Чи могла ядерна зброя залишитися в Україні? Володимир В’ятрович про роль Кравчука, ставки США та Будапештський меморандум

Чому взагалі почалося роззброєння 

З перспективи сьогодення все здається якимось однозначним. Ті, хто діяли в 1990-ті роки, мають вигляд дурних, наївних, і нам здається, що ми б діяли по-іншому. Думаю, однією з причин, чому українці на початку 1990-х років діяли саме так, було незнання історії. Вони не хотіли нагадувати собі й світові про те, що росія завжди була небезпечним ворогом для України. І що будь-які спроби свідомо послабити себе перед росією можуть дуже дорого коштувати. 

Риторика дуже багатьох політиків на початку 1990-х мені страшенно нагадувала риторику українських політиків початку XX століття. Буквально недавно передивився якесь відео з Леонідом Кравчуком 1994 року, де він впевнено заявляє, що ми, як українська держава, можемо бути взагалі попереду всієї планети в питанні роззброєння, що ми всьому світові покажемо, як треба. Мені це страшенно нагадало слова Володимира Винниченка у 1917-1918 роках, який теж вважав, що Україна приречена бути головною речницею прогресу, попереду всієї планети. І в той час, коли ще тривала Перша світова війна, коли тривала збройна боротьба за незалежність, казав: а ми будемо іншими, ми покажемо всьому світові, що можна роззброюватися, ми покажемо, що нам не потрібні армії. І в такий спосіб змінимо цей світ. Ось ця наївність, яка, на жаль, зіграла фатальну роль у 1917-1921 роках, повторилася у 1990-ті. 

Про реакцію світу

Урок, про який варто нагадувати й собі, і, особливо, світові, стосується реакції демократичного світу, західного світу, на ті процеси, які відбувалися на початку 1990-х, коли розвалювався Радянський Союз. Це так само повторення помилки столітньої давності. Коли в 1917-1921 роках розвалювалася російська імперія, Захід боявся більшовиків і вважав за потрібне їх зупинити. Але замість того, щоб зробити ставку на народи, які на руїнах російської імперії намагаються будувати свою незалежну державу, у тому числі на українців, вони вирішили зробити ставку на «хороших росіян». Це стало катастрофічною помилкою, тому що всі ті колосальні ресурси, які кинув світ на підтримку так званого білого антибільшовицького російського руху, вони пішли в нікуди. Вони зазнали цілковитої поразки. 

Так от, у 1990-ті роки незнання історії, по суті, змусило повторити цей урок, коли демократичний Захід тішиться перемогою в Холодній війні над Радянським Союзом, але має один великий страх, що Радянський Союз розвалиться і ядерна зброя розлізеться по світу, і, відповідно, жахи Холодної війни стануть ще страшнішими. Вони думають: нумо це все концентрувати. І, звичайно, що тут росія сприймається як головний і фактично єдиний партнер, з яким можна говорити. І оця русофілія історична виливається в те, що вся ядерна зброя має концентруватися в руках росії, щоб уникнути ядерної загрози. Тепер, з перспективи 2024 року, можемо абсолютно говорити про наївність світу щодо того, щоб віддати зброю саме тій державі, яка зараз абсолютно не цурається махати цією ядерною палкою на весь світ.

Чому українські політики діяли саме так

Ми не маємо права дивитися взагалі на минуле виключно з перспективи сьогодення. І не маємо права судити тих людей, які тоді ухвалювати рішення, вже знаючи, чим усе закінчилося. В інакшому разі ми будемо лише задовольняти свою пиху: от ми розумні, а вони дурники, що в такий спосіб подіяли.  

Насправді, якщо глибше зануритися в початок оцих 1990-х років, то стає зрозуміло, що ті вчинки, до яких вдавалися тодішні можновладці, йдеться і безпосередньо про Кравчука, і, взагалі, тодішніх політиків, вони не були якоюсь їхньою сваволею. Вони відображали абсолютно настрій суспільства.

