Який вигляд повинна мати повоєнна відбудова України? Інтерв’ю з історикинею та очільницею освітньої програми з відбудови Тетяною Водотикою

Якщо говорити про повоєнне відновлення України — який вигляд воно повинне мати? Відомо, що в уряду є перелік публічних інвестиційних проєктів у цьому напрямі. Є старіші оцінки Світового банку з фінансовою оцінкою втрат української економіки. Які об'єкти слід відбудувати передусім?

Я думаю, що відбудова — це багаторівневий процес. Є Агентство відновлення, яке відбудовує стратегічні об'єкти: дороги, електростанції тощо. І це один рівень. Інший рівень — це рівень громад та спільнот. У нас є 1469 громад, частина — релокована. Частина з них є більш активною та спроможною, частина — менш.

Є рішення на рівні держави — це великі інфраструктурні проєкти, це державні політики. Є рішення на рівнях громад, окремих міст та містечок — усі вони впливають на відновлення, на його якість та адекватність запитам спільнот, і багато залежить від самих спільнот — їхніх спроможностей сформувати та реалізувати ті чи інші запити. 

Як-от у Києві: десь є ОСББ, яке розуміє, що потрібен генератор. А є ОСББ чи будинки, де починається оце все: «А чому я маю здавати гроші?». Може бути хоч 35 агентств відновлення та семінарів про принципи відбудови, але якщо хтось не хоче здавати гроші на генератор, то він не здасть гроші на генератор. І генератора в будинку не буде.

Тут вмикаються такі речі, як соціальна згуртованість, налагодження діалогу, які насправді означають спроможність людей знайти спільну мову й спроможність фахівця — зовнішнього чи внутрішнього — або лідера громади привести людей до якогось рішення, яке буде стійким для дня завтрашнього. 

На полі відбудови дуже багато зовнішніх гравців — експертів та донорів, — у кожної сторони є свій порядок денний та свої пріоритети. І часто викликом стає те, щоб етично залучити зовнішню експертизу та зовнішнє фінансування, зберігши водночас справжнє розуміння потреб спільнот в Україні. 

В умовного запрошеного експерта з США, який має досвід відбудови після урагану Катріна в Новому Орлеані, та у громади, якій треба відбудовувати щось після прильоту, може бути різне розуміння одних і тих самих термінів. Адже і те, і те — відбудова. Але ж, напевно, різними методами, способами й з різною метою.

Мені траплялися кейси, коли для реінтеграції ветеранів радили завести кінний клуб. Хороша ідея. Тільки ж, мабуть, для реінтеграції ветеранів це не найперша річ. А найперша річ — це коли є готовність говорити на рівних, із повагою та вдячністю. 

Одна із цілей магістратури з урбаністики та повоєнної відбудови — готувати фахівців, які здатні продукувати знання, співтворити знання й вести до тих рішень, які вигідні спільнотам.

Київська школа економіки асоціюється насамперед з економікою, а ви очолюєте програму з урбаністики. А це, я б сказав, суміш гуманітаристики, міського планування, будівництва. Як КШЕ прийшла до розуміння, що їй потрібна така програма?

Не те щоб соціальні й гуманітарні науки були чимось абсолютно новим, але вони прижилися. Київська школа економіки має дуже традиційно сильну програму з публічної політики та врядування. Зараз факультет соціальних студій є найбільшим в усій школі.

У 2022 році з'явилася й була затверджена Академічною радою ідея про те, що потрібні гуманітарні напрями в Київській школі економіки.

У 2022 році взагалі почалася дискусія про повоєнну відбудову. І тоді ж спробували запустити програму з фокусом на відновлення. Але не вийшло відразу. 

А у 2023 році запустилися одразу три програми: «Соціальна психологія», «Публічна історія та дослідження пам’яті» та моя. 

Війна створює величезну кількість проблем, зокрема для молоді, студентів. Які у вас у КШЕ діють правила для студентів у таких воєнних умовах? Чи можна, наприклад, пропустити заняття, якщо вночі був обстріл?

Минулого літа захищалися перші випускники моєї програми, і перші захисти були саме в понеділок. Напередодні був жахливий обстріл. Я питала, чи не треба перенести захист, але всі відмовилися. 

У нас немає практики пропуску занять, якщо є обстріл, але вранці ми списуємося, чи всі ок, і розв'язується таке питання вже з огляду на конкретну ситуацію. Якщо є потреба, то, звичайно, є гнучкість.

