«Чоловік загинув за день до її смерті». Що відомо про загиблих захисниць Лайзу й Кару

За 800 кілометрів, на Чернівеччині, над труною розтрощеного тіла іншої військовослужбовиці, Кари, ридала Інна. Вона себе винила в тому, що лишилася живою. Адже того ранку, коли в будинок прилетів «шахед», убивши її посестер, вона мала бути разом з ними. 

19-річна Лайза і 26-річна Кара прослужили від сили місяць.

Бойові дівки

З Карою вони познайомились іще на БЗВП у вересні. І відтоді, попри різницю у віці в понад 10 років, були нерозлийвода. Навчалися різного фаху (одна освоювала наземні роботизовані комплекси, інша «мавіки»), але хотіли в одну й ту ж бригаду — 110-ку.

«Мені 37, їй 26. І хоч вона була й менша, але дуже розумна. Вона була моя підтримка й опора. Єдина така людина в житті за мої роки», — розповідає Інна, позивний Трініті.

Юля ж Березюк отримала свій позивний Кара ще з часів АТО, коли 19-річною підписала контракт. Пішла в армію за своїм фахом, на посаду кухаря. Кара — бо вона «кара для русні», додає Інна.

«Вона справжня патріотка. І взагалі вона була така грізна, як пацанка. Її на БЗВП навіть хлопці боялися», — сміється.

Дівчата таки потрапили у свою 110-ку — в підрозділ наземних роботизованих комплексів (НРК). Трініті наприкінці грудня, Кара — на початку січня. Трохи згодом до них поселили й Лайзу. Ті здружились. Усе робили втрьох.

«Ми жили й працювали разом. Всі втрьох були такі, знаєте, бойові дівки. Ми підвозили боєприпаси, харчові продукти хлопцям на передову. Вивозили двохсотих і трьохсотих. Буквально перед своєю смертю Юля якраз вивезла двох трьохсотих», — каже Трініті.

Шкода дівчат. Ще в жодної ні дітей, ні сім'ї... Не кожен чоловік сюди йде, за спідницями ховається. А дівчата поприходили. Не побоялися.Трініті, посестра загиблих захисниць Лайзи й Кари

10 лютого Лайза і Кара були вночі на бойовому завданні. Під ранок повернулися до будинку, де мешкали, пішли відпочивати. Трініті була на чергуванні на іншій позиції. Того ранку вона мала бути вже з ними, але ввечері її так і не змінили.

Близько 9-ї вона побачила повідомлення командира в групі: «Був приліт. Кара і Лайза — 200». 

Була здана точка

За тиждень до цього дівчата жартували, що в них немає нормальних фотографій на пам’ятник. А тоді, вже серйозніше, розмовляли:

— Тільки ж пообіцяй, що я перша буду. Бо я не переживу, якщо ти помреш першою, — казала Трініті.

— Ну добре, домовились, — спершу заперечуючи відповідала Кара.

— Ти приїдеш до мене? Тебе ж може командир не відпустити, — допитувалась посестра.

— Я піду в СЗЧ, але до тебе на похорон приїду. Ще й НРК прижену, — дівчата заходились сміхом.

«Ми всі помремо», — водночас завжди казала Лайза. А тоді додавала життєствердніше: «Але ми впораємось».

«Потім це стало нашим девізом: “Ми всі помремо, але впораємось”», — говорить Трініті.

Вона певна, що точку, де вони мешкали, здали. Бо було пряме влучання.

«Прямо в їхній будинок прилетів “шахед”. А потім добив другий, рознісши його вщент. Двоє хлопців трьохсотих — їх вдалося врятувати. Дівчата ж, коли їх розгрібали, ще дихали. Але коли приїхала “швидка”, вони на місці й загинули», — каже командир роти наземних роботизованих комплексів 110 ОМБр Сергій Волков.

«Якщо Юля була така жорстка, воїнка, з Херсонщини, яка пройшла окупацію і фільтрацію… То Ліза — така “дівчинка-дівчинка”, тиха, спокійна, у неї не все вдавалось, але вона намагалась», — тепло згадує Сергій.

«Я постійно жартував з неї. Бо вона трошки неформалка, вся у пірсингах, була майстринею татуажу. А я кажу: “Нормально буде, якщо розмалюємо тобі НРК в рожевий? А, може, ми шипи такі зробимо?”. А вона казала: “Нііі, не треба”».

