Майк Йогансен: більярдист і поліглот, халтурник, женоненависник і любитель покурити

Це Майк Йогансен — і його повість-візитівка «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», написана 1928-го. Здається, назву втомишся читати. Але я, людина, яка за два з лишком роки рідко яке чтиво може в себе впхнути, не можу відірватися. Це насолода іронічним словом, тонким стилем, смаком оповіді, грою з читачем. Про що повість — марно переказувати: не сюжет головне, а форма. А форма ця — літературний експеримент. Щоб його зрозуміти, щоб їй подивуватися, треба помандрувати разом за автором. За веселим, вродливим, спортивним, живим і жартівливим — шалено талановитим Майком Йогансеном.

Хоча твори Йогансена інколи ставлять на полиці закордонних авторів, він був українським прозаїком. Хоча й народився німцем, а перші свої вірші писав німецькою та російською, став українським поетом.

Також був укладачем українського правопису, зачинателем жанру «подорожній репортаж», автором першого українського бестселера. Він багато чого заснував і почав, бо любив все нове.

Ми покажемо найцікавіше від Майка-поета; Майка-перекладача; Майка-інтелектуала і дотепника; Майка-філософа і мандрівника; Майка-мисливця; Майка-халтурника, який писав «єрундистику». Майка-женоненависника; Майка-більярдиста, який загнав Маяковського під стіл, та ще безліч інших Майків, які може в собі вмістити істинно талановита людина. 

Майк — поет

Перший вірш Михайло Йогансен написав у 9 років. Точніше, видряпав на дверях льоху. Про старість і смерть. Німецькою.

Батько Майка був німцем. Учився хлопчик у російській гімназії в Харкові, тож знав лише ці дві мови. Хоча й нерозлийвода з однокласниками — майбутніми російськими письменниками-футуристами, а йде своїм шляхом. Як визнав пізніше: «вірші автора не задовольняли й були спалені купно щось у 1916 році». Згадує: «почав писати вкраїнською мовою під впливом учителів школи імени Грінченка в Харкові». На фото з випускного всі учні у вишиванках.

Для літературознавиці Ярини Цимбал Йогансен — один з улюблених авторів, про нього вона написала й свою дисертацію. Досліджуючи творчість літератора, Цимбал виявила, що письменник просто брав словник Грінченка — і ретельно його вивчав. Як виписати синоніми з твору Йогансена — побачиш, що в такій же послідовності вони розміщені й у словнику. 

Я дуже люблю слово і я думаю, воно відповідає мені любов’ю... Я люблю його за те, що воно грається зі мною, розважає мене, утішає й ніколи не забуває про мене.Майк Йогансен зі статті «Майк Йогансен про себе», 1929 рік

А ще, стверджував: «Був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі».

Майк — поліглот і перекладач

На відміну від друзів-літераторів — переважно босяків з села — Йогансен мав вищу освіту. Закінчив Харківський імператорський університет, де написав дисертацію про латинські відмінки. Товаришам аж страшно, що він такий розумний і начитаний. Його навіть називають професором.

Як випускник знав французьку, давньогрецьку й латину. Самотужки опанував англійську й іспанську, непогано знав скандинавські та слов'янські мови. Перекладав Шекспіра, Шиллера, По, Кіплінга, Веллса й інших.

Мови давалися йому напрочуд швидко. Про це згадував його сучасник і друг — письменник і журналіст Юрій Смолич: «Коли в час війни в Іспанії прибули іспанські діти-сироти, Йогансен осягнув іспанську мову достеменно на моїх очах — у балачці з іспанською дівчинкою років десяти». 

Він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми — з іспанської на українську і з української на іспанську. А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно її читав. За кілька днів Майк опублікував вже й переклади з іспанської поезії.Юрій Смолич, з книги «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Також, якось Йогансен посеред партії в більярд знічев’я видав Смоличу: «Після обіду полежу годинку — треба вивчити сербську мову».

«Ввечері він уже сів перекладати сербські думи та здав цей переклад другого дня до обіду. Як відомо, його переклади сербських дум — найкращі», — розповідає Смолич.