Треба розуміти, що на кінець 1980-х  — початок 1990-х років саме слово «атомна бомба», «атомна енергія», «ядерна енергія», все от пов'язане з цим — воно викликало жах. В українців особливо, зважаючи на наслідки У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції стався вибух, що призвів до викиду в атмосферу величезних доз радіації та радіоактивних речовин.Чорнобильської катастрофи. І тому, закрити всі атомні станції, повивозити все, що пов'язане з ядерною атомною зброєю, хай це станеться якнайшвидше. Це був тодішній суспільний консенсус. Абсолютна більшість українців мислили саме так. Тим паче, що радянська влада, коли сталася катастрофа, всіляко намагалася це приховувати. Відсутність правдивої, повної інформації породжувала ще більші якісь страхи, і самі наслідки Чорнобильської катастрофи ще більшими уявлялися, ніж вони насправді були. Тому суспільство не хотіло мати нічого спільного, пов’язаного з цим атомним минулим, ядерним минулим. Це перша причина, чому тоді позбавлення від ядерної зброї сприймалося, як окей.

Друга причина полягала в тому, що тодішні українські політики, які прагнули незалежності, вважали, що наявність ядерної зброї в України може стати стримувальним чинником щодо визнання незалежності України. Тому, діючи, по суті, на випередження, вони відразу почали запускати тезу, що «ви не бійтеся, ми хочемо бути незалежними, але ми не будемо ядерною державою, вам не доведеться мати ще один менінгіт у вигляді ще однієї ядерної держави, тим паче з таким великим потенціалом у кілька тисяч боєголовок, третій ядерний потенціал у світі» і так далі. Тому це була спроба на випередження сподобатися тим, хто би мав бути західними партнерами.  

Плюс, треба розуміти, що позбавлення від усього ядерного було і світовою модою. Це вже якраз завершальний етап, завершується Холодна війна. Всі на Заході теж боялися того, що хтось натисне ту саму страшну червону кнопку, прилетять якісь ракети. Треба розуміти, що цей такий антиядерний, антиатомний настрій, він властивий був не тільки українцям. Він був модним у світі. Тому що перед тим було кілька десятиліть ядерного психозу, коли всі боялися можливого початку ядерної війни, коли готувалися до ховання у сховищах. Цю атмосферу страху почало попускати якраз у другій половині 1980-х років, коли почалися перемовини між Рональд Рейган — американський політик, 40-й президент США (1981–1989).Рейганом і Михайло Горбачов — радянський та російський політичний діяч, один із керівників КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР (1989-1990), перший і єдиний президент СРСР (1990-1991).Горбачовим, і світ ніби з полегшенням почав видихати. 

І в цьому контексті стала модною тема, що які класні хлопці ті, які позбавляються від ядерної зброї. Героями стали той же Рейган, той же Горбачов, які попідписували відповідні міжнародні угоди. Тому було й бажання діячів українського національно-демократичного, опозиційного руху, який хотів здобути незалежність України, підхопити цю хвилю для того, щоб цю хвилю перетворити на хвилю підтримки України. Тому я категорично не згоден з тими, які вважають, що сама поява цієї ідеї про ядерне роззброєння України що вона там мало не диверсія проти України. Ні. Насправді вона відображала тоді хвилю того часу.

Одним із тих, хто першим її так чітко артикулював на політичному рівні, був, на жаль, уже покійний юрист-міжнародник Володимир Василенко, один з авторів Декларації про Суверенітет. Він якраз був одним із тих, хто вважав, що відмова України від ядерного статусу, відмова України від ядерної зброї, має стати потужним кроком до незалежності України, до підтримки України на Заході. І цю тезу підтримали тодішня національно-демократична опозиція у вигляді Народного Руху України, і саме завдяки їм ця теза з'явилася у Декларації про суверенітет від 16 липня 1990 року. 

Тут наміри були точно абсолютно благородні. Ба більше, це обґрунтовували ще так, що нам потрібно оголосити про без'ядерний статус України й це буде кроком, який сприятиме незалежності України, бо не може бути без'ядерна країна частиною ядерної, яким є СРСР. Відповідно, це теж крок до незалежності. Наївна насправді вже трошки теза, можемо сказати постфактум, зважаючи на те, що було багато інших тих самих радянських республік, які ніколи не були ядерними, але вони залишалися в складі СРСР до кінця, поки СРСР не розвалився. 