Ліза на БЗВП познайомилася з хлопчиком. Вони потім розписалися, у них були такі почуття... І він на Запорізькому напрямку, і вона, але в різних бригадах. Хоча хотів перевестись сюди, до неї. Він був снайпером. Коли це все сталося, я його набрав першого, але він був поза зоною. Вже на похороні Лізи я дізнався, що він теж загинув — за день до неї. Вона іще не знала.Сергій Волков, командир роти наземних роботизованих комплексів 110 ОМБр

«Його звали Саша Рябченко. Йому теж було 20. Він був сиротою. Тільки його тіло не можуть забрати. Отака складна доля…» — зітхає командир.

Лайза хотіла вилікувати маму: потрібні були великі гроші

Дівчата вже домовились, що коли Трініті повернеться з бойового чергування — Лайза їй набʼє тату: це мав бути напис «Слухай своє серце». Всі інструменти у дівчини були з собою. Та вона їх там так і не використала. 

«Лайза теж була молодець. Не дивлячись на те, що їй 19 років. Вона більш спокійна, але теж бойова. У ній була велика перспектива. Вона дуже хотіла освоїти “машинки”. От у нас є одна така, Рись. Її ніхто не любить, тому що вона дуже “рєзва”. І вона завжди говорила: “Я все одно її втихомирю”. Тепер у мене Рись  асоціюється з Лайзою», — розповідає Трініті.

Вона мало знає про її рідних, окрім того, що виховували її бабуся й дідусь, а для мами збирала кошти на лікування.

У Лайзи була мрія — вилікувати маму. Вона так і не говорила, що з нею, але казала, що мама тривалий час у лікарні й потрібні були великі гроші на операцію.Трініті, посестра загиблих захисниць Лайзи й Кари

Контракт у 19. Окупація. Фільтрація

Кара ж, окрім планів по службі, мріяла про свою квартиру, автівку. Якраз перед загибеллю вона збиралась оформлювати документи на придбання житла як учасниця бойових дій і ВПО. 

«Вона казала: “Я зараз отримаю бойові, підстрижуся, сфотографуюся, і подаю документи”. Це ми балакали 9 лютого. І все. 10-го їх убили» — згадує мама Юлії Наталія Березюк останню розмову з донькою. 

Вони самі з Генічеська на Херсонщині. Пів року пробули в окупації. А тоді родині вдалося виїхати в Чернівецьку область. Юля залишилась — мала виїжджати сама пізніше. Доки окупантам хтось не здав, що вона колишня військова. 

«Вдерлися росіяни з автоматами: “На коліна, мордою в підлогу”. Перевернули всю хату, знайшли речі військові й все-все. А у нас на стінах і прапорці, і вінки, і випускні стрічки — все в українській символіці… З нею 10 днів не було зв’язку. Поки ми не дізнались, що Юля у фільтраційному таборі в російському Таганрозі», — розповідає мама. 

Юлія пробула у так званому фільтраційному таборі майже місяць. Її відпустили, лиш коли вона пройшла допит на детекторі брехні. Це було дуже ризиковано, каже мама. Виїхати в Україну дівчині допомогли волонтери. 

Але в цивільному житті вона вже себе не бачила. У 2025-му вирішила вдруге долучитися до війська. Вперше Кара пішла до армії у 2018-му, підписавши у свої 19 контракт на два роки. І змушена була списатися через хворобу — поліартрит рук. Вона хотіла вчитись у Львівській академії Сухопутних військ ще після школи, але туди так і не вступила. І пішла на кухаря до генічеського ПТУ. 

«У неї було дуже багато друзів. Вона у нас була така пацанка, всюди брала участь у спортивних змаганнях… Любила риболовлю, футбол. А ще — плела і вишивала ікони бісером. Отака була багатогранна…».

Наталя каже, що любити Україну вчила всіх дітей: має ще старшу доньку і двох молодших синів. Вибором Юлі вона пишалась. І не відмовляла йти в армію: бо, мовляв, якщо вона вирішила — то так і зробить. 

Нині родина живе на батьківщині чоловіка — у Борівцях під Чернівцями, де й похована Кара. Будинок же в Генічеську став для них примарою. 

«Він уже непридатний для життя. Знаю, що там усе заросло бур’янами, хто що хотів (і не лише москалі) — розібрав, украв, дістав, витягнув… Але я за цим не шкодую. Мені дуже шкода дитини. А то все наживне…».

«Кара мене вчила: “Живи сьогодні”»

«Вона ніби відчувала щось і говорила: “Блін, ми сьогодні живемо, завтра в нас немає”. У неї навіть шеврон такий був: “Живи зараз. Бо вчора вже не буде, а завтра може не настати”. І ми так і жили. Вона мене вчила: “Живи сьогодні”», — каже Трініті про настанови Кари. І додає, затягуючи цигарку: треба якось жити далі. 

«І мені, і мамі Юліній... Нічого не повернеш. Ми так домовилися на кладовищі, що будемо жити далі. Вони — заради дітей, а я — заради помсти».