«Моє жіноче щастя — 120 мертвих росіян на день» — командирка роти дронів Сарацин

Я багато читала, що до війська ви були в IT, а коли почалася війна — стали волонтеркою, і знали, що підете воювати в разі великої війни. Коли сталося вторгнення, 9 разів пробували мобілізуватися, вас не брали: бо «багато добровольців», бо «дівчина», бо «посад немає». Зрештою, потрапили до війська на посаду пілота. А як стали командиркою роти?

Я прийшла пілотесою «мавіка», потім політала на розвідувальних і важких ударних дронах. Стала командиркою екіпажу. Коли людина проявляє ініціативу, а у 2022-2023 роках стрімко розвивалася тема БпЛА, мені хотілося трошки більшого, ніж те, що було на той момент. У мене є бісова впертість та ініціативність. І, мабуть, командир вирішив, що я потягну.

Так отримала взвод, який формувався. Ми самі навчали пілотів, масштабувались, показували результати. Коли вже знали, що створюватиметься полк, я запитала, чи можу спробувати взяти роту. Якщо не вийде, мене завжди можна вигнати назад. І мені сказали: бери.

Коли ви збиралися йти воювати, казали, що хочете лише на бойову посаду, але не хотіли медичної. Чому?

Я не хотіла ставати медикинею, бо я емпатійна людина. І для мене було б складно пропускати через себе дуже багато поранень, багато смертей і бути відповідальною, що десь там ти когось не врятувала й могла зробити більше.

Тобто рано чи пізно кожному бійцю доводиться надавати домедичну допомогу, але саме обрати для себе бойову медицину як шлях — я була не готова і тоді, і зараз. Тим паче, що бойовий медик — це, напевно, найгірше, що можна собі уявити, бо евакуація у 2026-му в нас надзвичайно ускладнена.

Коли ви зрозуміли, що можете вести людей за собою?

Я не була лідеркою у школі: тиха, скромна, абсолютно невпевнена в собі аутсайдерка. А вже всередині непрофільної кар’єри в ІТ, коли потрібно було організовувати людей, я банально брала відповідальність на себе. Не тому, що це мені подобається і мені цього хотілося, а тому, що не було нікого, хто міг би зробити це замість мене.

На війні це викристалізувалось. Тяжкі часи формують тяжкі характери. А взагалі у війську, як і на будь-якій кар’єрній стежці, діє такий самий принцип, як і з вихованням дітей. Можна розказувати дуже багато про філософію, класичну музику, але якщо дитина бачить, як її батьки сидять навпочіпки біля під’їзду, п’ють пиво, лузають сємки й матюкаються, то діти братимуть приклад із практики. Так само з будь-яким підрозділом: мене так виховував мій командир і я так виховую молоді покоління — завжди бути прикладом.

Тобто я ніколи не віддавала й не віддаватиму наказу, якого не готова виконати особисто. І бійці знають: якщо заходимо в нову смугу або є якісь сумнівні задачі, то спочатку йду я, а потім переводжу людей на підготовлені позиції, даю їм усю інформацію, вони роблять своє. 

Скільки людей у вас у підпорядкуванні і як добре ви їх знаєте?

Понад сто людей. Знаю кожного, я ж проводила з ними співбесіди, кожного відбирала. Можливо, не з кожним бійцем по роботі ми спілкуємося щодня, але знаю людей на ім’я, прізвище, позивний. Умовно, хто чим займається, у кого які ситуації вдома, які проблеми зі здоров’ям.

У кожного з моїх бійців є мій номер і будь-хто з них може набрати мене. Я проводжу зі своїми людьми весь час, коли не сплю. Так одне про одного й дізнаємося: у кого як звати дітей, що їм більше подобається: трактори чи машинки.

А скільки спите?

Як Бог дасть: 4-6 годин на добу. Найчастіше зі світанку до 11:00. Це якщо нормальний стабільний графік без форс-мажорів, без штурмів. Якщо форс-мажор, то будять два-три рази за ніч. Все нормально, можна жити.

У вас можливо перевестися з однієї посади на іншу? У яких випадках?

Звісно. Наприклад, якщо пілот «мавіка», який понад рік перебував досить близько до нуля, а це поруч із піхотними позиціями, тобто він пережив сотні обстрілів, має контузії, часто — поранення. Ця людина вже не може, вона виснажена, їй страшно — тому переводимо на іншу посаду, наприклад, пілотом іншого дрона на віддаленому керуванні.

Для цього боєць завжди може підійти й сказати: «Ну, все, я не вивожу більше», або ми й самі бачимо його стан. Якщо людина у зламаному стані, її небезпечно випускати на позицію, бо в екстремальній ситуації вона може поводитися не так, як потрібно.

Якщо ж говорити конкретно про мій підрозділ, то гріх жалітися, бо пілот БпЛА — це набагато легша посада у війську, ніж багато інших. Бути піхотинцем, розвідником, снайпером, артилеристом — важче значно. Але в кожної людини є своя межа, коли вона або тягне, або ні.

