Павло Тичина. Поет, що вижив

Його збірка Перша друкована збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети» вийшла у 1918 році.«Сонячні кларнети» — літературний вибух. Він пише так модерново, яскраво й потужно, що навіть критики зараховують автора до найвизначніших ліриків світу! А стиль його називають «кларнетизмом».

Поет Микола Бажан згадував:

«Ніколи не забуду тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним читали, і п'яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою нечуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок тієї книги…».

То короткі часи розкоші, коли українським митцям можна майже все. У тій збірці Тичини є поема «Золотий гомін», сповнена радісних чекань на відновлення державності України.

Раптом тиша: хтось говорить.
— слава! — з тисячі грудей.
І над всім цим в сяйві сонця голуби.
— слава! — з тисячі грудей.
Голуби.

То Україну
За всі роки неслави благословляв хрестом
Опромінений,
Ласкою Божою в серце зранений
Андрій Первозванний.

Це — про події 1917-го, коли Центральна Рада I Універсалом проголосила утворення автономії. На Софійському майдані зібрався мітинг. Уперше за кілька століть з'явилася надія на національне відродження. Тичина на одному подиху написав поему «Золотий гомін». У наступних виданнях поему редагуватимуть. У первинному варіанті вона вийде лише у 1990-му.

Тичина також може присвятити публікацію поету Миколі Хвильовому, вірш — студентам, загиблим під Крутами. За таке не карають. Поки.

1930-ті. Харківський будинок «Слово» для українських радянських письменників. Глянеш у вікно — Володимир Сосюра в скверику походжає, Марк Йогансен собак вигулює, Микола Хвильовий на ковзанах шаленіє. Павла Тичини не видно: коли йде з дому, коли приходить. Сусіди перешіптуються, що він умисне їх уникає. Ті, кому вдається побувати у квартирі, дивуються: усі столи, усі підвіконня і навіть підлога заслані книжками. Між ними — стежечка від дверей до робочого столу.

Тичина — провідний радянський поет, «співець нового дня». Він уже кілька років пише на замовлення партії комуністів. Олександр Олесь, який ще вчора піднесено називав поета генієм, і «Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме», дорікає віршем:

 І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?
О, бідна мати, Україно,
В журбі головонька твоя.

Лише за кілька років репресії проти діячів української літератури знищать більшість мешканців «Слова»: хтось покінчить життя самогубством, вибравши зашморг чи кулю в скроню, когось розстріляють, когось згноять у таборах. Тичина, зіщулений і нажаханий до чортиків, вціліє. Одним із найперших він передчув терор і врятувався, як міг: підкорився. А його натомість покарали славою.

1935-й, Київ, будинок «Роліт». Сюди після перенесення столиці з Харкова до Києва в'їхали українські радянські «РОбітники ЛІТератури», серед них і Павло Тичина. Єдиний  академік серед майстрів письма. Він вибирає квартиру, яку хоче. Блага сипатимуться на нього до кінця життя як побутові — службове авто, прислуга, гонорари, — так і соціально-престижні: він побуде міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР, отримає Шевченківську премію, стане номінантом на Нобелівську премію з літератури. 

Але ніколи вже цей поет не почуватиметься щасливим, бо не буде собою. Ба більше, фізіологічний переляк не мине до самої його смерті.

А вона прийде за 32 роки. 

Мрійник з очима дитини

Тичина міг стати музикантом: мав надзвичайний слух — чув, як  звідкись летить куля, з такої відстані, що й пострілу не чути. Музику добував з будь-чого: брав пилку та дві палички й показував, як дзвонять «усі церкви в Києві». У дитинстві співав у церковному хорі при монастирі, а коли відвідував духовне училище, йому доручали навчати новачків. Для цього вони зустрічалися на могилі Леоніда Глібова. Саме від нього нотну грамоту засвоїв Григорій Верьовка — майбутній диригент.

У юнацтві Тичина — учасник кількох чернігівських оркестрів. Грав на сопілці, флейті, гобої, кларнеті, бандурі та роялі. Гарно малював. Але з усіх своїх обдарувань вибрав слово.

А оскільки світ сприймав через музику, уявлення про себе — через музику, Бога і природу — через музику, то й рядки народжувалися такі: «Горять світи, біжать світи музичною рікою», «Заспівали скрипки у моїй душі», «Я ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів».

Цікаво, що набуті замолоду навички диригента не раз знадобилися, коли збиралися компанії вдома чи письменники кудись їхали, скажімо, до будівельників на Кременчуцьку ГЕС у 1957 році. Письменник Дмитро Косарик згадував:

«Сніданок у лісовому холодку надовго запам’ятався нам. Павло Григорович був у піднесеному настрої, в доброму гуморі. Піднявши руки, як крила, він диригував нашим імпровізованим квартетом, в якому по-юнацькому виділявся його ніжний голос». Або: «Радісні й веселі, починали кожен день у дорозі якоюсь піснею — обов’язково. Але не так просто підхоплювати пісню, розпочату досвідченим Тичиною. Він вимагав від нас суворо дотримуватися своєї партії й сердився завжди, гнівався по-справжньому, коли хто з нас хоч трохи фальшивив».

