«Додому ти все одно не поїдеш, у тебе рак — четверта стадія». Як полонений морпіх усе ж вернувся і чому судиться з мамою за державні виплати

Про полон і свою хворобу 32-річний Владислав Самбур розповідає так спокійно і з жартами, що це викликає подив. Щоправда, він ретельно зважує — про що варто розповісти, щоб люди знали правду про полон у місцях утримання на території рф, а про що змовчати, аби не нашкодити тим, хто залишається у полоні.

Його яскраво блакитні очі контрастують із чорним волоссям. На руці татуювання: череп, обличчя жінки й Анубіс — провідник душ у єгипетській міфології. На пальці — масивне срібне кільце. Він трохи нагадує персонажа із серіалу «Гострі картузи». 

Ще зі школи він хотів бути військовим, хоча на строковій службі не був. Але 2018 року разом із другом пішов до військкомату. Так опинився у 501 окремому батальйоні морської піхоти, який входить до складу 36 окремої бригади морської піхоти.

Батальйон Владислава базувався і виконував завдання в Широкиному — селищі поблизу Маріуполя, відносно близько до Бердянська Запорізької області, звідки Владислав родом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їхній батальйон отримав наказ відступати до Маріуполя та обороняти місто. У цій самій бригаді служив і його батько. Далі були важкі бої і полон. 

«Є таке поняття, як прийомка. В Оленівці нас приймали так — не дуже. Може, кілька палок хтось зловив. А в інших місцях, можна без перебільшення сказати, — майже вбивали. Ти вилазиш із машини й біжиш цим коридорчиком, а тебе з двох боків просто гасять. Там не дивляться, у якому ти стані, який вік, посада, бригада, звання. Б’ють всім, що є: руками, ногами, шокерами. Можуть бути гумові палки, пластикові труби.

Скільки це триває — залежить від того, як швидко ти виконуєш команди або скільки вас. Якщо вас мало — це швидше мине», — розповідає Владислав про так звану традицію прийому, яка, за його словами, повторювалася на кожному етапі полону й переміщення.

За весь час ув’язнення чоловік побував в окупованій Оленівці Донецької області, у Таганрозі Ростовської області, потім були колонії у Валуйках і Старому Осколі Бєлгородської області. І — Олексіївка, де чоловік провів решту полону, майже два з половиною роки. 

«У Старому Осколі було погано, бо там гасили нас кожен день. Відчиняються двері, і ти точно знаєш, що обов’язково отримаєш удар по нирках чи по ребрах. А в Олексіївці практикували “колективну відповідальність”. Це значить, якщо хтось один накосячить — забивали всіх.

Що означає накосячити? Та що завгодно: хтось сигарету протягне, хтось спортом вирішив позайматися без нагляду співробітників, хтось ложку забуде здати — і все, це зальот. Один хлопець написав на сигареті “Слава Україні!” і подарував товаришеві на день народження. А той не викурив одразу, відклав на потім. І її знайшли. Адміністрації довелося сховати його в ШІЗО (штрафному ізоляторі), щоб спецпризначенці його не вбили», — пригадує чоловік.

Владислав разом з іншими полоненими залучався до роботи у швацькому цеху.  Там спочатку шили спальні мішки, які мали б призначатися російським солдатам, але потім цю практику зупинили, аргументуючи тим, що «не можна залучати полонених до забезпечення оборонного сектору». Далі шили спецодяг — одноразові костюми для ферм. Якщо хтось не хотів працювати чи не виконував норму — били. 

«Співробітники спецсил цілий день там із нами перебували. Постійно приїжджали одні й ті самі співробітники. Ми вже знали, що як вони заїжджають у колонію, то місяць у нас буде дуже веселий», — розповідає морпіх. 

У березні 2023 року Владислав захворів. 

«Перші десять місяців вони не знали, чим я хворів. Спочатку було запалення легенів. У мене м’язи боліли. Спецпризначенець іще ребро зламав — то дихати було важко. Знеболювальне давали. Від шлунку якісь ліки. Кожен день у мене була температура 38-39°C. Якщо підіймалася до 40°C, то вели в санчастину —  ставили там крапельниці, збивали.

Я був дуже поганий — не ходив, не вставав. Схуд десь до 45 кілограмів. Здавав аналізи на туберкульоз, але вони нічого не показали. Я просто там чах. І начальник колонії якось прийшов і сказав із посмішкою: “Додому ти все одно не поїдеш, у тебе онкологія четвертої стадії”. Я йому відповів: “Нічого страшного, хоч тушку мою потім додому відправте”. Я вже тоді змирився, що мене ніхто не вилікує». 