Майк — «халтурник»

1925-го вийшов авантюрний роман Майка Йогансена — детектив «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Він став першим українським бестселером, тиражі за рік сягнули 100 тисяч екземплярів. Пригоди персонажів відбуваються на суші та на морі, у різних країнах, на різних континентах. Зокрема і в Україні.

Майк підписав роман псевдонімом. Автори у 1920–30 роках нерідко друкували свої твори як псевдоперекладні або під «іноземними» псевдонімами. Усе щоб легітимізувати «нісенітниці», за якими часто крилася іронія.

Детектив буцімто є перекладом з німецької повісті Антона Райнке — вигаданого Йогансеном «письменника родом з України», який писав під псевдонімом Віллі Вецеліус. Через «загибель автора» видавцеві, мовляв, довелося дописувати останній розділ та редагувати текст. При цьому видавець сховався за криптонімом «М. К.» — Михайло Крамар. Роль перекладача він відвів невідомому, схованому за криптонімом «А.Г. Г.».

Соромився признатись, що він — автор такої єрундистики, і весело потирав руки, єхидно на мене киваючи, коли всі дружно називали автором цієї белеберди мене, а не його. Майк взагалі страшенно любив містифікації.Юрій Смолич, з книги «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Майк у своєму детективі пародіює поширений у той час так званий «комуністичний Пінкертон» — жанр масового чтива, який замовляла влада письменникам. У таких текстах з чіткою сюжетною лінією діяла закріплена система героїв: чекіст (комуніст / комсомолець / піонер), професор-дивак, капіталістичний магнат, шпигун і його помічники, фатальна красуня і відданий простосердний «дикун» (переважно незвичний радянському читачеві іноземець — китаєць / індієць / темношкірий). Крім розважального характеру, такі книги висвітлювали суперництво між СРСР та капіталістичними силами — зазвичай через дивовижні винаходи дивака-професора.

Йогансен «стібеться» зі всього: героїв — перевтілюючи одного в іншого; сюжету — надмірно заплутуючи його; та навіть з себе. І робить це віртуозно. Юрій Смолич згадує: «Це була типова халтура: Йогансен, найвибагливіший майстер, міг і умів і халтурити».

А що таке це «вміти халтурити»? Це заснути годинку перед безсонною ніччю. Прокинутися, вимкнути телефон — так, сторіччя тому апаратні телефони теж заважали працювати. До ранку на столі скласти рівним стосиком двадцять аркушів. У кожному точно дві тисячі знаків: Майк писав дрібним акуратним почерком. В усіх двадцяти сторінках жодної правки, а написане Майк не перечитував. Так і відносив — точно на дев’яту годину ранку черговий розділ. Поправками редактора не цікавився.

Так написав кожен з десяти розділів, які редакція випускала як серіал — один за одним. Через якийсь час це діло Йогансену починає набридати, тож він втулює казку на весь розділ. А у восьмому там ні сіло ні впало з’являється режисер Олександр Довженко, який розправляється із нацистами й обкладає їх триповерховим матом. Попередні ж всі герої десь поділися.

«Але халтури він ніколи не видавав за літературу. Це було або з потреби невідкладно заробити потрібні сто карбованців, або задля якоїсь літературної містифікації», — пояснює Смолич.

Чому 100 карбованців? Бо в грошових справах він був «найбільш дивовижний чудій». Йогансен виконував зобов’язання лише тоді, коли брав під них аванс. Аванс був — лише сто карбованців, іншої суми Майк не знав. Приносив у редакцію поему, яка за обрахунком рядків мала дати йому заробіток у тисячу карбованців, але клав її на стіл і казав: «От приніс поему, мені треба сто карбованців».

Або ж нічого не приносив — просто приходив до видавництва і просив: «Дайте мені сто карбованців авансу». — «Під що?» — «А що вам треба?» — «Статтю на таку-то тему». — «Добре». Брав сто карбованців, а за певний час приносив цикл статей, за який мав би одержати три-чотири сотні.

