ENRU
Бої за «промку» | Втрата
26 липня, 2016
Спецрепортаж Насті Станко та Костянтина Рєуцького.

Цей матеріал публікується більш як за два тижні після подій які у ньому показані. Його було знято 6 липня 2016 року у промзоні поблизу Авдіївки. Журналісти Громадського стали свідками обстрілу бойовиками позицій українських військових, унаслідок якого загинули два бійці.

Ми публікуємо цей репортаж у пам’ять про загиблих десантників Володимира Сергєєва та Олега Лисевича.

6 липня. Промзона Авдіївки. Обід

Наша знімальна група з вечора напередодні спить, їсть, п’є чай та слухає обстріли на одній з позицій ЗСУ разом з десантниками в промзоні Авдіївки.

Своє «благословіння» на ночівлю тут нам дав командувач ВДВ.

Пізно вночі нас привів сюди серед суцільної темряви один із солдатів. Перед цим весь вечір стріляли, і йти десь посеред поля, яке, як нам казали, було ще й заміноване, — дуже страшно. В такі ночі хочеться, аби місяця не було, і щоб зірки не світили. Але тут не лише світив місяць, а й десь за сто метрів горіла якась будівля. Але Руслан, так звати нашого провідника, заспокоював тим, що йому вже кілька разів вдавалося лишитись живим при фактично прямому влучанні, тому біля нього  – найбезпечніше.

— Два тижні тому в позицію прямо влучила міна, я встиг вискочити буквально за пару секунд.

Ми помічаємо, що коли Руслан говорить — ледь затинається. Руслан із Закарпаття, ця область — остання за кількістю мобілізованих, але Руслан тут добровольцем вже вдруге. Він читає вірші бойовикам. Каже, що читав би й Блока, але не вірить, що Блока на тому боці зрозуміють. На наше запитання, чи чують адресати, зазначає:

— Ну так, я кричу — вони чують, тут відстань може до 50 метрів між нами.

«Якби було людей достатньо, я б поїхав у госпіталь, а так людей не хвата»

Ніч ми проводимо, розважаючи розмовами десантників. Командири двох рот — Віталій і Юрій Іванович — не сплять жодної ночі тут. Лише по кілька годин вдень, і то по черзі.

— Ніч — це найважчий і найнебезпечніший час, тому не можна спати.

Чуємо, як падає десь недалеко щось важке.

— А де найбезпечніше місце? — Запитую.

— Найбезпечніше отам — біля командира.

Я одразу пересуваюсь на зручне м’яке крісло біля командира. Солдати регочуть.

Сидимо ми всі у закинутому будівельному ангарі, серед куп промислового сміття. Порох осідає на тобі, ти ніби споживаєш його разом із їжею. Постійно вибиває світло, і тоді настає «романтика» — всі говорять при свічках.

— Живеш, ніби гниєш заживо в цьому смітті, — каже Іванович.

Володимир Сергєєв «Кабан» (стоїть) в покинутому ангарі

Солдати збили собі якісь конструкції із залишених тут розібраних меблів — якісь столи, м’які крісла, виглядає це все, ніби з фільмів Кустуріци про циган.

Той хлопець, що каже мені про найбезпечніше місце біля командира, весь час сміється. Але іноді його посмішку перекривлює щось.

— Вам осколок у ногу попав?

— Сам засунув (сміється).

— Нога болить?

— Ну то шо, що болить, він молоденький, йому 22 роки, — втручається Іванович.

— 23.

— Ну, 23.

— Так, а куда їхать? Єслі би людей було достатньо, то я поїхав би (в госпіталь — ред.), а так...

— Бачите, як люди до того ставляться: воюють, бо людей не хвата.

Цього хлопця, якому вже 23, звати Володя, але всі його називають «Кабан». Він постійно сміється.

Володимир Сергєєв «Кабан» згадував, як доїздив до університету на пари, а в останні секунди передумував і їхав додому

Знову вибиває світло. Сидимо при свічках. Із чергування приходять ще двоє хлопців.

— А цей буде в медичний поступати. Лікар Айболить наш.

— Ви медик?

— Та який медик? (сміється)

— Санінструктор.

— Там в хлопця нога болить.

— Ай, тай шо? Я дав йому ампулу, та й най йде. Нога пока шо ходить, на позиції стояти може.

