«Дуже тригерить спекуляція і шароварщина». Женя Галич про O.Torvald, латекс, демонів, Винника, ухилянтів, та сольний проєкт

Про сольний проєкт

Це вперше за 20 років з O.Torvald я наважився на сольне плавання. Мені захотілося створювати щось окремо від хлопців, погратися в сольного артиста. Просто таке alter ego, яке я давно хотів виплеснути, і тепер усе це буде мати якусь форму. Не знаю — альбом, сингл, відео. Просто окремо від хлопців. 

O.Torvald — класна банда, я її обожнюю. На мій погляд, ми весь цей час були однією ногою в шоубізнесі, а однією — зовсім ні. Вляпалися ми точно з «Євробаченням» у всю цю історію міцно. Альтернатива нас не сприймала, тому що ми занадто попсові, а попса нас не сприймала за те, що Женя Галич відморожений. У нас завжди була така проблема. І зараз Женя Галич буде це виправляти, тому що латекс, латекс, латекс.

Якби я вийшов у будь-чому — умовно кажучи, у джинсах якихось інших, куртці якійсь іншій, светрі, — то так чи інакше це зчитали б як Женя Галич з O.Torvald. А мені б хотілося, щоб це було Женя Галич не дорівнює O.Torvald, а щось інше.

Моя місія в тому, щоб знайти. Я все-таки шукаю себе. У мене є ліричні треки, я спробую почитати хіп-хопчик. Спробую задемити щось цікаве, з кимось фітанути. Немає амбітних таких штук типу «YUNA або Jager Awards тепер мої». Я ніколи так до цього не ставився.

Я намагаюся не зупиняти себе, оли мені хочеться щось створити, спробувати. А чому б ні? Це має класний вигляд.

Про спекуляції та військову форму

Я завжди був дуже сильним противником спекуляцій, мені ніколи це не подобалося. Я не розумів, навіщо у 2013-2014 роках потрібно було фарбувати всі паркани в жовто-синій колір. Я ніколи не розумів, навіщо обвішувати свою машину наклейками «Доброго вечора, ми з України», а потім з цієї машини викидати недопалок. Я ніколи не розумів, навіщо, якщо ти воюєш у цій формі, якщо на цій формі кров, якщо ця форма в землі, ти сидів у цій формі в підвалі, навіщо в цій формі виходити на сцену. Я намагався її зняти весь цей час, тому що форма — це для служби, для війни. А як артист хотілося проявлятися в чомусь іншому.

Так само як і теми для пісень. Якщо говорити вже про це, то мені дуже дивно спекулювати на темі війни, тому що це дуже гостро. Якщо аналізувати чарти, якщо аналізувати стрими, то на початку повномасштабки, як і на початку 2014 року, дуже швидко ми почали випускати всі пісні про червоні калини, «байрактари», потужність, свідомість тощо. У нас в O.Torvald завжди був фільт: кринж чи не кринж. Якщо кринж, ми такі: усе, не залазимо туди. 

Щодо Жені Галича. У мене є вірші про війну, їх достатньо багато. Вони написані на сході, я пробував навіть співати їх. Нудить. Не хочеться. 

Ми коли були на одному із завдань, то тиждень пили чай із бергамотом. І це був єдиний затишок, який тільки міг на той момент бути. І зараз я взагалі не можу пити чай із бергамотом. Це тригер, у мене просто блювотний рефлекс від цього.

І я не був, як багато хлопців, у жорстких п*здячках у межах штурмів і так далі. У мене були свої завдання. Так, я був на війні. Так, я бачив смерть, у мене були бої. Але просто спекулювати на цьому, писати пісні про це мені не хочеться.

Про реп

Я завжди був фанатом хіп-хопу, реп-музики, соулу. Мені завжди все це подобалося, але який нормальний рок-н-рольник у цьому зізнається. 

Просто коли ти на сході чи взагалі не на студії, ти пишеш не під інструмент, ти пишеш просто вірші, просто нотуєш чи римуєш собі щось. Я ніколи не думав, що мене захопить прикольне римування. Мені подобається форма, у межах якої я можу робити такі цикли якісь словесні, це мене дуже захоплює. 