«Найбільшого натхнення зазнаю у сонливому і голодному стані», — розповідав про себе Майк.

Гроші потрібні, бо їздив на полювання, на риболовлю. Літературознавиця Цимбал пояснює: «Для харківських письменників це було не хобі. Це була манія».

Майк — мисливець

У будинку «Слово», де жили літератори, згуртувалася група любителів пополювати: Хвильовий, Вишня, Куліш, Яловий, Йогансен, Досвітній і Слюсаренко. Десь випивали, десь відводили душу на природі. І в розмовах, які ніхто не міг підслухати.

Багато хто зі «Слова» мав мисливських собак.

«Ніхто з таким галасом і криком не вибігав з двору, як Майк Йогансен. Перед ним мчали два собацюги, а тільки тоді сам він», — згадував Володимир Куліш, син драматурга Миколи Куліша.

 «Він був мисливець і пів свого життя прополював. Полював качок, куріпок, перепелів, вальдшнепів, навіть дроф, полював зайців, лисиць і вовків. Мріяв зустрітися з ведмедем», — це вже Смолич.

Часто письменник поєднував із хобі й роботу. Якось поїхав у далекий гірський Дагестан. У Кавказьких горах він і розважився, і попрацював. Ще й як! Привіз звідти нарис, у якому впізнаємо журнальний подорожній репортаж на десятки сторінок — Майк першим вигадав цей жанр.

Писавши, що редакція часопису вирядила до Даґестану експедицію в складі фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в єдиній моїй особі), я дав вам «неточну інформацію», любий читачу … Не такі-то багаті наші часописи, щоб виряджати експедиції до Даґестану. Просто я за свої гроші поїхав до Даґестану на тиждень — головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу.Майк Йогансен з нарису «Подорож у Даґестан», 1929 рік

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Майк — король більярду

Якось до Харкова завітав російський поет Володимир Маяковський — тоді вже «перший поет СРСР». Привіз з собою домашній більярд, відомий у колах більярдистів. Зібралися грати найкращі — серед них і Йогансен. Постановили: першим кий візьме сам Маяковський. Того ж, хто викине його з гри, проголосять більярдним королем.

«Всім було абсолютно зрозуміло, що королем так і залишиться Маяковський, — хіба міг хтось надіятись виграти у нього, коли він — якщо вже починав гру він — кінчав партію американки здебільшого “з кия”, тобто клав усі вісім куль, не давши партнерові ні разу вдарити?» — описував цю історію Смолич.

Ніхто не наважився. Аж тут встав Йогансен.

«Нехай буде так на так, — возвеличився росіянин. — Тільки ж... “на пролаз”!»

«На пролаз» — означало, що переможений мусить на животі пролізти під більярдом.

У дуелі, яка тривала довго, виграв Майк. Маяковський поліз під стіл — і застряг. Йогансен стрибав довкола, як хлопчик, граючи в індіанця — гукав щось подібне до бойових кличів. Всі били в долоні й гукали: «Браво, біс!». А Маяковський, коли б і просунув плечі й живіт, однаково не зміг би вилізти, бо з одного боку більярда його тягли за руки, а з другого — за ноги.

«Братці! — змолився російський поет. — Змилуйтесь! Розірвете ж! Четвертуєте ж!.. Здаюсь! Більше не буду!».

Йогансен так став королем більярду в літературі. 

Майк і «солодка любовниця»

Літератори 1920-х багато курили. Викурити цигарку чи люльку — це насолода. Насолода дешева.

Ярина Цимбал зауважує, що не збереглося жодного фото Майка Йогансена з дружиною — хоча б однією з трьох. Чи з синами. Натомість є його знімки з цигарками й з люлькою. На одній зі світлин він з оголеними плечима і з люлькою.

Ба більше: «Присвяту на першій збірці першій дружині — “Лі єдиній” — Йогансен зняв, зате присвятив вірш своїй вірній і солодкій коханці — цигарці».