(Сміються всі)

Олег Лисевич, санінструктор

Це Олег. В Олега смішний вистрижений чубчик на чолі. Олег мій земляк з Франківщини. Це чути по говірці. Ми всі при свічках говоримо про те, куди подівся Яценюк, хто з «Беркуту» має сидіти за Майдан, про те, чи змінилась армія, і звісно, про плани після війни. Тут про це розказують так, як про те, чи є взагалі життя після війни

Кабан: — Оце, єслі ше з одного універсітєта виженуть — підпишу контракт.

Іванович: — Я тебе не вижену (регочуть усі), з армії не виганяють. Я тебе перевиховаю.

«Кабан» каже, що вчитись йому нудно, хоча всі в його сім’ї мають добрий фах. Він згадує, як навіть доїздив до авіаційного університету на пари, і в останні секунди, коли вже брався за дверну ручку аудиторії передумував і їхав додому.

«Війна затягує, треба вміти вчасно зупинитись»

«Кабан»: — Тут цікавіше, тут можна постріляти.

Іванович: — Але розумієте, війна затягує, треба це розуміти, треба вчасно вміти зупинитись.

У таких розмовах минає ніч. «Кабан» віддає мені свій спальник, і над ранок я від утоми засинаю в якихось збитих нашвидкоруч конструкціях посеред усього цього сміття. Я засинаю, незважаючи на те, що за цим усім сміттям і конструкціями знову стріляють, хтось знову заступає на позиції, в раціях чути переговори, куди і кому на яку годину «роздавати подарунки». Мені вже байдуже.

Прокидаюся  від сильніших обстрілів. Ми обходимо позиції з Івановичем, позивний «Байкер».

Юрій Іванович любить мотоцикли і досі їздить на них

«Байкеру» 57 років. «Байкер» він тому, що любить мотоцикли і досі їздить на них. Колись ще стрибув з парашутом, але вже не стрибає. Колись служив, потім працював на митниці, сам з Луцька. Каже, що на західній Україні теж присутній «побутовий сепартизм», бо ті, хто розкрадають Україну — «побутові сепаратисти». Про все це ми говоримо під акомпонемент телеканалу «Россия-1» («вертолет появился во времена Елизаветы Первой» — розповідає ведучий).

Усередині величезного ангару, дах якого побитий численними снарядами, серед укріплень стоїть жінка-манекен, одягнена у військову форму, з табличкою на грудях: «Марія Енговатова». Збоку — оголошення російською: «нижнее белье обмену и возврату не подлежит».

Хлопцям, що прийшли на чай із сусідньої позиції, дівчина Марія подобається. Тільки нарікають, що одягли її в старе і порване. Всі сміються. Я теж сміюсь. Серед цього всього сміття, коли постійно дивишся під ноги і прислухаєшся до кожного звуку, аби не збожеволіти в ангарі, напевно, потрібно і Марія Енговатова.

Нам показують, де стоїть наш ДШК (великокаліберний кулемет), звідси видно позиції бойовиків, і ми йдемо назад — у «нори». «Норами» солдати називають місця, де безпечніше. Біда в тому, що тут важко визначити місце, яке б відповідало цьому слову. Тому я тримаюсь за Івановича.

Ми вертаємось на м’які крісла. Приходять зі зміни солдати.

Іванович: — Ти чого мамі не сказав, де ти? Що ви всі такі дикі?

— А чого мама має знати?

«Кабан»: — Да, а чо мама має знати, що я напрімєр в Авдєєвкє?

— А шо тут такого?

— Вона думає, що я в Новгородському.

Іванович: — Уявляєш, знайшла в командира мій телефон мама і дзвонить: чого він, каже, мені не дзвонить? То заставив дзвонити. Мушу його виховувати, тепер кожного дня дзвонить. Він нормальна дитина, розумна...

Чай п’ємо недовго. «Кабан» і Олег «Санінструктор» у повному бойовому знову виходять на позицію.

Ми за ними, але не аж так далеко. Чути свист.

— Проснулись, б..ді.

(свист, бух)

— Это по нам.

(бах)

Снаряд пробиває кріплення ангару і зі стелі сиплеться штукатурка, обвалюються шматки цегли. Посеред ангару стоїть чайник на вогні.

Розмова по рації:

— Байкер Псіху, Байкер Псіху.

— Псіх Байкеру плюс.

— Кабан плюс.

— Я хотів чайник взять, але зразу кірпічі полетіли, та ну його нафік, — кричить хтось із солдат.

Віталік, котрий кілька годин тому казав, що ніколи не вдягає бронежилет, бо незручно починає вдягати бронежилет.

— Не идите туда, там стреляют по зданию, вы что, не слышите?

