗЧ. Командування, завдання — багато причин було. Пішов сам туди й звідти пішов сам.

Рік удома пробув, перші два місяці не виходив із квартири, на психіку тиснуло. Уже цьогоріч, у січні, повернувся із СЧЗ у НГУ. І перевели до «Хартії». Зараз я — старший кулеметник.

У «Хартії» в мене було два бойових виходи. Перший — маленький. Головне — дійти туди й вийти. Як уперше виходив за таким маршрутом, аж ноги трусилися. 

Другий вихід тривав два місяці. У 2023-му йшли на позиції, наприклад, на шість днів, а сиділи 12. Стільки обурення було — ти що, 12 днів! А зараз так. Психологічно важко було, бо в мене дитина народилася 24 серпня, а я ще місяць там сидів. Узяв на весілля лише три дні відпустки, бо планував узяти ще одну вже на народження дитини, але зустрів цей день на позиції.

Я вийшов з позицій 24 вересня. Добре після виходу — краще, ніж там, однозначно. Після ротації поїхав додому, побачив дитину. А зараз уже буду йти у відпустку — добре, що дають.

Навіть не знаю, що робитиму, коли повернуся з війни. Мабуть, спочатку взагалі нічого не буду робити, просто приділю час родині, а там видно буде. І точно більше ніколи не буду копати.

Морок

Позивний мій — Морок. На цивілці працював тату-майстром у студії з такою назвою. Сам із Синельниківського району Дніпропетровщини, студія була у Дніпрі, працював додатково у друзів у Києві.

Ще влітку 2022 року пішов добровольцем. Не міг сидіть удома, бо знав, що хлопці воюють, хотілося теж бути дотичним — тим паче перед цим пройшов строкову службу, був у першій черзі оперативного резерву. Хотів в [одну з бригад — ред.], бо там воював мій брат двоюрідний. Плюс знав, що в них із забезпеченням, яка ситуація. Тому звернувся до Синельниківського ТЦК, звідти поїхав у бригаду, узяв відношення й почав робити документи. 

Я був у стрілецькій роті на посаді гранатометника, але зі стрілецькою зброєю. 

Були в обороні околиць Бахмута. Хоч людей тоді вистачало, але теж було проблематично заїхати на позиції й вийти через обстріли. Перебували там приблизно місяць, копали льожки, окопи, тримали оборону й потихеньку воювали. Тоді було легше, бо не було БпЛА — може, один-два «мавіки» на великій ділянці фронту.

Найстрашніше, що відбувалося там, — стрілецькі бої. А друге — обстріл арти, міномета, танка. Але понад усе, напевно, усе ж стрілецькі бої: бо це те, до чого не можеш бути готовий через багато факторів, на які не впливаєш. Тобто якщо від обстрілу можеш сховатися в якійсь льожці, окопі або бліндажі, то стрілецький бій — це безпосередній контакт із противником. У нас це було між Соледаром і Бахмутом — у полях, посадках.

Я зазнав травми. І поки лікувався, командир вирішив поставити мене в СЗЧ. Це був 2023 рік. 

Півтора року побув на цивілці. Було трішки незвично. Займався татуюваннями й благодійністю. Ще малював картини для себе. Ми зробили збір, і з моїх картин вдалося для хлопців назбирати 40 тисяч гривень. Тобто намагався все одно бути дотичним до допомоги війську.

Поки був у СЗЧ, мене запросили до «Хартії» в підрозділ «Ясні очі», у мене там друг служить. Я погодився й перевівся, коли ухвалили закон про добровільне повернення на службу із СЗЧ. Пішов на поновлення 17 лютого, потім потрапив на БЗВП. І вже на початку літа доєднався безпосередньо до підрозділу. 

Невдовзі мене і якусь кількість людей від нас перевели в роту протитанкістів. А вже тут поставили в підрозділ «мавікістів». Ми працювали на розвідці й зі скидами. 

Чому дрони? Хотілося трішки відійти від піхоти й мінімізувати вплив небезпеки, бо, як не крути, з часом психологічний тиск накопичується й уже важко виконувати завдання. Особливо якщо був на гарячих напрямках. 

Зараз мене поставили пілотом НРК, і це для мене більш ніж чудово. Наземні дрони дуже важливі, потрібно робити багато доставлень, на них великі черги, тому ми зараз намагаємося зробити на базі роти власний НРК, щоб плече доставлення було менше й ми були незалежними. 

Я можу і виконувати бойову роботу, і водночас займатися особистою справою. Зараз у Харкові робитиму тату-студію з кількома місцями для барберів, щоб хлопці могли зробити татуювання і підстригтися — тобто заклад для соціальної адаптації військових та цивільних. Орендував приміщення, замовив багато всього. Косметичний ремонт потрібно зробити — і приміщення вже буде готове до роботи.