Ось початок:

«Як покину тебе, цигарко?
Коли серце вщерть переповниться,
Огортаєш легкою хмаркою,
Вірна, солодка любовнице».

А втім, якось він все ж таки спробував кинути цю звичку:

«Майк ішов мені назустріч… Я трохи розгубився, як і кожен юнак на моєму місці, зустрівши об’єкт свого романтичного обожнювання. Я ще здалеку звернув увагу на його незапалену люльку, це побачиш нечасто, бо вона завжди диміла у Майка в зубах, і черконув сірником, щоб він припалив. Майк ще ширше осміхнувся до мене і похитав головою.

Виявилось, він кинув від сьогодні по обіді палити. — То навіщо ж вам люлька? — Гартую силу волі, — відповів він мені, — ховати від себе спокусу — все одно що потрійно спокушати себе. Силу волі слід гартувати, тицькаючи спокусі дулю під носа, в цього разу — цю люльку», — згадував молодий поет Ігор Муратов, який полюбив Йогансена і мріяв бути схожим на нього.

Що стосується спиртного, то його Майк майже не вживав. Юрій Смолич пригадує: «Горілку не любив, у вині не добирав смаку, а пиво діяло на нього як снотворне».

Друзів пригощав вином. Однак у вині не розбирався — купував на суму, що мав у кишені. А продавці йому спихали якусь мерзоту.

Майк мав дивовижну здатність купити завжди найгіршого, яке тільки може бути, вина. Людина найтоншого, вишуканого смаку в літературі й мистецтві, він не мав жодного смаку в гастрономії і, взагалі, не розумів, яка різниця між картоплею й м’ясом.Юрій Смолич, з книги «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Майк і любов

Майк любив себе, любив всіх і все навколо. Він був людиною любові.

«Ах життя моє — кругле, як м’яч,
Ти з яких зірвалось шківів?
Души мене. Кров’ю моєю пияч.
Так ніхто тебе не любив».

Його у відповідь також любили всі. Не могли не любити. Художниця Віра Дражевська закохалася у Йогансена від першої зустрічі. Про неї казали: «Вірка була закохана в Майка, в кожне його слово і в усе те, чого він не сказав. І найбільше вона вбирала в себе саме від Майка, він просто переливався в неї — всією своєю чудернацькою, до біса талановитою, до біса приємною, до біса розкиданою і до біса богемною натурою».

Його обожнював і Юрій Смолич, чиї спогади ми наводимо найбільше. Смолич багато пише про будинок «Слово» і його мешканців, але Йогансена називає найталановитішим з усіх, кого знав.

Я бував з Майком на полюванні — то була чиста, повна радість буття; я грав з Майком на більярді, разом «болів» у футбол, разом розважався й дурів — з Майком це було особливо приємно й відрадно; я вів з Майком довгі серйозні розмови — про все, це було як пити джерельну чисту воду; я ширяв з Майком по просторах географічних карт — то було у нас з ним улюблене гаяння часу; я був разом з Майком у літературі — і гордий з цього.Юрій Смолич, з книги «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Майк — женоненависник

Про любов Йогансена до жінок відомо мало. Хоча офіційних дружин було аж три! Першу він покинув сам, від неї залишилися тільки син Віктор і присвята в його збірці «Д'горі». Присвяту в усіх наступних виданнях він зняв, а син жив з бабусею. А от посмертної реабілітації, у 1958-му, за два десятки літ після розстрілу, добилася його третя дружина — Валентина Ніколаєва. 

Друга дружина — Алла Гербурт. Письменниця і художниця.

Найкраще видання Йогансенової «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» оформила саме вона.

У подружжя був син Гайочок. Цього разу сама Алла покинула Йогансена — закохалася в художника Михайла Бойчука та народила йому доньку.

Цікаво, що шлюб Йогансенів розпався, а от Бойчук зі своєї сім’ї не пішов. Майк болісно переживав розрив, писав поету Бажану: «З жінкою розійшлися ми остаточно. Так сказать, назавжди. Жаліти мене не треба. Я не з таких, кого жаліють. Я курю».

