Зміст
Аліна починає дивитись одне з останніх відео з Мар’їнки, що ходить мережею, і одразу вимикає. Не може. Вдивлятися в штурпаки колись зелених каштанів уздовж проспекту в її квітучому місті, обгорілі гойдалки й нескінченні груди бетонних руїн — фізично боляче. Усе одно що дивитися в очі смерті.
Вона знала тут кожен кущ і кожну вулицю. Кожну п’ятиповерхівку і школи, які колись зводив її батько. І які тепер неможливо впізнати.
«Батько, Володимир Іванович Маціон, — заслужений будівельник України. І я розумію, що він перевертається в труні, бо все, що він зробив, — усе зруйновано», — каже Аліна.
Мар’їнка потерпала з перших днів АТО, коли війну ще не називали війною. За три десятки кілометрів на південний захід від Донецька — лінію фронту й сам Донецьк тут було видно чи не з усіх вікон.
Прифронтове містечко здригалося від «градів» у липні 2014-го, запеклих боїв улітку 2015-го й далі — аж до самого вторгнення 2022-го. А місцеві, попри все, висаджували квіти біля своїх будинків.
Упродовж восьми років Мар’їнка, у якій жили майже 10 тисяч людей, була фактично брамою й останнім рубежем до окупованого Донбасу. Доки російська армія його остаточно не «денацифікувала», захопивши вже у вигляді безлюдних руїн. Уперше фото апокаліптичної, вщент зруйнованої окупантами Мар’їнки з’явилися в березні 2023-го.
Для когось жахлива картинка, для Аліни — жах наяву. Її рідні місця тепер існують хіба що формальними позначками на картах і продовжують жити в спогадах. По суті, спогади — єдино можливий нині спосіб потрапити в місто, стерте росіянами з лиця української землі.
Мама Мар’їнки
Аліна Коссе — відома в Мар’їнці волонтерка. Вона знала всіх журналістів, допомагала з контактами в бригадах, пригощала кавою. У неї завжди хтось гостював.
«Моя хата була як палац з’їздів», — сміється.
Якось у 2015-му американський журналіст Крістофер Міллер прозвав її «мамою Мар’їнки». Відтоді її так називали всі. Хоча такий титул згодом ледь не коштував їй життя.
З дому до роботи вона ходила пішки. Дорога займала 40 разів промовляння «Отче наш». Швидко йшла вулицею Каштановою до перехрестя. Переходила на світлофорі дорогу, минала школу №2, яку будував її батько, а далі повз податкову підіймалася через парк до церкви. Ліворуч, у самому середмісті, на вулиці Шевченка, був її районний центр дитячої і юнацької творчості. Вона його очолювала 23 роки — третину життя.
«За всі роки не було жодного дня, щоб я не хотіла йти на роботу. Усі мої найкращі спогади пов’язані з дітьми. Вони дуже талановиті. Посідали перші місця в області із в’язання іграшок, герданів, вишивки…
А які ми робили свята! Ви можете запитати будь-кого з Мар’їнки: у нас завжди був аншлаг що в актовій залі, що на площі. Я бачила очі щасливих дітей. Бо вони завжди співали серцем і душею».
«…Мар’їнка моя, степовий мій край, восени лани як хліба коровай…»
Мар’їнка розташована на річці Осиковій. Її заснували у XVIII столітті переселенці зі Слобожанщини й Полтавщини, здебільшого селяни-хлібороби, принісши на ці землі свої традиції, обряди й пісні. Як село Мар’їнка постала в 40-х роках ХІХ століття.
Статус міста отримала 1977-го. До цього переживши Першу світову війну, русифікацію, колективізацію, Голодомор, Великий терор, Другу світову і знову голод. Попри міграції та хвилі переселення на Донбас сотень тисяч робітників із росії, Мар’їнці тоді дивом вдалося зберегти свою українськість. Не надто вплинула й індустріалізація. Традиційно ці землі залишалися сільськогосподарськими.
