«Допоможіть піти воювати». Репортаж з місця, де рвуться на фронт

З вироку суду випливає, що така її «допомога» не була одноразовою. З серпня 2024-го по січень 2025-го жінка відправила кілька посилок. Бупренорфін, метадон і канабіс вона ховала, зокрема, у швах одягу, у м’ясних котлетах, в упаковці майонезу, серед чаю чи у кросівках.

На того, хто запропонував долучитися до «постачальників», каже, не сердиться. Це був її вибір, про наслідки якого вона не думала.  

Нині Інна хоче долучитися до Збройних сил. Закон дозволяє їй це зробити. Та вже понад пів року жінка очікує на цю можливість.

«Допоможіть піти воювати», — з таким листом звернулися до hromadske засуджені жінки Збаразької виправної колонії. Написали, що охочих долучитися до війська десятки, але їхні заяви далі адміністрації в’язниці нікуди не йдуть.

Тож чи дійсно за ґратами є черги охочих піти на війну? І чому тоді військові частини не забирають їх? Щоб дізнатися це, ми вирушили до Збаразької колонії.

«Я не можу бути біля дитини, тому вирішила піти в армію»

Поки чекаємо біля центрального входу на працівників колонії, які мають провести нас на територію, оглядаю все навколо. На перший погляд — звичайна адмінбудівля. Якби не пост з охороною. А ще тут двоє дверей. Ті, що ліворуч, — це вхід на територію колонії. А ті, що праворуч, ведуть до робочих кабінетів адміністрації. Обабіч цієї будівлі — високий білий паркан із цегли та колючий дріт.

Спершу йдемо праворуч на розмову з керівником. Він попереджає, що на все маємо дві години. Далі нас проводять за двері ліворуч. За ними — заґратований відсік і кімната з охороною. Туди можна заходити одночасно лише трьом людям. Ми здаємо телефони й гострі речі. Після цього відсіку — ще одні двері на вихід із будівлі. І за ними ще одні заґратовані двері, тільки вже в огорожі. Уже останні. 

Графік у засуджених стандартний для вʼязниць: підйом о 6:00. Далі перевірка (шикування та перекличка), потім сніданок і робота у швейному цеху. Робочий день — восьмигодинний. Для одних працювати — просто право, для інших — обовʼязок. Наприклад, коли за рішенням суду треба сплатити відшкодування потерпілим чи за експертизи. 

На годиннику — близько 12-ї. Нас заводять до швейного цеху. Тут рядами стоять однакові машинки, за ними — жінки в робочих жилетах. Одяг у кожної свій, але на грудях є нашивка з прізвищем та ініціалами. 

У цеху шумно, говорити з кимось складно. Нам дозволяють пройти до «кімнати зразків». Вона наче шоурум, де на рейлах майорить різнокольорове вбрання. Тільки тут військова форма, лікарські халати та одяг для комунальників чи дорожників — те, що шиють увʼязнені. З нами Інна — молода жінка з легким нюдовим макіяжем

Вона розлучена. До вироку працювала продавчинею в магазині та менеджеркою з продажів на хлібозаводі. Це її перша судимість. Має 11-річного сина, якого виховувала самостійно. Нині ним опікуються родичі. Із сином не бачиться, спілкується через відеозвʼязок. Син не знає, де зараз мама. Родичі мають легенду: Інна на заробітках за кордоном.

«Тяжко. Я не маю змоги бути біля дитини. Саме тому й вирішила піти в армію, бо зараз не можу принести користі своїй родині, не можу бути з нею. Хочу захищати країну. Хочу реабілітуватися в суспільстві», — пояснює свою мотивацію Інна.

Бажання служити в неї зʼявилося ще в СІЗО, у якому вона провела 8 місяців. Їй пояснювали, що треба спершу отримати вирок суду. Тому вона підписала угоду про визнання вини з прокурором, щоб процес ішов швидше.