Кількість ресурсів, яка зараз вкладається в підтримку студентів і персоналу, просто неймовірна (і велика подяка донорам за те, що підтримують усі ці ініціативи). Наприклад, винайняли окремий готель на околиці Києва. І якщо ситуація погана у квартирі, у Колівінг (від англ. co-living — спільне проживання) — це сучасний формат житла, де мешканці мають приватні спальні, але спільно користуються кухнею, вітальнею та робочими зонами. Це тип спільноти, часто об'єднаної спільними професіями або цінностями.колівінгу — то там можна побути в теплі, у спокої.

Є трансфери між будівлею KSE Dgargon Capital Building та готелем і, наприклад, лівим берегом. І для співробітників така сама програма. Можна там залишити заявку на спальник, на павербанк, на використання EcoFlow. Є практика recharge days — провести кілька днів за межами Києва та відпочити. 

Ви походите з міста Херсон. Якою ви бачите повоєнну відбудову цього міста? Наскільки важливим було б відновити роботу Херсонського морського порту, наприклад?

Дуже залежить від ринку й від того, який вигляд матиме економіка України, а також що й куди ми експортуємо. Якщо ми, умовно кажучи, у Польщу експортуємо дрони, то навіщо нам Херсонський порт? Якщо ж ми продовжуємо експортувати зерно, то він потрібен. Але якщо ми не розмінуємо всі поля, де ми вирощуємо зерно на експорт, то що ми будемо експортувати з Херсонського порту? Я думаю, що все залежить від того, що й де деокупують.

Зараз Херсон, на жаль, стає частиною Кілзона (англ. kill zone — зона ураження) — це ділянка місцевості, яка повністю прострілюється прямим вогнем (артилерією, кулеметами, дронами), що робить пересування ворога в її межах неможливим або вкрай ризикованим.кілзони. Там сітки антидронові над вулицями, постійні новини про те, що на людей полюють. Тому багато що залежить від безпеки. Деякі знакові будівлі, як-от Херсонська міська адміністрація, настільки вже зруйновані, що немає сенсу їх відновлювати.

У мене на вступних випробуваннях для студентів є такий кейс. Уявімо, що Херсон звільнили, зруйнований Катерининський собор, пам'ятка XVIII століття, а поруч хочуть будувати ТРЦ «Катерининський». І це там умовний 2027 рік. Яке ваше ставлення до такого рішення?

Це ж повернення старої історичної назви? Так. На місці пам'ятки? Так. Але ж там уже порожньо, там дорозбирають ті три цеглини. Треба ТРЦ? Треба ТРЦ. А що ж не так? І моя програма вчить розуміти, що саме не так.

Так, Херсон був заснований в імперські часи, але в Херсона є й інші герої, які загинули, захищаючи українську незалежність. Тобто вже не назва «Катерининський». Чи треба ТРЦ? Чи, може, треба спершу стратегію відновлення, консультації з громадськістю, партисипативні воркшопи, а після того — рішення, що справді треба Херсону. І що робити з місцем пам’яті про зруйновану пам’ятку? Так, імперського часу, але все ж це початки міста. Може, там краще музей міста, а не розважальний центр?

Чи вдасться, на ваш погляд, після завершення війни змінити обличчя українських міст? Ми добре знаємо, що ці міста подекуди мають сірі радянські обличчя.

Я не думаю, що закінчиться війна й замість хрущовок, у яких я зараз оце сиджу, з'явиться неймовірний, суперкласний, комфортний квартал. Ні. Бо хрущовки, до речі, довели свою велику стійкість у всі часи. Я думаю, що зміни будуть на рівні громадського транспорту, на рівні послуг, на рівні меморіальних місць, публічних просторів, змістів та практик. 

Зараз багато проєктів локальних, які працюють над формуванням публічних просторів для того, щоб простори працювали краще для ком'юніті-білдингу, щоб спільноти працювали разом. Мені дуже подобається приклад того, що відбувається на Чоколівці — це район у Києві.

Ви, мабуть, знаєте, що там жив Світличний, поряд жив Стус. І там команда  платформи «Острів» активно працює над тим, щоб цей шар сенсів цього абсолютно звичного району, збудованого в 1960-ті, був помітним та значущим. Команда працює над фізичним простором, присвяченим Світличному. Це в тих самих хрущовках. Це та сама сіра забудова, але з'являються нові сенси.

І нові сенси в цьому аспекті змінити, хай як це парадоксально, дешевше, ніж знести хрущовку й поставити новий класний ЖК. Хоча, знову ж таки, як дешевше? Це ж треба було оце покоління, яке зараз добирається до 30, виростити, вивчити. Воно мало познайомитися з істориками, піти в архіви, дізнатися про Світличного, здобути свій голос та агентність. Але саме в таких ініціативах — ключ до змін.

На вашу думку, у яких європейських міст варто повчитися українським містам? В енергетиці, у транспорті, у житловому будівництві, розвитку міської розважальної культури, інших речах.

