«В нас у родині воюють четверо: я, мама і двоє молодших братів». Керівниця управління безпілотних систем 20 армійського корпусу Ольга Бігарь

Олю, ви кажете, що все ваше життя змінилося 2014 року, коли у ваше рідне місто прийшла окупація, прийшов Гіркін. А що було до того?

Я з Краматорська. З патріотичної родини: покійний дідусь — дисидент із Прикарпаття, його родина була пов’язана з УПА та ОУН, зокрема його старша сестра та її чоловік, боєць повстанської армії, якого вбила радянська влада.

Дідусь — розумний і талановитий інженер — потрапив під нагляд спецслужб іще студентом Львівської політехніки. Захоплювався закордонною музикою, західним стилем. Є його фото, де він ніби з американських картинок 1940-х: окуляри, капелюхи, вузенькі комірці. Як політично неблагонадійному йому не дали захистити дисертацію і відправили в Горлівку на Донбас. На машинобудівні підприємства. Там він познайомився з Олексою Тихим.

За все життя дідусь так і не прийняв партквитка, не припинив розмовляти українською мовою. Він входив до групи, яка збиралася підпільно, поширювала ідеї про незалежність України, її учасники розповсюджували листівки. За ним усе життя стежив КДБ.

У 90-ті дідусь долучився до Народного руху України, був одним з агітаторів за референдум про незалежність, а пізніше підтримував українські настрої в місті. Виступав за українську церкву, за пам’ятники видатним українцям.

Землю під перший пам’ятник Шевченку, що в центрі Краматорська, вибила якраз його ініціативна група. Я малою ходила на всі ці збори. Тато помер рано, і всю енергію, сили, знання вкладав у мене дідусь. 

В 11 років я прочитала «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Потім мені відкрився світ Еріха Марії Ремарка. Навіть Франца Кафку змушували читати в дитинстві. Одним словом, моя родина дала дуже гарну класичну освіту.

А дідусь дослужився до пенсії і далі провадив свою діяльність: був активним у Facebook, виступав із лекціями в київських університетах. У віці 94 років його не стало, позаминулого квітня.

Про бабусю теж хочу розказати.

Розкажіть.

Бабуся по маминій лінії походить із заможного козацького роду Полтавщини. У нас усі свята проходили в традиційній українській атмосфері. Колядки, співанки, страви, глиняний посуд, дідух, вишиванки — бабуся переживала, щоб традиції не втратились. 

Особливо любили в нашій родині співати. Навіть брали на голоси. І «Гуцулку Ксеню», і «Ой, Марічко», і «Чий то кінь стоїть», і «Пливе кача», а колядку я першу вивчила «Нова радість стала». Коли до нас приходили діти й співали: «Колядин, Колядин», дідусь «вмикав» лекцію на пів години, пояснюючи, про що це свято, про що треба колядувати, і як правильно.

Так розумію, що у вас не було шансів вирости не патріоткою.

Мабуть.

Ви згадували, що вивчились у столиці на нейробіологиню, мріяли стати науковицею і відкрити препарат, який би полегшував симптоми інсультів.

Для цього потрібно було б будувати кар’єру в іншій країні. Але тут почався Майдан, де перед народом стояв вибір: жити в проросійській парадигмі й, відповідно, втратити свою державність, свою ідентичність — або вибороти право на незалежність. Їхати в цей час за кордон розвиватися на 6-10 років для мене неприпустимо. Зрозуміла, що треба заземлитися й почати розбиратися в тому, як захищати свої права та права своїх людей всередині держави. Для цього потрібно було поміняти фах. 

Я здобула юридичну освіту, і вже з 2019-го повнокровно працювала в напрямі захисту прав. У цей проміжок я вийшла заміж і народила сина, але про особисте не розповідатиму. 

Розкажіть про маму та молодших братів. Вони, як і ви, на війні.

Я знала, що моїх знань, як юридичних, так і біологічних, недостатньо для захисту країни, і я вирішила, що хочу долучитися до війська. 25 лютого 2022 року ми вже всією сім’єю стояли в черзі у військкоматі. 