Якщо Інна підпише контракт і рік відслужить під адміністративним наглядом, згідно із законом, матиме право на відпустку.

«Уже пів року [в колонії]. Навчилася шити, зараз шиємо нашим військовим спальні мішки. Чекаю бригаду, яка б приїхала й забрала мене. Знаю, що в інших колоніях постійно беруть [засуджених], а до нас чомусь не можуть доїхати. Кілька тижнів тому приїхала одна, але охочих багато, а вони хотіли взяти тільки 15», — розповідає Інна.

За словами засуджених, тоді приїхав рекрутер із 59 бригади. Він оголосив, що має розпорядження: підходять жінки віком до 35 років. А також частина не буде брати тих, хто відбуває термін за справи, повʼязані з наркотиками.

Інна хотіла б бути операторкою БпЛА й залишитися в армії й після війни. Каже, мала досвід керування дроном. І ні, вона не скидала з дрона наркотики в тюрму, як пожартував про це охоронець (він увесь час був поряд із нами).

Невже засудженим за статтями про вбивство чи крадіжку до армії й справді легше потрапити, ніж за справи, повʼязані зі збутом наркотиків?

«Коли ти, мамо, приїдеш? Через сто днів, через тисячу?»

Так само поки що не взяли на службу Ольгу — жінку з русявим волоссям, заплетеним у два колоски. Вона погодилася говорити на умовах анонімності. 

У травні 2025-го її затримали на збуті наркотиків, а в листопаді увʼязнили на 6 років.

Я перечитав її вирок. Ольга на початку травня 2025 року через Telegram погодилася на «роботу» від невідомого користувача. Їй треба було забрати в Тернополі партію психотропної речовини PVP (яку ще називають «солями»). Далі вона мала привезти наркотики до Шепетівки, розфасувати їх і зробити «закладки» по місту.

У суді Ольга повністю визнала вину. За її словами, вона зробила десь 30-40 «закладок» у Шепетівці, за що отримала близько 8000 гривень. Суд також врахував, що вона раніше не судима, має малолітню дитину, щиро розкаялася і сприяла розкриттю злочину.

Але своєї вини в розмові зі мною Ольга не визнала: «Так вийшло, що було легше, щоб сиділа я, ніж розглядати справу і щоб сіли ті, хто винен. Мене підставили. Хлопчина, який був винен, заплатив гроші та співпрацював зі слідством. А я залишилась».

Жінка розповідає, що її чоловік служить і вона сама три роки тому хотіла піти в армію, але в ТЦК її не взяли через маленьку дитину. Шестирічну доньку нині виховують дідусь та бабуся. І дівчинка знає, що мама в тюрмі:

«Вона в мене дуже розумна. Я ж телефоную до неї через відеозвʼязок, а там пише “виправна колонія”. Питає щоразу, [коли зідзвонюємось], коли ти, мамо, приїдеш? Через сто днів, через тисячу? Я їй кажу, що треба потерпіти».

Ольга хотіла б у війську займатися безпілотниками чи стати медикинею. Мовляв, морально стійка і фізично сильна, колись, до народження дитини, займалась рукопашним боєм.

Питаю, що існує стереотип, що умовно-достроково звільнені можуть піти потім у СЗЧ і жінкам легше, бо їх навряд зупинятимуть на вулиці для перевірки. На це Оля відповідає:

«Я думаю, що людина, яку нічого не тримає, може, й розглядає цей варіант. Але не тоді, коли в тебе є куди вертатись. [Бо інакше] це знову наразити себе і своїх рідних на якісь проблеми».

Самозахист чи умисне вбивство?

Раніше я не так собі уявляв тюрму. Гуртожитки Збаразької виправної колонії мають у рази кращий вигляд, ніж деяких столичних університетів. У кімнатах переважно по шість ліжок, які охайно застелені. Біля кожного ліжка нові меблі: стілець і тумбочка. На одній покладена Біблія, на решті — поставлені горщики із бегонією чи калізією. Майже домашня деталь у просторі, який усе одно залишається режимним.

