«Я хотіла б виступити голою». ТУЧА про сексуальність, фемінізм, чоловіків, музику і війну

Про себе

Я музикантка, блогерка, ведуча «Слей Шоу» і жінка. Не всі зобов'язані мене знати. Зараз я майже не веду свій YouTube-канал, з якого загалом почалась ера розвитку мене як блогерки. Я приділяю зараз більше уваги музиці та всьому, що з нею пов'язано. Насправді мені навіть поки що так краще. 

Звісно, я трошки переживаю, що потім мені буде важче реанімувати свій YouTube-канал, але я відчувала, що так треба. 

Я пишу альбом. Це буде мій перший альбом, я хочу альбом. Мені здається, альбом потрібен для імені, щоб зацементувати своє ім'я. На мою думку, у кожного в кар'єрі він має бути. Завжди можна спершу синглами вибивати, а потім скласти альбом. Я поки точно не знаю дати, але дуже символічно буде зробити це на рік виходу треку «Супер$ука». Тому що я вважаю, що це був новий такий напрям і в моїй творчості, і у візуалці. І от майже на рік виходу цього синглу я видам альбом, який також пов'язаний з цією назвою, але я трохи переграю концепцію. Я люблю гратися з концепціями. І, можливо, тим, що я створила, я щось зруйную.

Про оголеність та сексуальність

Особисто я бачу в цьому тільки плюси. Тому що я, мабуть, за все своє життя ніколи не почувалася краще у своєму тілі. Ніколи не розуміла, а зараз усвідомлюю, що таке сексуальність справжня. Це невимушено й органічно. 

Було б насправді дуже по-дурному себе стримувати. Це було б нечесно і несправедливо. Чому? Тому що я жінка? Тому що в нас є величезна об'єктивація жінок? Але це ж не мої проблеми. Тобто, як наслідок, це, звісно, можуть бути й мої проблеми, ті самі зґвалтування та інше. Але загалом я ж не винна в тому, що чоловіки об'єктивували жінок, і тепер я маю себе якби одягати в хіджаб. Але, знову ж, і жінок у хіджабі також сексуалізують, об'єктивують. Тому проблема не в тому, що я хочу роздягатися. Проблема в тому, як до цього ставляться. 

Але, враховуючи те, що моя аудиторія — це здебільшого жінки та мої улюблені геї, я себе почуваю суперкомфортно. На одному з концертів я почала розуміти, що в мене спадає топік, а я там гола, і я себе зловила на думці: навіть якщо спаде, мені буде байдуже. Абсолютно. Тому що ніхто не розцінить це так, ніби я хочу когось вклеїти. 

У мене навіть була думка, що я хотіла б колись виступити повністю голою. От повністю бути відвертою зі своїм слухачем, глядачем. Тобто твоя музика, відвертість, оголеність, лірика і тіло.

Про реакцію феміністок

Я вважаю, що це саме емансипація. Я можу робити, що хочу, не питаючи дозволу ні в кого. І якщо мені диктують інші феміністки, якою мені треба бути феміністкою, — це теж не мої проблеми. Моє бачення фемінізму для мене виявляється саме в цьому. Я нікому його не накручую. Не хочеш — не фарбуйся, не хочеш — не роби собі губи, не хочеш — не роздягайся. Роби, що хочеш. Мене взагалі не їб*, чесно. 

Я перед своїм глядачем і перед собою чесна. Якщо я справді почуваюся сексуальною і це органічно зчитують, отже, я роблю все правильно.

Як змінила жінок в Україні війна

Мені здається, зараз жінки опановують професії, які здавалися більш чоловічими. Тому що елементарно чоловіків більше на фронті. На жаль, багато жінок виїжджають.

Але загалом є така тенденція у світі, що чоловіки стають більш правими, а жінки — більш лівими. Не в націоналістичних поглядах, а в консервативних. Чи притаманно це зараз Україні — не знаю, тому що в нас все ж одна з найбільших жіночих за кількістю армій у світі. І з'являється все більше голосів жінок, і їх краще чути. Як говорила Забужко, зараз, як ніде, фемінізм розвивається саме в Україні. І потрібно більшу увагу давати саме жінкам, які в ЗСУ. 

Мене війна змінила в кращий бік. Бо дурна, звісно, фраза, але коли, як не зараз. Завтра може не настати елементарно, і буде дуже прикро потім, що я чогось не зробила. Для мене в якомусь плані це звільнення. Але, звісно, так не для всіх, тому не буду узагальнювати. 

Війна диктує, вона внесла свої корективи. Уже нема з чого обирати. Звісно, мені, як жінці, з філософського погляду про це легко думати, тому що моє обмеження не таке саме, як у чоловіків. Але, з іншого боку, мені в якийсь спосіб також стараються затикати рот. Коли я починала говорити про свої права, то у відповідь спершу чула про завод, тепер чую про війну. Але, як казала пані Забужко, права і відповідальність — це різні речі. Не надавши нам прав, вони вже хочуть однакових обов'язків, відповідальності оцієї. Тобто тут знову починається якась несправедливість. 

Я, звісно, розумію, що чоловікам зараз важко. Але чому я не чула від чоловіків, які мені зараз затикають рот, про свої права до 24 лютого? Суто з емоційного погляду мені справді дуже прикро. Але, з іншого боку, оці пред'яви до мене, що я маю мовчати, на мене не працюють, я не маю мовчати. Я маю відстоювати свої права.