У цивільному житті так само, коли ти розумієш, що ти щось уже не можеш тягти.

Але в цивільному житті можна зупинитись і не робити: зайнятися медитаціями чи поїхати на Балі. А у війську, вибачте на слові, поки не здохнеш. Немає в людей можливості сказати: все, я здувся, хочу звільнитись і висаджувати чорнобривці.

Тому, якщо кризовий менеджмент є, він завжди лягає на командування в межах конкретного підрозділу. Мушу наголосити, що в галузі БпЛА це набагато простіше робити, ніж у механізованих бригадах, де бракує людей.

А ви яка командирка: хороша чи не дуже? Чи задумуєтеся: чи правильно я роблю, чи щось неправильно, може, я помилилася? У кого вчитеся?

Звісно, я думаю, як бути хорошою командиркою. Та хороший командир — це той, у якого максимальні втрати противника й мінімальні втрати свого особового складу і своїх територій.

Моє бажання бути хорошою командиркою взагалі ніяк не корелюється з медійністю й класною картинкою. Коли люди до мене приходять, я кажу: ви можете мене ненавидіти, і будуть моменти, коли ви мене ненавидітимете. Але моя основна задача — щоб ви повернулися додому цілі, живі.

Не треба мною пишатися чи любити. Якщо я чітко не довела людині наказу, не заборонила їй чогось робити або не пояснила як — моя помилка коштуватиме життя. Тому, напевне, у ролі командирки я жорстка й нестерпна.

Я багато читаю з військової історії. Якщо беру одну тему, то починаю її копати. Якось на два роки занурилась у Югославські війни. Нині майже рік вивчаю Другу світову. Читаю біографії лідерів, якщо є час, зокрема й сучасних, щоб засвоїти якісь уроки.

Знаю декількох класних командирів особисто. Мені завжди подобається знайомитись із чужими пілотами, з дозволу поїхати на взаємодію, дізнатися, як люди працюють, розказати, як ми працюємо. Дивитися інтерв’ю та випуски про чужі успішні операції. Зараз війна дуже динамічна, і якщо не вчитися, це відразу стане помітно за результатами.

Оскільки ви командирка, то тепер менше літаєте сама?

На жаль, на жаль. Дуже багато виникає адміністративної роботи й значно менше бойової. І це був достатньо складний для мене крок, бо мені досі соромно, що я тут, а не там. Це такий тяжкий баланс, коли треба апелювати до свого раціонального мозку й розуміти, де від мене більший ККД.

Звісно, я сумую за польотами, а коли є можливість, то намагаюся політати чи пошукати позиції, із цим простіше.

За що вас нагородив президент орденом Богдана Хмельницького III ступеня в лютому цього року?

Не знаю. Не дали нагороду посмертно — це вже хороший бонус. Такий орден дають за якісне виконання обов’язку й мужність і якийсь особистий приклад. Я думаю, що це ж саме минув рік із початку формування полку, на наш підрозділ випадало 80% ворожих уражень: це і відбиття механізованих штурмів і знищення піхоти противника. Тому це спільна нагорода.

Ви якось сказали, що прагнете виховати покоління пілотів, які були б кращі за вас і виконували б завдання краще. Скільки вже таких поколінь?

Тяжко порахувати поколіннями, бо підрозділи масштабуються швидше, ніж проходить репродуктивний цикл будь-якого ссавця. Це постійний процес. Насправді пілоти, які літають краще за мене, вже є з першої ланки, коли полк іще не був укомплектований.

І багато з тих пілотів, яких я навчала, які навчалися разом зі мною, вже стали офіцерами, вже так само вирощують свої покоління молодих бійців. Взагалі, щоб навчити пілота, потрібно десь пів року: щоб людина пройшла базу навчання, щоб напрацювала механіку, щоб могла нормально взаємодіяти з наземною групою, ведучими бою.

Мало бути пілотом, якого водять по карті два метри вліво, два метри вправо. Добре, коли екіпаж уже діє як нормальний бойовий юніт. Сам знайшов противника, сам повідомив про виліт, підібрав БК, вилетів і самостійно працює на дуже хорошу статистику.

А як ви називаєте своїх пілотів?

Дітьми називаю, горобчиками називаю. Деякі з горобчиків удвічі більші за мене, однак вони мої діти, бо вони до мене прийшли, довірилися саме мені як командирці, а не комусь іншому. Для мене це цінно.

А вони вас як називають?

Або за позивним, або пані командир.

Буває, що ви десь слухаєте на нараді про успіхи ваших хлопців і думаєте: «О, мої найкращі»?

Ні. Я погана мати. Насправді я завжди їм кажу, що вірю в них більше, ніж їхні батьки вірили в них у дитинстві. І я знаю потенціал цих людей і розумію, наскільки ми зараз недопрацьовуємо. З тих чи інших об’єктивних причин.