У цьому гуртожитку зустрічаю Оксану, яка теж погодилася на розмову на умовах анонімності. Оксана вже була в армії.

«Приєдналась у 2023 році. Нас відправили у Велику Британію на підготовку. 45 днів. Це була жесть. Дуже строго, напружено, адреналін зашкалював. Після формування бригад ми поїхали на Запорізький напрямок», — розповідає жінка.

До літа 2024 року вона служила на посаді водійки-санітарки. Про те, що сталося далі, говорити не захотіла.

З реєстру судових справ я дізнався, що Оксану судили за закінчений замах на умисне вбивство командира батальйону. За версією обвинувачення, вона вистрілила йому в голову з травматичного пістолета, втекла й не викликала допомогу. Потерпілий вижив, бо його пізніше знайшли й доставили до лікарні.

Оксана свою вину визнала. Пояснювала, що командир її домагався, вона захищалася й не хотіла його вбивати. Та суд вирішив, що необхідна оборона не доведена, а дії та поведінка після пострілу свідчать саме про намір убити. У підсумку жінку увʼязнили на 7 років.

Нині Оксана планує повернутися до війська і сподівається, що це станеться незабаром. З розмови стає зрозуміло, що вона має домовленість з іншим підрозділом.

«Так багато гарних книжок, так мало часу»

Ірина працювала бухгалтеркою, відбуває покарання за шахрайство. На волю вийде у 2028 році. У вʼязниці, крім того, що шиє, відповідає за бібліотеку, на дверях якої напис — «Так багато гарних книжок, так мало часу». 

«Є також література англійською мовою, присвячена війні росії з Україною. Є дівчата, у яких, скажімо так, англійська не вільна, але саме ось ці книжки їх цікавлять, то зі словниками, але читають», — розповідає жінка. Вона не планує йти до війська, хіба що після того, як звільниться з колонії. 

Як засуджені можуть піти служити?

Засуджена людина, яка виявила бажання служити, спершу має написати заяву до адміністрації колонії.

Водночас, як пояснили нам в адміністрації Збаразької виправної колонії, вони не передають цих заяв до ТЦК. Бригади самі приїжджають і проводять співбесіди, якщо хочуть забрати охочих, і мають свої критерії відбору.

Далі лікарі колонії проводять медогляд жінки, яка виявила бажання піти служити. Потім їхню заяву розглядає комісія, до якої входять не лише працівники колонії, а й представник ТЦК та військової частини. Якщо не виявляють проблем, засудженого направляють на ВЛК. Якщо ВЛК визнає його придатним до служби, колонія передає клопотання до суду про умовно-дострокове звільнення.

На восьмий день після позитивного рішення суду представники Нацгвардії приїжджають до колонії, забирають засудженого й супроводжують під конвоєм до ТЦК. Далі він має укласти контракт, який буде чинним до кінця воєнного стану.

13 квітня з цієї колонії забрали 16 жінок, вони будуть служити в 59 бригаді. Загалом зі Збаразької колонії в армію пішли понад 80 увʼязнених. Відбувають тут покарання понад 450 засуджених. 

Станом на квітень, за даними Державної кримінально-виконавчої служби, понад 12 тисяч засуджених долучилися до війська. Більш ніж половина з них відбували покарання за майнові злочини. І близько 11% — за справи, пов’язані з незаконним обігом наркотиків.

Чому не всіх охочих беруть служити?

Інструктор з бойової підготовки батальйону «Шквал» 59 окремої штурмової бригади Антон Чорний пояснив hromadske, що потреба в поповненні підрозділу виникла через збільшення ділянки фронту, за яку він відповідає. До Збаразької колонії, за його словами, поїхали тому, що звідти надходило багато звернень від засуджених.

Водночас Чорний підтвердив, що під час відбору відмовляли жінкам, засудженим у справах про наркотики.

