Як робота над власним документальним фільмом змінила мої стосунки із травмою

Мій фільм складається зі сцен спостереження за головним героєм, ветераном Сергієм, та його сім’єю, а також сцен діалогів головного героя зі мною, де Сергій ставить мені некомфортні запитання про мої колишні стосунки із ветераном. 

Мотивація створити «Татову колискову» виросла в мене саме з особистої травми цих стосунків. Протягом двох років я спостерігала за тим, що відбувається з моїм партнером під час його служби та після повернення до мирного життя. Його післявоєнний психічний стан глибоко на мене вплинув — я сама почала відчувати тривогу та симптоми посттравматичного стресового розладу. 

У 2018 році мій партнер завершив стосунки зі мною, і досвід втрати призвів до запуску клінічної депресії, підґрунтям для якої були також стрес, постійний страх за життя близької людини та психологічне виснаження. Частиною моєї травми було й почуття ізольованості: ніхто із близького кола людей або колег не міг зрозуміти та прийняти мій досвід. Тоді я втратила багатьох друзів, які не хотіли слухати мої повторювані історії, далекі від їхнього життя у тоді ще мирній столиці.

У 2017 році я запустила блог, присвячений партнеркам ветеранів війни та військових. Мені хотілося, щоб наш досвід став видимим для суспільства. Тоді ж я вирішила зняти документальний фільм про повернення ветерана додому, щоб глибше зрозуміти себе та партнера. 

Три роки я знімала, живучи з діагнозом «тривожно-депресивний розлад». І тоді цей фільм був сенсом мого життя. Для людини, яка живе з клінічною депресією, це вже багато — мати сенс, аби прокинутися, приготувати сніданок, підготувати обладнання, сісти в метро та поїхати до героїв фільму. 

Майже щодня я прокидалася з каменем у грудях, який не давав дихати на повну. Мені дуже сильно боліла голова, проте коли я тримала камеру в руках і стежила за композицією кадру, то переставала думати про власний біль. 

Кіно дає можливість для творчої експресії та звільнення. Перш за все, змінилися мої стосунки із травмою. Режисер, який фільмує документальну стрічку, виходить із ролі суб'єкта травми й стає тим, хто спостерігає за власною травмою або травмою людини в кадрі. Це дає шанс на побудову безпечної дистанції до травмувального досвіду і можливості побачити цей досвід з іншого ракурсу. Так відкривається можливість написати альтернативний сценарій своєї травми або вирватися з її лещат на деякий час. 

Досвід документування родини, яка переживала повернення ветерана з війни, дав мені усвідомлення, що я є частиною великої групи людей, і ці люди мають справу з колосальними викликами. Це дозволило відчувати самоемпатію. Спільність наших досвідів була дуже помітною. Діти моїх головних героїв розповідали сни-жахіття, і я усвідомлювала, наскільки сюжети їхніх снів схожі на сюжети моїх власних. 

Створюючи «Татову колискову», я навчилася прощати та поважати досвід, який відрізняється від мого. Я переконана, що глибокий зв’язок між мною та героями мого фільму був найпрекраснішим, що я коли-небудь відчувала. Я хотіла би вірити, що перегляд «Татової колискової» стане цілющим досвідом для інших. 

Особисті стрічки про травмувальний досвід у світовому кінематографі

Бельгійська авторка Шанталь Аккерман — одна з найяскравіших режисерок, чий кінематограф систематично направляв фокус на невисловлені травми. У 2015 році вона зняла «Недомашнє кіно» (No Home Movie) про стосунки з матір'ю, яка пережила Голокост. Цей фільм є гіпнотичним самоспостереженням Шанталь за взаєминами, які настав час відпустити. 

Аккерман створювала як ігрові, так і документальні фільми, і часто ставала героїнею власних документальних стрічок (News from Home, 1976) або ж інтегрувала біографічний досвід в ігрові фільми, наприклад, діалог з матір'ю став матеріалом для діалогу у фільмі Tomorrow We Move. 

Інший приклад документального фільму на основі травмувального досвіду — «Прокляття» (Tarnation) Джонатана Кауетта. Це кіноесе, в якому автор намагається примиритися із досвідом дорослішання в родині, де матір хворіла на шизофренію. Цей фільм оповідає про складне дитинство та юність за нездорових обставин: Джонатан декілька разів опинявся у притулку для дітей; стосунки із дідом та бабою складалися напружено.

«Коли ти виростаєш в атмосфері, де є дитиною, яку виховують вовки, ти розумієш, що речі, які для тебе здаються нормальними, насправді є соціально неприйнятними», — Scott MacDonald. Avant-Doc. An interview with Jonathan Cauetteсказав Джонатан Кауетт в інтерв’ю Скотту МакДональду.

«Прокляття» — це некомфортна візуально-звукова мозаїка фактів, відтворених спогадів та емоційних реакцій, яка дає глядачеві нагоду відчути фрагментарність пам'яті про життя із матір'ю з тяжким психічним розладом та прагнення скласти кавалки болючих переживань у логічний ланцюг. 

Джонатан Кауетт зняв ще декілька документальних фільмів, продовжуючи працювати над дуже особистими темами, наприклад All Flowers In Time, «Іди геть, Рені». 

У 2019 році вийшов есеїстичний документальний фільм «Нічний кадр» (Night Shot) чилійської режисерки Кароліни Москосо Брісеньо про досвід семи років життя після зґвалтування і боротьбу авторки за контроль над власним тілом і долею.

У відеощоденнику Кароліна відтворює наратив зґвалтування та спробу ініціювати судовий процес. Коли останнє не вдається, режисерка звертається до шаманки, яка наголошує, що єдиний спосіб почуватися краще — це говорити про травму. І Кароліна говорить у документальному фільмі. 

Мені би хотілося, щоби кожен фільм, який я згадую в цій колонці, аналізували у значно ширшому культурному контексті й за межами теми психологічної травми. Адже кожне кіно виливається за вінця центральної теми і є багатошаровим мистецьким твором.

Звичайно, є і низка побічних ефектів від роботи над глибоко емоційними стрічками на особисті теми, наприклад, те, що потрібно бути уважними до чужого страждання, яке може травмувати й тебе самого. 

Уже є безліч матеріалів про те, як робота документаліста травмує його самого. Одним із важливих текстів на цю тему стала колонка операторки Дженні Морелло «Звернення уваги на травму в документальній практиці», у якій вона розповідає про те, як робота операторки над емоційно складними проєктами про людські страждання привела її до стану вигорання та хронічної втоми. 

Направду, в Україні дискурс психологічного впливу створення документальних фільмів на авторів перебуває на початковому етапі. Я вірю, що це буде змінюватися, і ми будемо активно переймати досвід відновлювальної роботи з людьми, які документують страждання. Також я досі вірю у міць колективного досвіду проживання фільму, адже кіно створюється для того, щоби його дивилися і спільно проживали у великому залі. І, напевне, заради цієї мети я продовжую створювати документальні фільми.