Мій середній брат воює з 2015-го (пішов у 19 років), а молодший вирушив зі мною і мамою. 

Ми ж заздалегідь знали, що вторгнення не оминути, що буде біда. Ні в кого навіть не виникало думки не служити. Як інакше? Ти жертва або ти захисник. 

Ми добре знали, що таке окупація, і взагалі, чим пахне вся ця романтика російської єдності народів.

Мама — журналістка, у війну здобула другий фах і стала військовою психологинею. Зараз вона служить у Силах безпілотних систем.

Молодший брат вчився на юриста, один із найкращих студентів на курсі. Я питала на початку вторгнення: «Може хоча б довчишся?» — «Оль, а сенс вчитися захищати права? Якщо до нас прийдуть москалі, це ж не поможе». Так він опинився на війні у 18.

Четверо людей із родини воюють. Вам від цього легше, бо ви однодумці, чи важче, бо постійно переживаєте за рідних людей?

Найбільше непорозумінь у сім’ях виникає саме через те, що різні погляди на життя в тих, хто служить, і тих, хто ні. У нас у родині цієї проблеми немає. Дуже добре одне одного розуміємо, плюс-мінус дотичні до тих завдань, які кожен виконує у своїх смугах відповідальності. І в нас є певний рівень поваги одне до одного. 

У нас є спільний сімейний чат, де ми спілкуємося, щодня скидаємо якісь фоточки, картинки чи новини. Просто поговорити телефоном не завжди є можливість. І всі це розуміють.

Якось ми з моїм молодшим братом опинилися в одному селі. Він знає, що в мене дуже важкий графік, що я дуже мало сплю. Іноді немає часу купити собі харчів. 

От я під’їжджаю під будинок. Стоїть машина мого брата. Заходжу в дім, а він: «Сестричко, йди покупайся, розслабся, я зроблю вечерю. Я знаю, що ти дуже зайнята, дуже втомлена, тому приїхав тобі просто наготувати їжі на кілька днів». 

Зварив пасту, посмажив тунця, все накрив як треба. Така в нас підтримка.

А якщо хтось іде на завдання і ви чекаєте оці умовні п’ять днів без зв’язку…

Чесно, коли мій брат сидів у Бахмуті в оточенні й не міг вийти, я думала, що в мене просто дах поїде. Харчувалась у ті дні лише кавою. Проявляти емоції не маю права, щоб не демотивувати свій особовий склад. 

Я телефонувала не братові, щоб не нервувати його, а командирові брата: «Що там у вас? Як справи? Чим допомогти?». Хоча розуміла реально, що допомогти нічим не можу, бо я зовсім на іншій ділянці фронту. Але шукала будь-яку можливість, щоб їх просто евакуювали.

Про свої ризикові для життя випадки не розповідаю. Ніколи не кажу, коли їду перевіряти підрозділи переднього краю або маю завдання в дуже небезпечних місцях. Зізнаюсь із жартами, вже коли повернулася: «Ой, а мене сьогодні чуть КАБом не вбило», або «Мені в машину ефпівішка прилетіла».

Ви починали службу з Київської операції навесні 2022-го в піхоті бригади ТрО. У вас у підпорядкуванні була рота. Як так вийшло? Досвіду ж нуль.

Хто міг узяти на себе відповідальність — той і брав. Зібралася купа людей, повна дезорганізація, ніхто не розуміє, хто чим займається. 

Я взялась організовувати процес. Не бігала до командира й не казала: «Признач мене». 

Як було: прийшло під 200 людей. Більшість цивільні. Нас відправляють на завдання, а навіть списку поіменного немає. Як юристка, я розумію, що кожне життя — це важливо, втрата — це виплати. Все треба документувати. І я починаю збирати дані, налагоджувати комунікацію з командиром батальйону. 

Потім починаю розбиратися в усіх юридичних доктринах, військових документах: як усе це взагалі робиться? Що таке журнал бойових дій? Що таке бойове донесення? Які документи має вести підрозділ? Як реєструвати майно?