(бабах — падає щось важке десь поряд, лише потім ми дізнаємось, що це була 120 міна, котра і пизведе до непоправних втрат)

«Іванович, Іванович, там ще троє лежать на тротуарі»

(Крик)

— Чуєте, хлопець кричить.

— Руслан стіхі кричить їм.

(Сміх)

— Це Руслан?

— Руслан спить.

— Допомога, допомога!

— Що?

— Що вони кричать там?

— Поранений!

Ми бачимо, як по ангару шкутильгає солдат, він поранений. Дуже голосно неподалік стріляє  ДШК.

— Іванович, Іванович, там ще є, лежать на тротуарі.

Два бійці ведуть третього. У нього осколки в нозі, обличчя у сажі, печуть очі. Ми намагаємось зняти з нього одяг, накладаємо на ногу джгут. Він кричить, але спина і голова ніби цілі. Доки оглядаю одного, приводять іншого хлопця. У нього кров біля ока, і око не розплющується. Але він каже, що осколок пройшов повз і ніби з оком все добре. Іванович викликає медсестру Катю.

— Визивайте Катю

— ... У мене каска злетіла просто.

— Ах, болить.

— Настя, нужны ножницы, там «Кабан» раненный

— «Кабан»?

Мій голос стискається, замість слів — писк.

Залітаю в приміщення із пораненими, в руках — бинти і ножиці, а на ношах уже лежить «Кабан». Його бинтує Катя. Я хочу допомогти.

— Не торкайтеся чужої крові! — Кричить вона мені.

Я дивлюсь на свої закривавлені руки, але Катя мене не підпускає. У нього ще рани на животі від осколків, але ніби нічого серйозного.

— Й***б вашу…

Іванович: — Кабанчик, ну як ти?

Але «Кабан» більш нічого не говорить. Чоловіки допомагають його і ще трьох з легшими пораненнями занести в медичний бтр.

Ще двоє приносять уже неживого Олега. Його майже неможливо було б упізнати, коли б не чубчик.

Солдати знімають з нього бронежилет і накривають тіло ковдрами. З укриття приходить ротний собака. Сідає біля тіла Олега і не відходить. Усі мовчать.

За нами приїжджає капітан. Він дивиться на закривавлений бронежилет Олега. Посередині на спині розірвана осколком тканина, але плита ціла. Осколок пройшов десь під боком.

— Бронежилет сохраните, чтобы потом можно было списать.

На цих словах ми всі обіймаємось. Нас забирають з позицій.

Немає гіршого відчуття, ніж коли їдеш, а солдати залишаються — серед того сміття, під напівзруйнованим снарядами дахом, і з цією смертю, що завжди тут поруч — під ногами або в небі.

За 15 хвилин ми в Авдіївській лікарні. Нам кажуть, що «Кабана» не вдалося врятувати.

Пізніше ми дізналися, що мамі він подзвонити у той день так і не встиг.

6 липня в Авдіївській промзоні загинули двоє десантників  – 23 річний Володимир Сергєєв, «Кабан», з Обухова Київської області та  31-річний Олег Лисевич, санінструктор з Івано-Франківщини.

 

Чому репортаж Громадського із промзони Авдіївки виходить лише зараз:

Після того, як автори репортажу виїхали із зони бойових дій, вони зв’язалися із командиром батальйону, на позиціях якого працювали. Він попросив журналістів не публікувати репортаж упродовж доби, доки не будуть поінформовані рідні загиблих і не будуть змінені позиції.

Громадське дотрималося цієї домовленості. Вранці 8 липня, коли репортаж було завантажено на Youtube-канал Громадського і відправлено військовим для перегляду, розгорівся скандал.

Напередодні ввечері свій власний репортаж опублікувала Юлія Полухіна – журналістка російської  «Новой газеты», яка працювала поруч із нами на цих позиціях. Претензії, які Громадське почуло на свою адресу стосувалися саме цього репортажу.

Прес-центр штабу «АТО» також звинуватив журналістів Громадського в тому, що вони представляли російську журналістку власною співробітницею.

Громадське наполягає: ці звинувачення не відповідають дійсноті. Наразі за участі модераторів від ОБСЄ триває вирішення непорозумінь, які лишилися нерозв'язаними. Водночас Громадське добровільно віддало власний сюжет на експертизу представникам Міністерства оборони, Генштабу та СБУ. Експертиза тривала два тижні. Громадське врахувало рекомендації експертів та публікує цей репортаж із певними змінами. Ми вважаємо, що публікація цього сюжету є першим кроком до порозуміння між Міністерством оборони, прес-центром штабу АТО та Громадським телебаченням.