Навіть у простій бесіді Тичина жестикулював так, як диригент. А під час операції (мав проблеми з нирками й цукровий діабет), коли лежав непритомний, його рука раптом стала рухатися: сюди-туди, сюди-туди. Диригував.

Перед смертю він гірко зауважив: «Краще я б став регентом, а не поетом».

Сором'язливий романтик і донжуан

Навіть жінок він обирав музикальних.«Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху», — стверджував.

Жінки його любили. А він любив їх. Є фото його 22-річного. Красунчик, волосся хвилясте, очі палкі, а вуста під густими вусами — чуттєві. Саме тоді він знайомиться із сестрами Коновал: Інною та Поліною. Перша закохується в нього, але його серце обирає другу: Поліна красуня, співає, серйозно займається музикою. Уся його лірична поезія того періоду осяяна почуттями. Та вона лише посміюється і виходить заміж за іншого. Тичина присвячує вірш сестрі:

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.

Часом голова йде обертом: він не може розібратися, якою саме з сестер захоплений. Здається, юнак закоханий у вигаданий образ, у якому переплелися риси обох дівчат. До них доєднується третя муза — їхня кузина Наталя. У неї з Тичиною спалахує короткий чуттєвий роман:

Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала.
На дівочій руці.

Невдовзі дівчина помирає від сухот. Митець отримає листа: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя».

49-річний жених

Історій любовних багато, але дружина в Тичини була одна — Лідія Папарук. Їхній шлях від знайомства до шлюбу довгий: познайомилися 1916-го, коли молодий поет шукав помешкання в Києві. Знайшов на Деміївці, у вдови Катерини Папарук. Вона вагається, чи брати на квартиру 25-річного студента (вчився в комерційному інституті), адже в неї 16-річна донька Ліда. Але зважується: на звабника не схожий, а лик — як в Ісуса Христа. Дівчина закохується в дивака з кларнетом, але йому вона мало цікава, називає її «хлопчиком, пупсиком, племінником». Та потроху вони здружуються.

Лідія вміла слухати й зберігати таємниці. А вони в Павла були: свої вірші соромився читати на людях, тож почав перевіряти, «як звучить», на Лідії. Тоді щось правив, закреслював.

А господиня квартири то одяг йому ладнає, то пере, то обідами частує.

Станіслав Цалик, який досліджував біографію Тичини, писав:

«Лідія ж мало-помалу стала незамінною людиною для поета — бігала до бібліотеки по книжки, друкувала на машинці. Павло дослухався до її думки. З Лідою в них іще не роман. Вони ще на “Ви”. Та в щоденнику Павла Григоровича вперше біля її імені з'являється “моя”».

Коли Тичина переїжджає до Харкова, між містами летять сентиментальні ніжні листи.

«Чи ви, квіточко моя, живі-здорові? Хлопчику мій дорогий, братику! Сьогодні ви мені снилися цілу ніч. Лідунчику, напишіть мені швидше, як здоровля мами. Пишіть, Лідусику, мій голубчику!» — пише 1926-го.

Підтримати

У нього трапляються сердечні захоплення. Ліда про щось не знає, щось «ковтає», за щось влаштовує бучу. Коли поет буває в Києві, зупиняється лише в Папаруків, де за ним тримають кімнату. Якось мандрує з Лідою в Канів на 10 днів. Після цієї поїздки в листах до дівчини з'явилися інтимні нотки: «Хотілося б Лідочку побачити! За вухо подрать». Або: «Цілую Лідусю». 

Після 1935-го Тичина знову оселяється в Києві, має розкішну квартиру в «Роліті», але Ліда бігає до нього, носить борщі з Деміївки.

Самотньому чоловіку важко дбати про себе, а коли є жінка, яка оточує увагою і турботою, а її мама душі за ним не чує, то чого б не одружитися? Тим паче наречена тільки про це й мріє! Але ні.

У поета роман. Найдраматичніший і останній роман. Оксана Петрусенко, оперна діва, прима Київської опери. Вона мешкає навпроти «Роліту». Коли співачка виходить на маленький балкончик і розспівується, Тичина перестає дихати.

Ліда ревнує і ходить деінде брати уроки співу. А Оксана чекає від коханого рішучості, але він так і не наважується обрати її. Стається болючий розрив: співачка кидає поета.

Він реагує віршем, стилізованим під народну пісню, «Ой була собі Оксана», де є рядки про «любовний буран», «утекла твоя Оксана» та «Ой як трудно в світі жити, як у серці повно ран!».