Оскільки цим активно займалася, автоматично потрапила до командного складу. По суті, робота командира — це координація і взаємодія, загалом — планування. Це складно, але я зрозуміла, що таке люблю. 

І це просто супер, коли ти робиш те, що вмієш і що любиш, і це тобі вдається. Плюс у цивільному житті мене критикували за мій різкий, жорсткуватий характер. А в армії це сприймається як норма. Тобто це риси лідерські, командирські. І це мені допомогло організувати роботу в підрозділі.

І вже коли нас відправили на Бахмут у 2023-му, я їхала як тимчасова виконувачка обов’язків командира піхотного взводу. І саме там я зрозуміла: щоб не сталося нічого поганого, треба максимально продумати всі ризики. Що питання втрат — це не випадок, а це результат того, наскільки правильно ти продумав логістику, як розпланував час висування, наскільки грамотно розписав дії своїх підрозділів. 

Я усвідомила, що мені треба вчитися військової справи, максимально брати від старших побратимів і командирів усе, що можу. І закінчила курси лідерства в академії сухопутних військ.

Тобто досвід досвідом, а без матчастини ніяк.

Так, треба думати. Більшість втрат у війську — це або емоційний складник спрацював, і ти діяв не проактивно, а реактивно, або це прорахунок у плануванні.

Моя здатність до аналізу трішечки допомагає в цьому. Ну, і наукове минуле: методологія вивчення, прогнозування.

Ви були на різних посадах у піхоті, в артилерії, зараз у безпілотних системах. Чим найбільше пишаєтеся?

Організацією роботи колективів, мотивацією цих колективів. Коли я обійняла посаду командира взводу в мінометній батареї в батальйоні, у мене були тільки три маленькі десантні 60-мм міномети. Через рік ми мали вже 120-мм і 82-мм міномети та повністю навчений особовий склад, мотивований до роботи.

А коли я стала заступницею командира батальйону з артилерії, у мене в батальйоні з’явився взвод протитанкових гармат. З’явилася позаштатна артилерійська батарея у складі семи артилерійських систем 152-мм, і в мене залишилася мінометна батарея.

Коли ж мене призначили на посаду заступника командира бригади з артилерії, там не було жодної артилерійської системи, жодного підготовленого військовослужбовця. І коли я здавала посаду, у нас була вже укомплектована батарея і навчений особовий склад, який виконував завдання у смузі.

Зараз я проводжу масштабування й навчання підрозділів, підпорядкованих корпусу, і дуже велику увагу приділяю нарощенню кількості екіпажів і побудові системи навчання для того, щоб вона була максимально швидка й ефективна для підрозділів.

І, власне, другий напрям — це аналітика, бо я сильна в аналітиці, люблю цю справу й намагаюся давати інструменти та навчати своїх підлеглих.

Ви сказали, що бачите потенціал людини. Як ви це визначаєте?

По-перше, немає поганих людей. У кожного є сильні риси. Якщо в командира виникають якісь проблеми з особовим складом, я завжди включаюся. Спілкуюсь особисто із цими військовими. І там виявляються дуже цікаві факти.

Наприклад, був військовослужбовець, який категорично не хотів іти на позиції. Боявся. Я приїхала до нього на цивільній машині без бронежилета, без каски. І просто привезла його на позицію, не кажучи, куди їдемо. Він прибув, побачив ситуацію. І ми почали говорити: «Чим ти хочеш займатися? Чим ти займався до цього? Які в тебе навички?». І з’ясувалося, що цей боєць — просто не артилерист, у нього інший склад розуму, він бачить світ інакше. Він — талановитий ребівець. І він став великим фахівцем саме в радіоелектронній розвідці, бо його віддала в той підрозділ, у якому він зміг досягти успіху.

Трапилася й інша ситуація, коли так само заводила за ручку людину на позицію. Виявилося, що його налякали хлопці своїми розмовами. Він нервував, бо він іще така дитина, жив із мамою. Я побачила в ньому молодшого братика. Довго з ним балакала, показала, що на позиціях класний колектив, що це люди, які тебе завжди прикриють, що там можна смачно їсти, можна гарно виконувати свої завдання тощо. І все, він включився в процес.