«Це не перший наш набір. Ми аналізуємо досвід з людьми, які були пов’язані з такими статтями. Це стосується не тільки жінок, а й чоловіків».

Чорний додав, що його підрозділ уже стикався з неналежною поведінкою людей, засуджених за статтями, що повʼязані з обігом наркотиків.

Командир роти БпАК штурмового батальйону «Шквал» першого ОШП ім. Дмитра Коцюбайла з позивним Соболь розповів, що його підрозділ їздив у жіночі колонії, де є охочі, переважно орієнтуючись на «сарафанне радіо» від уже мобілізованих колишніх засуджених.

Востаннє такий набір його підрозділ проводив у жовтні. Тоді з 200 охочих відібрали лише шістьох жінок.

«Бажано, щоб це була молода людина, тому що молодь дотична до сучасних технологій. Щонайменше вони вміють користуватися смартфоном. До того ж що молодші, то краща моторика. Вони будуть краще керувати дроном.  

А ще ми бачили в деяких людях нещире бажання йти воювати. Передусім вони хотіли просто вийти з тюрми й думали, що у війську буде краще. А ми просто починаємо розказувати, що її чекає, і ти бачиш в її очах, як цей вогник згасає», — каже Соболь.

Охочим воювати розповідали, як жінка-пілотеса йшла на позицію пішки взимку, у мороз, 12 годин. І просиділа на позиції 15 днів у максимально жорстких умовах. Ворог був за 900 метрів від неї. Виходила з позиції з боєм.

Чи буде його підрозділ зараз набирати засуджених жінок — поки невідомо. У жовтні підрозділ тільки формувався, був час, щоб їздити по колоніях. Із січня рота вже воює, тож зараз не до пошуку. 

Крім того, військових з умовно-достроковим звільненням важко відправити офіційно у школу пілотів, наголосив Соболь. Передусім через те, що такі солдати можуть нести службу тільки в підрозділах «Шквал».

«Я можу взяти собі в роту жінку віком 40 років. Але щоб навчити її літати й бути пілотом, я витрачу дуже багато свого часу. Це щонайменше три місяці потрібно з нею займатися», — каже командир.

І додає: звичайно, якщо люди віком 40-45 років до засудження були інженерами чи дотичні до технологій, то їх візьмуть. Бо роботи, крім того, як просто літати на дронах, вистачає.

«Якщо є жінка віком 45 років, але вона дружить із паяльником, навряд чи вона буде ходити в моїй роті воювати. Ми її посадимо робити спайки», — пояснює Соболь.

Він каже, що проблем із самовільним залишенням частини в його підрозділі немає. Каже, запобігають цьому просто: максимально добрим ставленням.

«Коли в мене пілоти виходять із позицій, перші п’ять днів ми їх узагалі не чіпаємо. Потім, коли є якийсь полігон, вони в нас живуть у людських умовах, з людським ставленням. І якщо пілот у мене воює й він хоче, щоб йому скинули, умовно кажучи, піцу, якщо в нас буде така можливість, ми це зробимо», — додав Соболь.

За його словами, колишні засуджені в його підрозділі фактично не відчувають однорічного адміннагляду, під час якого вони не можуть йти у відпустку.

«Для них цей рік дуже швидко минає, бо в них тільки війна. Вони вийшли з позиції — через 10 днів знову заходять. А в час, коли відпочивають, опановують новий матеріал. Колишні засуджені живуть із нашими сержантами, і ми дивимося, щоб вони не вживали алкоголю або якихось наркотичних речовин. Такі випадки мінімальні: вони дуже не хочуть повертатися в тюрму», — каже командир роти.

Нині колишні засуджені жінки в його підрозділі переважно працюють пілотами «мавіків», а одна з них стала техніком.

«Жінки-пілоти роблять ту саму роботу, що й чоловіки. Не краще й не гірше. Хтось слабший, хтось сильніший, але в цілому вони все це роблять однаково», — наголошує Соболь.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»