«Український гламур живіший за всіх живих». Зоя Звиняцьківська про одяг зірок та українських секс-символів

Чому до одягу стільки претензій

З усіх речей, які є в людини, які їй потрібні, одяг найближче підходить до тіла. Одяг контактує з тілом фізично. Ти його відчуваєш. Тому до одягу стільки претензій. Бо це не тільки те, що люди бачать, а й те, що фактично сприймається як невіддільна частина людини.

Одяг стає частиною тебе. Якщо в тебе, умовно кажучи, піджак із широкими плечима, то люди підсвідомо думають, що це твої широкі плечі. Тому й такі високі претензії. Люди насправді вважають не «в тебе погана сукня чи поганий піджак», а «мені не подобаються твої плечі». Ось про що йдеться. Претензії до одягу — це насправді претензії до тіла, до того ідеального уявного тіла, яке є в очах глядача.

Чи коли-небудь люди ходитимуть голі? Думаю, ні. І річ не в соромі. Насправді, якщо люди ходять голі, у них залишається дуже мало можливостей бути ідеальними. Наприклад, мій зріст — 161 см. Я все життя мріяла про ще 20 см у ногах, але я не можу нічого з цим зробити, окрім підборів. Одяг урівнює наші шанси, він дає нам можливості. 

Як вплинула війна на самопрезентацію українців

У нас суспільство строкате, у нас немає одного суспільства на всіх. Є кілька болючих точок. Перше, що мені спадає на думку, — це те, що я зауважила в перші місяці вторгнення і навіть зібрала матеріал — розповіді різних жінок, які я умовно називаю «тривожна валіза». Це про те, що вони взяли із собою. Коли люди збиралися за п'ять хвилин, вони були у стані афекту, вони пхали те, що перше спадає на думку, те, що під рукою. 

Ці історії мають три частини. Перша — те, «що я запхала у валізу, а потім відкрила і подивилася». Там були неймовірні речі. Якась жінка знайшла у валізі вечірню сукню. Вона каже: «Я присягаюся, що не пам'ятаю, коли і як це зробила».

Другий акт цієї дії — те, що вони робили з тими речами, коли виїхали. Бо жінки кажуть: «Я щось таке взяла, але не могла це носити, бо це була якась дурня. Я купила, умовно кажучи, чорний флісовий спортивний костюм і проходила в ньому чотири місяці, не знімаючи. Оговталася лише тоді, коли настав липень і я побачила себе в зимовому спортивному костюмі».

Одна жінка мені казала, що вона була змушена звернутися до психотерапевта, бо їй треба було на роботу піти в нормальному одязі, а вона не могла зняти чорні спортивні штани, не могла вдягнути щось інше. Після кількох сеансів терапії вона змусила себе піти до крамниці, купила довгу синю сукню під горло й до підлоги та проходила в цій сукні ще пів року.  

І третій акт цієї трагедії — це те, що жінки зробили з цими речами потім, коли повернулися. Одна жінка сказала, вона взяла всі свої речі, у яких була в евакуації, винесла у двір і спалила. Це було принципово, вона не могла цього бачити. А я знаю жінок, які просто попрали, склали в конверт, поклали на полицю і чекають.

Це історія не про речі. Це історія про те, як люди уявляють майбутнє, наскільки вони його можуть планувати. Що вони роблять із тим відрізком життя, який видається їм жахливим, і як вони приймають його або не приймають.

Про одяг перших осіб країни

Це абсолютно окрема історія, яка вартує спеціального дослідження. Коли президент Володимир Зеленський зняв краватку та костюм і вся його команда почала з’являтися просто у флісках хакі, перші кілька місяців це було приголомшливо прекрасно. Ці приголомшливі фотографії, коли він один серед інших людей і одразу зрозуміло, в кого війна. Одразу зрозуміло, хто тут воює з усіх цих людей. Тобто це було настільки вдало, наскільки можливо. 

І я спостерігаю за тим, як цей тренд змінює свій вектор просто на очах. Спочатку це було просто звично, потім ніяк, потім почалися незадоволені голоси. І от нещодавно, коли Зеленський їздив у Париж на відкриття Нотр-Даму, у французькій пресі з'явилася карикатура, де він має вигляд ніби як дуже погано вдягненої людини, у дранті якомусь, поряд з нормальними людьми.

Я не кажу, що ця карикатура відображає загальне ставлення, але це полюс геть інший. За три роки цей тренд пройшов отакий шлях. Зрозуміло, що треба щось робити вже нове. Час змінився. І ми змінилися. Ми не такі, як були у 2022 році. І взагалі життя не стоїть на місці. І через одяг ці історії можна розповідати, так само як і через усе інше.

Чому смішно, коли дивишся, як одягалися 10-20 років тому

Один мій знайомий стиліст дуже гарну сказав фразу, яку я вважаю мемною і нею користуюся завжди: «Нема нічого жахливішого від учорашньої моди». Мода, на відміну від особистого стилю, завжди має бути на вістрі. Справжня модна річ — це те, що максимально є трендовим прямо сьогодні. Це суто фізика: якщо щось на вершині сьогодні, а ми робимо звідти крок, воно автоматично опиняється внизу. Тобто що модніше ти вдягнений сьогодні, то смішніше тобі буде дивитися на свою фотографію через 10 років. Треба цього просто не боятися. У цьому немає нічого поганого.