Ви людина з холодним розумом?

У мене досить низька емоційність, і, можливо, навіть низька емпатійність. 

У мене спрацьовує так: якщо є якась проблема, спочатку придумай, як її розв’язати, потім рефлексуй.

Ви плачете?

Не замислювалася над цим. Прокричатися — часом потрібно, проплакатися — ні. 

Траплялися моменти, коли я була у стані серйозного нервового напруження й виснаження, бо три місяці спала в середньому 3 години 40 хвилин на добу. Я пішла в машину, закрилася, прокричалася, вийшла — все, мені нормально. Далі можу працювати. Але так, щоб піднімати голос на своїх підлеглих, проявляти якісь емоції в сім’ї, на роботі — це не про мене.

Розкажіть про свій день на службі зараз.

Прокидаюся вже багато років десь о 5:00–5:30. І перше, що я роблю, — це доповідь старшому командирові про те, що відбулося на позиціях.

А далі в мене найважливіша частина дня, яку я ніколи не віддам, — це моя кава. Беру каву й просто маю 10 хвилин посидіти, подумати та занести в блокнот пріоритети на день. Оце найголовніше, бо завдань дуже багато, а треба вибрати одне пріоритетне, на яке я витрачу 80% своїх ресурсів. 

Але до цього будуть ранкова нарада й брифінг з особовим складом, де розподіляю завдання, визначаю пріоритети діяльності. А далі вже за графіком: моя основна задача й паралельно багато інших задач.

От я зараз перебуваю в органі військового управління, і в нас багато підрозділів. Мій складник наразі є найрезультативнішим і найуніверсальнішим у війську. Я називаю його службою доставки. 

Ми можемо доставити бомбу противнику на голову, можемо дистанційно замінувати ділянку місцевості, можемо доставити вантажі з провізією, з боєкомплектом, з пальним, з водою, евакуювати поранених роботами тощо. І всі ці моменти треба постійно моніторити. 

Далі я проводжу аналіз за кожен день. Я диджиталізувала всі процеси військового управління, бо інакше з такою кількістю інформації неможливо впоратися. 

За три місяці своєї служби я поклала на цифровізацію всі процеси у Штурмовій бригаді безпілотних систем. 

Ми більше не можемо воювати в Excel. Ми повинні бачити раніше, розуміти швидше і діяти на випередження, бо противник бере кількістю, а ми маємо брати інтелектом і технологіями.

Тому в мене величезна кількість аналітичних зрізів, я аналізую тисячі вогневих завдань або завдань із мінування, логістичних місій. А потім уже шукаю слабкі місця, тобто де ми можемо покращити свої показники, і працюємо вже точково з підрозділом. 

Ну, власне, день отак пролітає, я його не бачу. Активність закінчується десь о 21:30, і далі вже починається більше робота на телефоні й на контакті з підрозділом. 

Загалом за день у мене буває приблизно 300 дзвінків.

300 дзвінків?!

Мінімум було 128. А ще часом 4 відеоконференції і паралельно наради: службові, координаційні, круглі столи з пошуку технічних рішень. 

Ну й от увечері обов’язковий елемент — перед сном продивитися свій блокнотик, повикреслювати виконані завдання.

Користуєтесь ШІ для аналізу, обробки даних?

Більша частина даних, з якими я працюю, або таємні, або мають гриф ДСК — для службового користування. Такі дані не можуть потрапляти до штучного інтелекту, бо він теж вчиться, і невідомо, ким і як будуть використані дані, які ти туди завантажуєш.

Тобто працює своя голова.

Так точно. А ще знаю на ім’я і прізвище всіх своїх підлеглих та всіх начальників безпілотних систем, бригад, полків. Я знаю про всіх, де навчалися, рік народження, місце народження, звідки приїхали, скільки дітей. Ще треба пам’ятати дати створення бригад і полків та не забувати їх вітати в ці дні. А ще у своїй голові тримаю розрахунки моєї гармати, з якої колись стріляла.