Смолич пише, що відтоді зробився Йогансен женоненависником. Часто говорив про зрадливість, несамостійність у поглядах, душевну пустоту, дріб’язковість та манірність жінок. Зрештою пустився берега: завів романи аж з трьома жінками одночасно. 

Юрій Смолич пише: «В усіх трьох був він трохи закоханий, усіх трьох трохи зневажав. Одна — художниця, друга — актриса, третя — спортсменка, класна тенісистка».

Все урвалося несподівано, дівчата дізналися одна про одну і відшили його. Йогансен одружився невдовзі втретє.

Майк — філософ і мандрівник

«Я знаю: загину, високий,
В повітрі чистім і синім.
— Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись».

Так писав про себе Майк у 25 років. Загине ж він за день до свого 42-річчя, 27 жовтня 1937-го. Від кулі енкаведиста. Письменника, як і більшість тогочасних митців, у добу сталінського терору арештували за вигаданим звинуваченням. Слідча справа тоненька. Всіх «українських націоналістів і терористів» арештували до того, тому нікого нового «видати» Йогансен не зміг би. 

Друзям скажуть, що отримав 10 років в’язниці, а помер дорогою на заслання від сухот. Насправді ж після розстрілу тіло відвезуть до Биківнянського лісу. Така остання дорога Майка Йогансена — поета, сценариста, романіста, лінгвіста, новеліста, автора граматик, поетик, словників, перекладів з усіх мов світу — взірцевого представника доби Розстріляного Відродження.

Проте дорогу він любив і за життя, — стверджує літературознавиця Ярина Цимбал: «Йогансен написав кілька книг про подорожі. Однак мандрівка для нього — не просто літературний жанр чи відтинок часу, проведеного не вдома».

Це ціла філософія життя як руху. Це може бути рух і в просторі, і в часі, це взагалі будь-яка зміна часопросторових координат. Подорож — суть речей і явищ; і життя для Йогансена — теж подорож від народження до смерті.Ярина Цимбал, літературознавиця, дослідниця Майка Йогансена

Йогансен і поради авторам-початківцям

Майк Йогансен волів, аби українською писали багато, писали вправно й цікаво. Він годинами обговорював літературу й залюбки ділився порадами. Навіть книгу написав — «Як будувати оповідання». Тож слово Майкові:

Найкращі теми для новели — це ті події, що автор сам їх пережив або дуже гостро відчув.

Радимо, пишучи новелу, надто ж розроблюючи фабулу, полишати справжні прізвища тих осіб, що брали участь у життьовій події, щоб легше було собі їх уявляти. Тільки зовсім написавши новелу, треба позамінювати прізвища на вигадані.

Прозаїк повинен мати чималий життьовий досвід. Поет і без такого досвіду може мати успіх, бо лірика — це, так би мовити, інтимний стосунок поміж автором і читачем. Лірика, то найсексуальніша частина літератури; суто інтелектуальний багаж автора тут великої ролі не відограє. Навпаки, прозаїк повинен мати що розповідати своїм читачам.

У добрій прозі не тільки всяка дійова особа, але всяка річ має свій діялект, усякий відтінок настрою мас свій словник. Дієві особи балакають в оповіданні, а за речі та інше балакає автор. Він же виступає у проміжні моменти, організуючи рух в оповіданні. Авторський текст можна назвати ремаркою, а в оповіданні ця ремарка займає більше місця, ніж розмови дійових осіб та їхні думки.

Як же вивчитися мови настільки, щоб бути добрим нове­лістом?

Ледве чи це питання правильно сформульовано. Кожен письменник одночасно є творець мальовничих засобів, отже, і творець мови. Треба знати мову досить, щоб мати змогу її утворювати. Для цього треба студіювати мову добрих пись­менників, треба любити словники й копатися в них, мати книжечку і записувати там усяке метке слово, сказане при нагоді, аналізувати вражіння від суто словесних комбінацій і робити нові комбінації на загадані собі попереду ефекти.