Про найбільше упередження стосовно фемінізму та феміністок

Найбільше упередження — це те, що феміністки ненавидять чоловіків. Тому, мабуть, дуже багато тих, хто за рівні права, не називають себе феміністками. Тому що є така демонізація: якщо ти феміністка, то апріорі ненавидиш чоловіків. 

Я обожнюю чоловіків. І секс з чоловіками обожнюю. Я просто хочу жити в безпечному для себе суспільстві, де мене не будуть розцінювати як шматок м'яса, де я можу виступати оголена і це не буде натяком, що мене можна зґвалтувати. Від таких елементарних речей — до нормального, правильного розподілення заробітних плат, до можливостей рухатися, куди ти хочеш. Я цього хочу.

Що найбільше тригерить у поведінці публічних людей

російська мова, російські наративи. Абсолютна відірваність від контекстів, небажання змінюватися, небажання брати на себе відповідальність, інфантильність. 

З моїх знайомих на цей час я тільки двох можу пригадати, які перемикаються назад на російську. Якщо це в процесі роботи, я можу промовчати й потім так легко перемкнути. 

Ділюся лайфхаком. Якщо людина говорить зі мною українською і забуває якесь слово чи не знає його, тому говорить це слово російською, то я просто повторюю її речення, але використовуючи українське слово. Я не виправляю людину — я їй даю оцю альтернативу.

Про свободу та відповідальність

Мені здається, що свобода — в чесності. Це абсолютна відвертість, я так її відчуваю. Звісно, публіка тобі нашаровує якісь ярлики, приписує те, чого насправді немає, але з цим можна працювати. 

Якби ми жили у вакуумі, де не було б росії й у нас була б суперсформована українська нація, сильна, відрефлексована, усвідомлена, то тоді можна обговорювати, що артист може робити те, що хоче. Він не нашкодить глобально своїм співвітчизникам. Але треба враховувати те, які в нас зараз проблеми та що нам несе оте все звідти, з болота. Я дуже «люблю» оце прикривання: «Я ж артіст, я так віжу». Кого ти обманюєш? Ти бабла типу хочеш і все! Тому все ж на цей час я обмежила б таку свободу, бо це небезпечно для національної безпеки нашої країни.

Про росіян

Я не хочу розцінювати їх як людей, не хочу нічого до них відчувати, жодної емпатії, нічого абсолютно. Здебільшого я або відчуваю до них огиду, або мені байдуже. І я хотіла б, щоб таке ставлення було в інших. 

Навіть до х*йових людей можна відчувати емпатію. З людьми ти можеш вести діалог. Навіть якщо це люди, які від тебе можуть відрізнятися в багатьох речах, але все одно ти можеш з ними поговорити, тому що ти розраховуєш, знову ж, на якусь емпатію і в цьому є якийсь сенс.

росіяни для мене — не люди. Нелюди. Я не хочу навіть з ними говорити, мені немає про що. Нічого спільного, от просто нуль. Тобто це не якась метафорична штука — що вони щось бездушне, шматок лайна. Ні. Це просто істота ходить така, як я, — дві руки, дві ноги. Але те, що в голові, — мені нема про що з ними говорити. От просто відкараскатися — і слава богу.

Про блогерство

Я ніколи цьому не надавала значення. Я це роблю по фану. Я просто це робила, тому що тоді цього не було, не було такого контенту, і мене це схарило. 

Але в мене ніколи не було амбіцій стати кращою блогеркою ютубу. Ні. Якщо я до свого блогу повернусь — то повернусь. Не повернусь — то не повернусь. Я хочу повернутися, тому що і ком'юніті в мене класне, і це приносить мені задоволення. Але зараз я на паузі. 

Думаю, краще впливати й загалом гуртуватися інтелектуалам, які очолюють настрої, напрями тощо. Тому що є фастфудний контент і свої глядачі, а є трошечки іншого рангу. Бути блогеркою у фастфуді я на цю мить не можу. 

Про стиль

Навіть у нашій попкультурі все дуже погано зі стилем, погано з експериментами. Немає просто. Нема людей, які готові ризикувати, пробувати щось нове. Виходить фотосесія Дорофєєвої, де вона каже, що це «аґлі б'юті», я дивлюся — а в неї просто окуляри перекошені. І це «аґлі б'юті»? Я згадую Doja Cat. Ви серйозно? Про що ми говоримо? 

Я хочу, щоб мене хтось здивував. Я не кажу, що всі змушені, але я справді рідко знаходжу, щоб таке — вау, ніх*я собі.

Про Україну й російський шоубіз

Чи зайде сюди знову росія? Це буде залежати вже не тільки від музикантів, а й від суспільства, яке або підтримує, або не підтримує. Це вже гра двох. Тут не можна всю відповідальність перекладати на музикантів — от ви робите х*рову музику, тому ми будемо слухати російське. Ні. Не можна давати взагалі права робити тут жодного російськомовного продукту і толерувати російський продукт тут. Усе. Але це залежить уже тільки від суспільства. 

Я недавно себе зловила на думці, і вона мене п*здець як засмутила. У мене вийде пісня, де я співаю про те, як я надихаюся жінками, артистками за кордоном. Це так і є, це правда. Але в той самий момент я дізнаюся про смерть свого знайомого військового. І розумію, що я унікальніша, ніж вони, бо вони ніколи не будуть мати такого досвіду, як у мене. Але мені сумно, що цей досвід дається такою й*бнутою ціною, несправедливою. І мені стало через це дуже сумно.