Звідки знаю потенціал? Я бачу, як навчається, працює екіпаж, проходить перші етапи злагодження й формування. І є професійне бачення, коли розумієш: тут не впевнені, тут не знають. І якщо проводити аналіз і зібрати статистику за тиждень, то виходить, якщо люди це виправляють, навчаться ще чогось, то в них ККД виросте, умовно, на 11%. Це все звичайні розрахунки. Але не без того, щоб я їх хвалила, коли є ефективність, і пишалася ними.

Як вас змінила війна, чого навчила?

Криза середнього віку нормально так гупає мені у двері. Я реально почала ловити відчуття паніки, коли ти прокидаєшся й розумієш, що більша частина якісного життя, коли ти молодий, сильний, класний — минула, а ти не зробив у житті ніх*я хорошого.

У традиційному плані: не навідкривала бізнесів, не побудувала будинку, не написала книжки, не народила трьох дітей. З іншого боку, війна вчить не думати дуже багато про те, чого ти не можеш змінити. У тебе є поточні задачі — розв’язуй їх.

По-друге, я завжди повертаюся до тієї думки, що війна з 2014-го. І вісім років війни я собі жила життя, будувала кар’єру, подорожувала. Водночас — як дуже багато людей із 2014-го й дотепер займалися війною. Тому апелюю до цього й розумію, що не можна жалітися.

Не можу сказати, що я багато хорошого отримала на війні. Характер став дуже жорстким. З кожною новою відповідальністю, з більшою кількістю людей, ти хоч-не-хоч стаєш різкішим. Навчилася відсікати непотрібне, не витрачати часу на зайвих людей, на зайві події, на якісь зайві переживання.

Ви не любите говорити про гендерну складову у війську. Я запитаю одне: що в армії зичать жінці на день народження? Буває, як у цивільному житті, — «жіночого щастя», «міцного плеча»?

Зазвичай військовим зичать наступний день народження зустріти в колі родини. Ще до війни й під час війни я казала, що з мене відверто хр*новий феміністичний рупор. Тому я взагалі не вбачаю нічого поганого в жіночому щасті й у міцному плечі. Хай буде.

Просто моє жіноче щастя для мене трошки інакше, ніж для когось іншого. Я хочу, умовно, 120 росіян мертвих на день. Оце моє жіноче щастя. А загалом щастя однакове для чоловіків, жінок і дітей. 

До війни ви захоплювались екстремальними видами спорту, зокрема мотоспортом, а саме дисципліною ендуро. Як на війні згодився цей досвід?

Це фізпідготовка й витривалість. А ще будь-який спорт — це дисципліна. Навчає приймати свої помилки, і якщо в тебе не виходить із першого разу, то зроби зі 150-го, але зроби. Це стосується всього, що я роблю в армії.

Я не народилася з пультом у руках: пройо*увала «мавіки», мене збивали великі борти, не з першого разу навчилася попадати в ціль чи з одного вильоту спалити танк. Це все досвід, надивленість, аналіз помилок.

Адреналіну, який давав спорт, на війні мені не треба. Ну його нафіг. Зараз відчуття контролю дає рутинне виконання якоїсь задачі: вийти пошукати позицію, натоптати 25 кілометрів, знайти бліндажики, побігати від FPV, вийти пішки назад…

Спитаю про особисте, про яке ви ніде не розповідаєте. На війні є місце коханню, стосункам?

Можливо, у когось є. Як каже мій хороший товариш у підрозділі: «Треба пам’ятати, що іншого життя в нас не буде». Тому якщо люди можуть собі знайти час для романтики, для стосунків і це не суперечить робочій етиці — це прекрасно.

Я не у стосунках. До мене можна свататися. Жарт. Я б не могла й не хотіла мати стосунків у підрозділі. Чесну співпрацю й романтику складно поєднувати без обговорень за спиною. 

Чи можуть у мене виникнути стосунки? Не знаю, це не військова операція, це неможливо спланувати. Моя бабця мала дві фрази на такий випадок. Перша: «Любов прийде і на печі знайде». А друга, коли дізнавалася скільки жінці років і що вона незаміжня: «Ягідку треба рвати, поки вона достигає, бо достигне, сама в гівно впаде».

Що ви робите для себе, не лише для своїх людей і перемоги?

Я — людина, не тільки військовослужбовиця. Мені б хотілося в це вірити. Насправді я зрозуміла, що не можу відпочивати, не можу перемикатись. Для мене взагалі не варіант поїхати у відпустку й тиждень не відповідати на дзвінки. Тому я не їжджу у відпустку. Серйозно. Мій мозок працює так.

Командир пожартував, що я — як бельгійська вівчарка малінуа. Мені треба працювати до ригачки. От тоді в мене все добре.

Малінуа радіють м’ячику, коли виконають завдання. А ви чому радієте?

У мене навіть м’ячика немає. Мені подобається глянути фільм, почитати книжку, виїхати кудись на мотоциклі. Коли є час.