Про те, що в морпіха рак, каже Владислав, начальник колонії розповів і уповноваженій з прав людини в рф Тетяні Москальковій. російські телеканали знімали на камеру її візит, а керівництво проводило екскурсію. Влад на той момент уже не міг вставати з ліжка. 

«Москалькова пообіцяла онколога. За два тижні приїхав онколог із Москви. Обстежив мене й каже їм: “Ви що, ідіоти? У нього туберкульоз”. Тоді мене почали вже лікувати від туберкульозу і за 8-9 місяців стало краще», — розповідає Владислав. 

Один раз за три роки полону до колонії приїздив Міжнародний Комітет Червоного Хреста, але учасники місії хворого морпіха не бачили. Його та ще кількох полонених сховали у штрафному ізоляторі на кілька днів. Як пояснює чоловік: «щоб не просили допомоги й не ставили дурних запитань».

Хоча після цього візиту, каже Влад, умови покращилися: полонених почали виводити на прогулянки, змили фарбу з вікон, щоб вони могли бачити денне світло, дозволили провітрювати, вмикали телевізор. Але такі «послаблення» тривали недовго: «Потім у них знову щось сталося — знову почали погано ставитися, бити, знову з’явилися електрошокери». 

Як у багатьох інших колоніях, в Олексіївці полоненим вмикали російський гімн, змушували співати на шикуваннях. 

«Залежало від зміни, але вчили гімн, вірші і пісні. “День побєди” і “Катюшу”, Газманова також, гурт “Любэ”. Найсмішніше, що хлопці, які повертаються з полону — з різних тюрем, розповідають, що змушували вчити одне і те саме — фантазії у них там зовсім немає», — сміючись, розповідає Владислав. 

За три роки полону чоловік отримав всього один лист — від матері:

«Поки були у Старому Осколі, то нам давали конверт, ручку, листок. Але я не писав, бо куди я б його відправив? У мене дім на окупованій території, а нової адреси я не знав. А вже в Олексіївці навіть конвертів не давали. Скільки хлопці писали, жоден лист їхній додому не дійшов».

Морпіх, як і багато інших полонених, розповідає, що до останнього не вірив, що повертається додому. З колонії того дня забрали його одного. 

«Перевдягли в піксельну форму — але так завжди робили, коли нас кудись переміщали. Я думав, що це черговий етап. Боявся, що відправляють у якусь туберкульозну колонію. Лише в Гомелі (Білорусь), коли вийшов із літака, мені розв’язали очі й віддали мої документи, — я зрозумів, що їду додому». 

Того дня, коли Владислав повертався до України, звільнених з полону зустрічали не так, як звикли бачити у соцмережах. Не було рідних, не було журналістів із камерами й вигуків «Вітаємо!». Лише медики й представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Це була репатріація (звільнення) важкохворих і поранених полонених — чоловіки на милицях, з ампутованими кінцівками, важкими травмами, туберкульозом.

В українській лікарні Владислав наново пройшов курс лікування від туберкульозу, оскільки жодного медичного запису в нього не було, тож невідомо, чи дотримувались у російській тюрмі протоколів лікування. 

Через рік після повернення з полону чоловік досі лікується. Окрім перенесеного туберкульозу, у Владислава виявили ще нейропатію нижніх кінцівок — це ураження периферичних нервів кінцівок, що призводить до порушення їхніх функцій. 

«Я ноги не відчуваю. Чи то від ліків, не знаю, від чого. У мене вони по коліна заніміли ще в полоні — і досі не відчуваю. Рефлекси відсутні. Медики кажуть, що це вже не відновиться. А якщо й відновиться, то лікування буде дуже довгим і дуже дорогим». 

На запитання, чи оплачує держава це лікування та реабілітацію, чоловік жартома відповідає: «Ага, доженуть і ще раз заплатять».

Виявилося, що поки Владислав був у полоні, його зарплатню військова частина виплачувала матері, яку давно позбавили батьківських прав. Тож поки тривають суди, Владислава підтримують побратими — деякі теж колишні полонені. Вони разом хочуть здобувати вищу освіту й працювати у просторі підтримки для ветеранів — таких, як вони самі. 

Матеріал опублікований у межах кампанії Amnesty International Ukraine «Оглушлива тиша», спрямованої на те, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до порушень прав військовополонених, яких утримують на території росії.