Про очікування та реальність 

На жаль, тезу «нумо ми позбудемося ядерної зброї, а ви краще будете сприймати незалежність» на Заході не підхопили. У 1990 році Британська політична діячка, 71-й прем'єр-міністр Великої Британії у 1979—1990 роках. Перша жінка на цій посаді, а також перша жінка, яка стала прем'єр-міністром європейської держави. Її називають «залізною леді».Маргарет Тетчер була в Києві й говорила про те, що для неї незалежна Україна — це щось, як незалежна Каліфорнія. Влітку 1991 року 41-й президент США (1989–1993).Джордж Буш-старший, який був у Києві, теж вважав, що незалежність — це щось шкідливе може бути для України, тому, будьте обережні, свобода не дорівнює якомусь шкідливому націоналізму, це вам не треба, оцей «Котлета по-київськи» — назва, під якою увійшла в історію промова президента США Джорджа Буша-старшого, незадовго до проголошення незалежності України. У цій промові Буш застерігав українців від «суїцидального націоналізму».«Chicken Kiev speech» сумнозвісний. 

Ба більше. Вже коли Україна проголосила Незалежність 24 серпня 1991 року, тема того, що подальші кроки, спрямовані на позбавлення від ядерного статусу нібито мають сприяти подальшому визнанню України, вони далі не спрацьовували. Вже в жовтні 1991 року Верховна Рада ухвалила спеціальну постанову, де зафіксовано ще раз без'ядерний статус України. І це не змінило ставлення більшості західних країн, які досі чекали, чи визнавати Україну, як незалежну державу, чи не визнавати. Ситуацію переломив референдум 1 грудня 1991 року, коли понад 90% українців проголосували за те, що вони підтримують незалежність. Після цього першою Польща, другою Канада і потім США визнали Україну як незалежну державу.

Але Захід вирішив скористатися тими настроями, які були в українському суспільстві. На жаль, покладаючись на свою віру в хорошу росію, в яку вбахали колосальні економічні ресурси, вірили, що от, давайте, ми в росії запустимо ринкову економіку, і це означатиме, що росія стане гарною демократичною державою, адже її очолює такий крутий демократ, як Президент рф з 25 грудня 1991 року по 31 грудня 1999 року.Борис Єльцин, тому вона є нашим партнером. І треба розуміти, що Захід тоді, на початку 1991-х років, діяв, по суті, повністю синхронно з росією. росія, звичайно, була зацікавлена в тому, щоб Україну позбавити ядерної зброї й у цьому був також зацікавлений Захід. Тому, Україна стала об'єктом абсолютно скоординованого тиску з боку США і з боку росії. Перемовини, по суті, велися на рівні США-росія. Україна була об'єктом тих перемовин, попри те, що пробувала у якийсь спосіб втрутитися у всі ці процеси. 

Коли українські політики прозріли

У 1992-1993 році росія вже сама оговтувалася після розвалу Радянського Союзу і починала поступово відновлювати свій вплив на пострадянському просторі. З'являються політики, які відверто заявляють про те, що «Крим — наш, ми маємо це повернути». І стало зрозуміло, що наївні уявлення про те, що після розвалу СРСР будуть дуже приязні стосунки з росією, поступово вивітрюються. Принаймні у тієї частини політиків, які представляли тоді національно-демократичну опозицію. Серед них з'являються вже справді тверезі голови про те, що нам потрібні якісь гарантії безпеки, тому що росія — це таки небезпечний сусід. 

Парламент стає таким майданчиком, де пробують вибудувати якусь концепцію того, що, окей, ми вже вирішили, що Україна буде без'ядерною державою, але ми маємо вибудувати якийсь план, якесь бачення того, які гарантії безпеки ми отримаємо натомість. 

У 1994 році тоді ще президент США Білл Клінтон дорогою в Москву раптом зупиняється в Києві, так, між іншим. І під час цієї зупинки, по суті, він схилив на свій бік тодішнього президента України Леоніда Кравчука, який погодився підписати разом із ним і з президентом росії Борисом Єльциним угоду, що Україна віддає весь свій ядерний потенціал. Ішлося й про стратегічні ракети, і про тактичні ракети. До речі, тактичні ракети вивозилися з України вже і після проголошення незалежності. Тобто, з території незалежної держави, десь до середини 1992 року вивозилися тактичні ядерні боєголовки, частина з яких зараз є загрозою для України з боку тієї самої росії.