У Мар’їнці, якою її пам’ятають сучасники, з промисловості працювали молокозавод, шиноремонтний завод та харчосмакова фабрика, що виробляла крупи й борошно. І хоч у центрі була типова радянська архітектура, однак автентичність зчитувалася зі стареньких приватних будинків: вони були всі різні, оздоблені дерев’яним різьбленням, доглянуті.
«ДНР», Королевська і бандерівка
росіяни вперше окупували Мар’їнку 2014 року. За місто точилися бої — його то відбивали, то захоплювали знову. Остаточно звільнити Мар’їнку ЗСУ вдалося 5 серпня 2014-го. Попри близькість до лінії фронту і регулярні обстріли, за деякий час місто призвичаїлось і жило своє, тоді ще далеке від реальності більшості українців, прифронтове життя.
Та столітнє зросійщення регіону таки далося взнаки. Аліні важко про це говорити, але зізнається: її проукраїнську позицію в місті підтримували далеко не всі. Вона б навіть сказала, що була в меншості.
Мені було дуже важко працювати. У 2014-му до мене приходила наша начальниця райвідділу освіти й казала: «Зніми цю ганчірку [український прапор — ред.], я в “ДНР”». Я відповіла: «А я ще в Україні». Хотілося її прибити.Аліна Коссе, волонтерка, директорка Мар’їнського районного центру дитячої та юнацької творчості
Вечір 14 липня 2014-го Аліна пам’ятає як зараз. Бо саме консервувала огірки й аличу. Десь о пів на десяту вечора почалися сильні обстріли. У вікно було видно, як на Мар’їнку летять снаряди «градів». Зникло світло. Згодом і газ. Навкруги все бахкало і вибухало. Лише під ранок затихло. З мамою і сестрою виїхали до Слов’янська. Там у сестри квартира. Хоча в ній теж повибивало вікна.
Спочатку Аліна жила на два міста. Та після того, як її дім пограбував (двічі) хтось із місцевих, повернулася.
«У мене було 10 курей, дві собаки. Ну і треба було ж уже щось робити. Потім я познайомилася з 28 бригадою і почала допомагати їм. І мама всю пенсію віддавала хлопцям. Бо вони як тільки зайшли — у них не було нічого. Ми помагали і шкарпетками, і всім, що можна було купити в Слов'янську. Я привозила до Мар’їнки».
Потім усі якось звикли. Більшість, хто виїжджав, повернулися. Летіли снаряди, вибивали вікна.. І ми ставили їх знову. Була віра. Що ось-ось воно закінчиться. Ось-ось перетерпимо — і все закінчиться.Аліна Коссе, волонтерка, директорка Мар’їнського районного центру дитячої та юнацької творчості
Аліна згадує, як у 2016-му до Мар’їнки в адміністрацію приїхала колишня народна депутатка від проросійської партії Наталія Королевська. Збирала засідання «Жінок за мир». Аліна зірвала це засідання.
«Я сказала: “Підніміть тут руки, хто не пішов на референдум”. Підняла я й одна дівчина. А всі решта сиділи. Заткнули свої носи в одне місце. Королевська мені кричала: “Бандеровка!”. Але потім вони все ж ушилися звідти».
Її кабінет і будинок обстрілювали прицільно. Вона певна: наводили й здавали місцеві. По її дому, стверджує Аліна, двічі працював ворожий снайпер.
«Це був 2016-й. Бій, здавалося, був просто на вулиці. Я поверталася з кухні вже по склу, хоча цього не чула. А зранку відчиняю двері в спальні й бачу, що куля застрягла у відчинених дверях навпроти. Приїхав начальник ВЦА, подивився і каже: “Били прицільно, це снайперська гвинтівка”».
І тільки ми поставили це вікно — я йшла у свою кімнату, але зайшла перевдягнутись у протилежну. І знову: бум, бам, бам. Я відчиняю кімнату, а там така сама картина.
І як Господь відводить від таких справ?..».
За даними перепису населення 2001 року, понад 70% жителів Мар’їнки вказали рідною мовою українську.