Про феномен Степана Гіги та Іво Бобула

Це люди-материки просто. Це люди, які залишилися вірними собі, й ми дарма над цим жартуємо. Тому що це означає, що вірною собі залишилася їхня, як я кажу, клієнтела. Я з цікавості подивилася. Іво Бобул дуже активний, у нього був концерт у Палаці «Україна», там уже якась космічна кількість переглядів у YouTube. Але Іво Бобул завжди був популярним. Його час ніколи не минав.

Про український гламур

Український гламур сьогодні — це не те, що було у 1995 чи 2003 роках. Але він, ріднесенький, залишається з нами, чому я дуже рада. Він живіший за всіх живих. Він має прекрасний вигляд, у нього рожеві щічки, як йому й пасує. І я насолоджуюся. 

Я мрію про величезну виставку на весь «Український дім» або «Арсенал», виставку українського гламуру. Типу «35 років гламуру». Але це складне завдання, і йдеться навіть не про гроші. Воно складне, тому що саме гламур є найбільш вразливою частиною української моди. Саме він завжди був на вістрі моди. Саме він почасти має найбільш кринжовий вигляд. І це означає, що самі носії та творці українського гламуру ховають його навмисно, вандалять його. Тобто, умовно кажучи, співачки викидають свої костюми, намагаються викинути фотографії, якось викинути з YouTube відео. Тобто люди знищують все своїми руками. Нам треба захистити український гламур від його носіїв, я б так сказала. Це серйозна тема.

Про українських секс-символів 

Це абсолютно суб’єктивні мої якісь уявлення. З огляду на те, що я класичний гламур люблю як видовище, але для мене, як це не дивно, гламур не сексуальний. Він асексуальний. Тобто це настільки пластиково і вилизано. І я не вірю. Я визнаю за гламурністю красиву картинку, видовище. Якби я говорила про кліпи, які вразили мене чуттєво, то це не були б гламурні кліпи. І це не були б гламурні виконавці.

Для мене 1990-ті — це Ірина Білик. Я не знаю, наскільки вона тоді була гламурна, я сказала б, що, мабуть, ні. Але Ірина Білик — це 1990-ті. 

Якщо ми говоримо про 2000-ні, то Катя Бужинська — це гламур. (Я іду за гламурною траєкторією, тому що сексуальність — це геть інше). Камалія. У нульові багато було, тому що взагалі нульові — це час важкого гламуру. До 2008 року просто оцей кучмівський гламур такий — це прямо вау.

І насправді богиня нульових гламурна — це Юлія Володимирівна Тимошенко. Вона, звісно, не співачка, але це їй не шкодить. А для багатьох вона ще й секс-символ. Для мене це абсолютно асексуальний, але й ідеальний образ. І я хочу всі її сукні. І я хочу ту сукню, що ззаду має застібку всю. І я хочу ту сукню, яка вся з мережива. Я хочу їх всі. І я хочу показувати їх на фігурних манекенах. І мені байдуже, яка музика там буде грати.

У мене, звісно, є улюблена жінка. У мене була ідея зробити великий проєкт у галузі моди й саме візуальної презентації про Нелю Штепу свого часу. Неля Штепа — це абсолютна богиня, жінка, що була мером Слов'янська. І вона себе позиціювала як гламурний мер. І вона робила відповідні гламурні фотосесії, причому як сукні, так і у своєму гламурному будинку, з гламурною собачкою. І це все мало фантасмагоричний вигляд. І ця жінка записала кліп і пісню. Вона називалася чи то «Королева», чи то «Богиня» — якось дуже «скромно». І вони записали кліп, вона їхала верхи на коні у блакитній сукні, з крилами, в короні, з рукавичками. Я все це хочу.

Про Христину Соловій

Христина Соловій — важливий елемент моїх уявлень і моєї системи українського гламуру. Христина Соловій — просто зірочка (поцілуємо в лобик) українського гламуру. І я стала абсолютно відданою її в цьому сенсі фанаткою після кліпу в церкві, де український гламур видав усе, що він може. Тобто там усі складники. Усе, що можливо, разом із принциповою і концептуальною неможливістю рухатися. (Український гламур — він ще дуже дерев'яний такий). Тобто я уважно стежу за Христиною Соловій.

Узагалі гламур — це щось понаднормове. Тобто, якщо ти просто дуже скромно вдягнений — у тебе не вийде бути гламурним. Головна особливість гламуру — це надлишок. Тому що взагалі гламур — це мара, щось, що тебе заколисує і в магічний спосіб тобі навіює щось, чого нема. Той кліп у церкві я не вважаю надлишковим. Я вважаю, що там усього рівно стільки, скільки треба. Насправді вона нічого такого страшного там не робить, просто сидить. Але, звісно, розкіш цього місця, її червона сукня і сама атмосфера цього кліпу, якщо порівнювати зі звичайним життям, — це щось надлишкове.

P.S.

Хочу зробити офіційне повідомлення: якщо комусь здається, що я критикую, або саркастично висловлююся, або кепкую — це хибне враження. Я щира, я захоплююся гламуром, і я віддана його поціновувачка. І сподіваюся бути його дослідницею.