А як ви відновлюєтеся? Це ж вимотує.

Так, це вимотує. Але більше мене виснажує ще й представницька діяльність. Оскільки я вільно володію англійською мовою, то спілкуюся з партнерами й проводжу брифінги та зустрічі для того, щоб розвивати технології, напрям тощо. Утім це дуже необхідний складник, і коли ти бачиш результат своєї роботи — це надихає. І відновлює.

Вихідних у мене немає, я понад рік не була у відпустці. Можу відволіктися, читаючи книги з військового лідерства, з планування процесів. Хвилин 10-15 скролити, це теж трішки відновлює. Ну і їзда на машині й мотоциклі. Оце те, що я дуже сильно люблю.

Ви не кажете про особисте, але я б спитала про сина. Коли ви бачитесь чи чуєтесь?

Я зі своєю дитиною наразі майже не бачусь. У мене дуже прикольний малий, він уже досконало вивчив англійську мову. І от у нас така фішечка, коли зустрічаємося, тільки нею і говоримо. І для нього це важливо, і для мене теж.

Ви обмовилися, що немає часу ходити на манікюр, тому робите професійно нігті собі сама.

Так, у мене є лампа спеціальна, у якій сушать нігті. Оля поспить на дві години менше, але зробить собі манікюр. Це вже така традиція. 

Мене бабуся привчила з 11 років, що з брудними нігтями й негарними ходити не можна.

Нігті — то взагалі зручно, якось ними й машину ремонтувала, й уламок із ноги виколупала. Всяке бувало.

У вас поранення, я так розумію, були?

Я про жодне зі своїх поранень офіційно не заявляла, бо соромно, наприклад, звернутися з маленьким уламочком до шпиталю, де сидять хлопці з ампутованими кінцівками. А контузія — то це взагалі робоча травма будь-якого артилериста. У мене поганий слух зараз. І я не хочу, щоб підлеглі бачили, що їду на больничку з контузією. Для командира такий приклад — не ок.

А гендерні нападки, сексизм щодо вас в армії трапляються?

Я не сприймаю коментарі чи чиїсь зауваження. Тобто якщо хтось якось коментує, я намагаюся зрозуміти, чому людина так говорить. Якщо людина психує, я як військова командирка не замислююся над тим, що саме мені людина сказала. А думаю над причиною поведінки: це незадоволеність життям, це емоційне виснаження чи просто людина не вміє висловлювати свої думки інакше?

Ви вродлива жінка, чи є якісь загравання, натяки? Як реагуєте?

Я пряма, як рейка. Мене мама з дитинства вчила відповідати на питання: «Навіщо?». От, якщо ти щось робиш, для чого ти це робиш? 

Якщо починаються якісь недолугі компліменти чи коментарі, відразу питаю: «А що ти хочеш? Для чого ти це сказав? Ти зі мною якісь хочеш відносини побудувати, чи щоб просто щось бовкнути?».

Більшість людей це спантеличує, і дурні питання просто відпадають.

Щодо зовнішності, то я відгукуюся на якісь рекламні пропозиції з метою зборів коштів для ЗСУ чи волонтерів. Там моє обличчя використовують для благої справи. Скажімо, з EVA в нас колаборація була, і ми зібрали 6 мільйонів гривень на зимову військову форму військовослужбовицям. 

Для особистого збагачення зовнішність не використовую. З грішми ніколи проблем не мала. Я з 12 років працюю, і ніколи в нікого нічого не просила.

А що робили в 12 років?

Починала з того, що прибирала в приміщенні, де заправляють принтери. Потім навчилась уже по-іншому заробляти: скажімо, суборендою. 

У мене багато записів у трудовій книжці. Вважаю, що фінансова незалежність — це важливо для будь-якої жінки. Крім того, якщо ти хочеш бачити в оточенні людей, а не ресурс, треба вміти бути самодостатньою. І я живу за цим принципом.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.