Маму нещодавно вивіз із зони бойових дій на захід України. Батько мешкає зараз біля Синельникового. Він трішки впертий у мене — постійно моніторю обстановку на фронті, щоб він все ж, можливо, виїхав. Неодружений, дівчини немає. Тому сильно на цивілку не потрібно. Є молодший брат, різниця в нас 18 років. Конкретно про службу він не запитує. Але я й не дуже розповідаю, бо йому, думаю, не слід знати подробиць. 

Не скажу, що мотивація зменшилася, але хочеться, щоб це якомога швидше закінчилося, повернутися до цивільного життя й розвивати себе як митця.

Біс

Позивний — Біс. Ще з цивільного життя до мене це причепилося і так за мною і йде.

Народився я в Полтавській області, жив у Харкові, у Києві — трохи поносило. У мене юридична освіта. Працював в IT з 2018 року, моїм основним напрямом було тестування програмного забезпечення. Дослужився до senior’а, тимліда.

Коли почалася повномасштабка, я проживав у Пирятині, там її й зустрів. На початку березня 2022-го пішов у місцевий військкомат. Тоді мене не взяли, бо мав певні проблеми зі здоров'ям. Але нічого — підлікувався й торік у травні добровільно мобілізувався. 

У мене є дружина, діти. Від мого рішення піти служити дружина, звісно, була не в захваті. Але вона мене знає, тож сказала: «Відмовляти тебе все одно толку жодного не буде, бо якщо ти вже щось вирішив, то вирішив».

Відношення, за яким я мобілізувався, не спрацювало, мене розподілили до іншої військової частини — механізованої бригади ЗСУ. Спочатку зайшов на посаду старшого стрільця-оператора, але в піхоті значився лише місяць. Далі, з огляду на мій бекграунд, мене перетягнули в групу персоналу штабу. Був на Сумщині в межах Курської операції. Власне, з нашої бригади вона й починалася. Безпосередньо сидіти в окопах не довелося. Просився в командира з'їздити за кордон подивитися, але він сказав: «Ні, сиди, ти нам тут потрібен».

Я познайомився з певним колом людей. І якось у розмові згадав, що хочу перевестися. Мені сказали: «Дивись, є “Хартія”, у “Хартії” є такий цікавий напрям, як НРК. Цікаво?». — «Цікаво». Чесно намагався перевестися, як має бути. Писалися рапорти, надавалися відношення — сказали: «Недоцільно». — «Ну окей, — відповів я. — Зробимо доцільно». 

Я мав бесіду з рекрутерами «Хартії», одразу сказав: «Зараз я у складі військової частини, хочу потрапити до вас. Зокрема, готовий зробити це через СЗЧ». Зрештою, саме так і вийшло. У червні 2025-го пішов у СЗЧ, і до жовтня це тягнулося — довше, ніж хотілося. Але мети досяг.

З початку серпня я в підрозділі НРК. Поки відбувалося документальне оформлення мого СЗЧ, уже перебував тут. З жовтня зарахований до лав «Хартії», прикомандирований до цього підрозділу. Займаюся пілотуванням дронів, але насамперед — налаштуванням. 

Є базові принципи, за якими працює як побутова техніка, так і промислова. Звісно, навички з IT мені тут допомагають. Навіть якщо раніше не стикався з питаннями, які доводиться розв'язувати тут, маючи певний бекграунд і розуміння процесів, легше зрозуміти, швидше втягнутися. Напряму з такими завданнями я не стикався, але в’їхати в те, що з цим робити і як працювати, це допомогло.

Жодного разу я не пошкодував про рішення мобілізуватися. Воно не було спонтанним. Якщо я ухвалюю якесь рішення, уже стою за нього до кінця.

Звісно, інколи думаєш, чим займатися після війни. Перший варіант — повернутися до свого цивільного профілю, в «айтішку». Намагаюся підтримувати ті скіли, що в мене є, і отримувати нові. У мене є деякі плани, які я хочу реалізувати в межах військової служби. Якщо війна раптом закінчиться, то, блін, я навіть буду трошки незадоволений.

Ці історії — частина проєкту «Особовий склад».

«Особовий склад» — це проєкт фотографа Романа Пашковського та журналіста Дмитра Кузубова, які служать у 13 бригаді НГУ «Хартія». 

Серія складається з портретних фото «хартійців» та історій про їхнє цивільне минуле, мобілізацію, бойовий шлях, особисту еволюцію під час війни та плани на майбутнє. 

Фото зроблені, а історії записані в пунктах постійної дислокації поміж ротацій, поки бійці відновлюють сили перед новими випробуваннями та рефлексують над тим, що їм довелося пережити.  

Автор: Дмитро Кузубов