У 1994 році, по суті, Україну зламали. І Кравчук погодився на всі вимоги росії та США, абсолютно знехтувавши якимись напрацюваннями, стратегіями, які передбачали, що Україна позбудеться ядерної зброї, але натомість має отримати відповідні гарантії. Тому те, що вже потім вилилося у Будапештський меморандум, який врешті було підписано 5 грудня 1994 року, — це вже просто фінальне оформлення цієї трагедії для України.

У 1996 році Україна фактично позбулася останніх ракет. Тоді ж знищено стратегічні бомбардувальники. І знову ж, треба розуміти, що вся ця політика ядерного роззброєння не робилася сама по собі. На жаль, вона була частиною ширшого процесу. А коли після 1994 року Україна взяла більш такий проросійський курс, українські політики абсолютно свідомо проводили політику роззброєння країни. Йдеться не тільки про ядерну зброю, а й про звичайне озброєння, про постійне скорочення видатків на армію, про те, що цей осколок радянської армії, який ми успадкували у 1991 році, поступово розкладався і розкрадався, і з нього народжувалася українська армія хіба аж у 2014-му. 

У 2010-му, коли до влади приходить уже безпосередньо відверто проросійський президент Віктор Янукович, відбувся, скажімо так, завершальний акт цього ядерного роззброєння, коли Україна віддала останні, здається, 10 кг збагаченого урану США. Це було представлено, як крок назустріч Америці, як крок для налагодження українсько-американських стосунків. Але, безперечно, що це знов таки крок, який був насправді цілковито на користь росії. Як бачимо, на жаль, усі ці кроки не врятували Україну від російської агресії у 2014 році. 

Будапештський меморандум

Коли ми говоримо про Будапештський меморандум, то навіть у його тексті з самого початку були певні різночитання. Українці хотіли говорити про те, щоб у документі були питання безпосередніх гарантій для України. Натомість наші західні союзники вирішили застосувати більш обтічне поняття — не З англійської — гарантії.«guarantees», а З англійської — забезпечення.«assurance», забезпечення, що, на їхню думку, не дорівнює гарантіям, а на думку українських політиків, які хотіли показати, що вони досягнули великих успіхів, це дорівнювало нібито гарантіям. Відтак, після підписання цього меморандуму кожна зі сторін роз'їхалася, бувши впевненою, що вона досягнула свого, що насправді з українського погляду, було просто самообманом.

Шість пунктів були в цьому Будапештському меморандумі, який намагалися представити як саме те, що забезпечить Україну від будь-яких зазіхань з боку будь-якої іншої держави. Насправді з тих 6 пунктів поки що не порушений тільки один — зобов'язання не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасниці договору.   

У 2022 році, за три дні до початку повномасштабного вторгнення, президент Володимир Зеленський брав участь у Мюнхенській конференції, і він тоді оголосив про потребу консультацій у рамках Будапештського меморандуму. Ці консультації так і не відбулися, натомість відбулася подальша ескалація війни. 

Чи могла Україна залишити зброю

Україна була крайньозахідною радянською республікою. Відповідно — плацдарм для розміщення тут зброї на випадок, якщо почнеться велика війна з західними силами. Для росії Україна була важлива, як цей ключовий плацдарм. Звідси стратегічні ракети, які були спрямовані, зокрема, на Сполучені Штати Америки, на Вашингтон, Філадельфію. 

Мені здається, що Україна навряд чи могла зберегти тоді ядерну зброю. По-перше, абсолютна більшість суспільства не хотіли цього, не розуміли потреби. По-друге, треба розуміти, що такий крок напевно би таки відобразився на якійсь міжнародній ізоляції України. Україна була б ізольована політично, економічно, і налагоджування якихось нормальних стосунків навряд чи було б можливим. 

Що більше могли б взяти політики? Це, по-перше, прагнути того, щоб паралельно не посилювалася росія. Це те, що точно проґавили. Друге — це більше уваги приділити питанням гарантій для країни. Тому що те, що сталося з Будапештським меморандумом, — це була спроба українських політиків, які були до того причетні, видати бажане за дійсне. І, на жаль, тоді ніхто не озвучив єдиної можливої й правильної гарантії безпеки для України — це членство в НАТО.