У будь-якого міста можна взяти якусь практику, назвати best practices, привезти в Україну — і воно тут не запрацює. Водночас варто вивчати інші досвіди та адаптовувати те, що є доречним і могло б покращити якість життя в Україні.

І також треба розуміти, що якісь рішення ніколи в Україні не запрацюють і що європейське місто не дорівнює комфортне місто. Є італійські міста, у яких безбар’єрність як принцип реалізувати практично неможливо. Є приклади в Німеччині прикольної повоєнної відбудови й прикольної забудови. А є не дуже. Наприклад, в Геттінгені є кілька будинків для біженців спеціально, для шукачів притулку — на околиці міста. Поруч нема нічого, крім лісочка, промислового об’єкта (не факт, що мешканці цих будинків там працюють), і там ще тюрма недалеко. Не супервдале планувальне рішення.

Німецький громадський транспорт — дуже хороший. Також німецька безбар'єрність і адаптованість до колісних крісел, до валізок на колесах — це прекрасно. Але, як показав, наприклад, кейс Берліна, коли там у січні був блекаут, рівень викликів може бути співмірним із нашими.

Або, наприклад, повністю електричний громадський транспорт, який є в Німеччині — це ж хороше рішення, екологічне. Але, як показала зима 2025-2026 року в Києві, для нас це рішення було б непридатним, адже в умовах відключення місто з лише електричним громадським транспортом було б паралізоване. Бо взимку замість трамваїв і тролейбусів їздять автобуси та маршрутки — не найкраще рішення, але в тих умовах робоче.

Повернімося трошки в часі назад і поговорімо про те, яким був ваш шлях в історії української економіки. Звідки прийшло зацікавлення історією? 

У мене і мама, і тато — історики, тож професійний вибір був ніби як наперед визначений. Я навчалася на історичному факультеті Університету Шевченка в Києві. Потрапила туди доволі випадково. Я завжди хотіла в Могилянку, але у рік вступу — це було літо 2004-го — у мене було призове місце на олімпіаді з історії на всеукраїнському етапі. Могилянка брала лише перші місця. А Університет Шевченка брав без іспитів не тільки переможців, але й тих, хто посідав призові місця. Історія бізнесу, історія підприємництва до мене прийшла на другому курсі. Це 2005 чи 2006 рік. І тоді був оцей дискурс, що благодійники побудували нам в ХІХ столітті, умовно кажучи, 35 лікарень, 148 шкіл — і ми тепер завдячуємо їм.

Мало хто досі, попри все написане в моїх книжках (так, похвалюся своїми книжками), замислюється над питанням: а звідки гроші? Адже їх треба було якось заробити, зберегти й витратити не на 35-й діамант, а на школу чи український проєкт. І от останнє було доволі ризиковано, адже держава Україна ще не була політичною реальністю. 

Мені дуже цікаво було показати перший крок — звідки гроші.

І на той час мені вдалося знайти лише один текст Тамари Лазанської про історію українського підприємництва, який був, як би ми зараз сказали, хорошим кількісним дослідженням на базі відкритих джерел.

Але треба йти далі від цифр із джерел. Окей, були там Бродські, заробили ікс мільйонів, виробили ікс пудів цукру, і це ікс відсотків від загальноімперського виробництва цукру. І що далі? Це нічого нам не говорить.
Тобто був чіткий «геп» у знаннях, чіткий в осмисленні історії й розвитку України, українського багатства.

Потім до мене прийшла інша мотивація, і вона посилилася в час вторгнення. Поясню на прикладі.

Коли «Епіцентр» відкривав новий об’єкт на Львівщині десь, то було таке: «А чого вони оце будують? Хай краще все дадуть на фронт». Але бізнес має працювати, генерувати робочі місця, податки та економічну спроможність — для фронту та майбутнього розвитку. 

Повертаючись до питань відбудови. Держава та донори все не відбудують. І багато чого буде залежати не тільки від великих інфраструктурних проєктів, а також від рутин, які формуються сферою послуг. Умовно кажучи, ми повертаємося не лише заради Херсонського порту, а й заради кав’ярні за рогом на вулиці Тираспольській, ресторану біля міського театру, перукарні за кілька кварталів від дому, лікарні та сервісу здачі аналізів. Оці рутини, які створює бізнес, — це дуже важливо для формування нової нормальності, це може мати навіть терапевтичний ефект. 

Зрештою, бізнес — це про самозарадність, стійкість, гнучкість. Це дуже про українців, просто нам дуже довго говорили, що це соромно, і страшно, і кримінально. І зараз цей накинутий радянський погляд змінюється, і це вселяє оптимізм.