Втомлений емоційними гойдалками поет кличе до себе ту, до якої звик. Ліда перебирається до Тичини. 

Однак чоловік соромиться показувати свою обраницю. Коли в нього гості, прибирає з коридору пальто та взуття Ліди, а її ховає у ванній кімнаті. І хоча знайомі письменники давно в курсі справ, поет уперто удає, ніби мешкає сам. Одного разу господар забуває сховати туфлі Ліди. Гості помічають. І Тичина лепече:

«А це тут у мене... е-е-е... одна бібліотекарка... знаєте, твори Сталіна принесла», — і почервонів.

Після цього митець вирішив оформити стосунки. На початку 1940-го Павло Григорович і Лідія Петрівна розписалися в РАЦСі. Жениху — 49 років, нареченій — 40.

Того самого року після пологів помирає Оксана Петрусенко, вона народила дитину від одруженого редактора, в обійми якого кинулася після розриву з Тичиною.

Поета вражає ця смерть у саме серце, у журбі він забороняє всім домашнім торкатися їжі цього дня.

Відтоді Лілія Папарук — єдина його супутниця. Вони будуть разом 27 років до смерті поета. Ліда переживе його на 8 років.

Партія довела

1933-го всесоюзний рупор пропаганди — газета «Правда» — відправила в Україну, де люди другий рік пухли від голоду, журналіста. Він мав розхвалити, як щасливо й заможно живуть совєтські громадяни. Цій темі вирішили присвятити весь випуск, а прикрасити його — віршем Павла Тичини. Той відмовлявся, як міг. Мовляв, свіжого нічого нема, а писати нашвидкуруч не вміє. Московський гість не відставав: як він повернеться з відрядження з голими руками?

«Ну хіба що в мене є віршик для піонерчиків (піонери в СРСР — це учасники піонерського руху — дитячої комуністичної організації — ред.), — протягнув Тичина. — Харківська дитяча газета замовила», — він знічено, трохи соромлячись, дістав з папки аркуш і став декламувати. Твір звався «Партія веде». А там рядки:

Та нехай собі як знають
божеволіють, конають,—
нам своє робить:
всіх панів до 'дної ями
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!

Журналіст розумів, що для «Правди» твір не пасує, дуже примітивний, але від безвиході переписав його. Та в столиці від вірша були у захваті, мовляв, назва яка актуальна, а зміст — «ціла програма комуністів», і надрукували. Українською, без перекладу! 

На довгі роки вірш стане візитівкою Тичини, а вся його творчість — на пропагандистський конвеєр. У нових збірках немає давнішніх творів, їх викреслено з минулого, немов і не було. Замість прекрасних назв: «Іще пташки», «Світає», «Туман», «Міжпланетні інтервали», «А за Трипіллям на горі», «Месія», «Спервовіку не було нічого», «Мадонно моя» — виникають «Пісня комсомольців», «Комсомолія», «Пісня трактористки», «Друга пісня трактористки», «Країна героїв», «Розцвітаймо піснею», «Повітряний флот».

Але відомі всім рядки «Трактор в полі дир-дир-дир, хто за що, а ми за мир» він не писав. Це мем від народу, який не пробачив зради.  З'являються і такі віршики: «Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину», «На городі баба, а в повітрі флот. Хай живе радянська влада. От!». Чи й таке: «А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші, та всі як один!».

Василь Стус у 70-х видасть цілу працю «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)», де детально проаналізує шлях Тичини. Там багато знищувального, різкого:

«У 30-ті геніальний поет вмер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити».

Але є й намагання зрозуміти:

«Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу».

«Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе».

Лиш сонячні кларнети

Павло Тичина помер. Але душа його «Сонячних кларнетів» — чиста, світла і свята, яка відчуває Бога як всесвітню гармонію, як музику всесвітнього оркестру, живе.

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.

Прокинусь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.

***

Новотвори Павла Тичини

Акордитися, брунькоцвіт, весніти, гидь, голосодзвонний, зеленотіння, зласкавіти, неозориця, руніти, сонцебризний, юнитися, яблуневоцвітно, яснозорно.

Цифри

Бібліотека Павла Тичини налічує 21 тисячу книг (вони зберігаються в його меморіальному музеї), з них він прочитав 87%, про це свідчать нотатки, які залишав олівцем. Він купував і ховав у задніх рядах заборонені книжки, часто з автографами та присвятами вже загиблих друзів і знайомих: Хвильового, Зерова, Поліщука та інших.

Поет знав 20 мов, із 40 перекладав.

У 12 томів вмістилося все творче надбання Павла Григоровича. Там не лише вірші й поеми, а й оповідання. Сам він у зрілому віці оцінив свій доробок скептично, мовляв, «усе вміститься на 50 сторінках».  

Але який скарб — ці сторінки!