Українськість Мар’їнки — це перше, що впало в очі історикині й етнологині Олені Боряк, якій до рук потрапила архівна тека «Етнографічний опис села Мар'їнка Сталінської області». Це записи студентів Донецького педагогічного училища, зроблені з 1927 року по 1929 рік.
«Якщо взяти, наприклад, родинну обрядовість, то зафіксовані слова були абсолютно українськими. У цих матеріалах, а вони записувалися зі слів респондентів, російської мови не знайти. Люди співали українські пісні, справляли українські обряди. Також були зафіксовані й стрілецькі пісні», — зазначала Боряк.
Станом на 1 січня 2014 року в Мар'їнці жили 9829 людей. Станом на 1 січня 2023-го — 0.
Квітів вистачало на всіх
Аліна — художниця. Народилась і жила в Донецьку. Працювала в будинку працівників культури. В Мар’їнку переїхала вже з двома дорослими синами в кінці 90-х. Але прикипіла душею. Після того як усе зруйнувалось там, зруйнувалося все всередині.
Через те що це сталося, у мене великі проблеми зі здоров’ям. Зараз війна в мене всередині. І втрачати вже нічого, крім свого життя. Усе втрачено.Аліна Коссе, волонтерка, директорка Мар’їнського районного центру дитячої та юнацької творчості
На запитання «Що для вас Мар’їнка?» вона, не задумуючись, відповідає: «Мар’їнка для мене — це квітуча перлина».
— А є улюблені місця?
— Є. Моя робота і мій сад. У мене був цілий трояндовий парк. Ну і клаптик городу: 20 огірків, 30 помідорів... Але воно родило! Я ще й солдатам давала. Закрутки різні, варення.
Улітку на вулицях Мар’їнки від плодів хилились абрикоси. Можна було зірвати з дерева. А в будь-якого сусіда — нарвати шовковиці.
«Біля порогу женихи виривали квіти, — сміється Аліна. — Квітів вистачало на всіх…».
У Мар’їнці діти були ситі, задоволені. І завжди такі… стильні. Бо поруч був Донецьк. Під Донецьком був такий ринок — «Трудовские», де торгували мар’їнці. Жінки їздили на закупи в «Барабашово», в Харків, купуючи все наймодніше. У батьків завжди були гроші. Те, що в Мар’їнці не було грошей, — це байки.Аліна Коссе, волонтерка, директорка Мар’їнського районного центру дитячої та юнацької творчості
«Збирай свої речі. Ти їдеш назавжди»
17 лютого 2022-го в районі Мар'їнки посилились обстріли. Фактично з того моменту для міста пішов зворотний відлік.
20 лютого в Аліни вдома був фотожурналіст Макс Левін. Вони дружили з 2015 року.
«Ми пообідали. Сиділи за столом. А він після всього дивиться на мене і каже:
— Ти ж розумієш, що ти тут не повинна бути.
— Ну що ти таке говориш, все буде нормально, — кажу.
— Аліно, я тебе дуже прошу: їдь.
Я дивлюся на його очі, а він плаче. Я ніколи не забуду ці очі. Бо він — мій ангел-охоронець. Наступного дня я сказала молодшій сестрі: «Збирай свої речі, ти їдеш назавжди».Аліна Коссе, волонтерка, директорка Мар’їнського районного центру дитячої та юнацької творчості
Вона вивезла сестру до Львова. Макс хвилювався, як вони дісталися. А за якийсь час перестав відповідати Аліні в месенджерах.
Він загинув у березні на Київщині під час інтенсивних бойових дій. Згодом стало відомо, що його розстріляли російські військові.
Аліна ж на прохання дітей виїхала за кордон. Вона просить пам’ятати Мар’їнку такою, якою вона була: «квітучою, красивою, талановитою і зі щасливими дітьми». Але водночас вона не має жодних ілюзій про її відбудову.
«Вона живе в мені, і це назавжди. Але я реалістка: Мар’їнку не відбудують. Нащо себе тішити надіями. І вертатися на згарища своїх спогадів і мрій...».