Я б хотів знайти аудиторію. Я б хотів, щоб ця музика отримала якусь форму. І я б хотів покататися з цим проєктом, тому що з O.Torvald їздити я вже звик, я розумію, що буде відбуватися. А тут… Це класний шлях, коли ти починаєш усе спочатку. Ти не розумієш, чого тобі очікувати, і це дуже підкуповує і драйвить. 

Про демонів

Мені завжди потрібно було бути королем школи. Я дуже амбітний. Я не вмів програвати, мені завжди хотілося щось довести. Зараз — абсолютний штиль. Мені так пофіг на все це. Я знайшов можливість не намагатися себе намахати. Мені не хочеться, щоб я щоранку прокидався й намагався комусь сподобатися — я все-таки намагаюся сподобатися сам собі. 

Війна зробила з мене людину, яка вперше зрозуміла, що таке затяжна депресія і що таке посттравматичний синдром. І ти ніби його фізіологічно взагалі не відчуваєш, думаєш, що все переборов, а потім через місяць чи два воно тобі так відгукується, просто жесть. 

Ну алкоголь, наркотики — усе це я пройшов, переборов, мені не цікаво зараз. Мені навіть дивно думати, що це все зі мною відбувалося. Хоча якби я міг зняти про себе фільм, то мені було б цікаво подивитися, як я жив. У мене було достатньо насичене, класне життя.

Синдром самозванця в мені все ще присутній. Я все-таки інколи ловлю себе на тому, що я недостатньо хороший у чомусь. Але історія в тому, що зараз це в 10-15 разів менше, ніж було раніше. 

Про найкращий день народження

Мене на день народження дружина запитала: «Який був твій найкращий день народження?». І я зрозумів, що мій найкращий день народження був на війні, у підвалі. Був священник, я і мій найкращий друг Жека, він теж мій побратим, ветеран. І в нас була котлета, хліб, огірок і пляшка коньяку, яку ми виміняли на щось у місцевих, тому що там так просто не купиш. Не пам’ятаю, може, яблуко ще якесь було. І прикол в тому, що я зрозумів, чому мені цей день народження запам’ятався на все життя і чому він найкращий. Тому що я нічого від нього не очікував і нічого в нього не вкладав.

Кожен ранок, коли ти прокидаєшся в цивільному житті, у повсякденному житті на свій день народження, ти думаєш, наприклад: а скільки людей мене привітають, кому я маю виставити поляну. Тобто в тебе якісь і очікування, і побажання є від цього дня. А на війні в мене не було жодних претензій. У мене просто був день мій класний, і отак він запам’ятався.       

Так само й зараз. Я вчу себе не очікувати нічого. Марні очікування — це жахлива штука, вона може прямо підкосити дуже сильно. Я роблю, я створюю, я хочу — далі буде видно.

Про найгірший момент війни 

Я втратив можливість бачити, як ростуть мої діти. Вони в іншій країні жили, і я тільки зараз починаю бути для Данила й для Єви батьком, який деталізує їхнє життя. Тобто намагається виховувати, бути прикладом, спостерігати, радіти успіхам.  

Для мене найгірший момент війни — це коли дружина подзвонила і сказала, що Данька навчився кататися на велосипеді. А навчив його кататися на велосипеді власник квартири, у якій вони проживають. Я ридав сидів, мені було так погано. А зараз я намагаюся просто все це наздогнати.

Що тригерить після повернення з фронту

Мене дуже тригерить спекуляція і шароварщина. Мене прямо підклинює. 

Мені дуже боляче зараз спостерігати за тим, що алгоритми соцмереж і стримінгів підсовують нам російськомовний, російський контент. Я і з Данькою та Євою про це говорю. Мене тригерить, що ми досі споживаємо російськомовний контент.

І третє, що мене тригерить, — це коли я в Києві чую дедалі більше й більше російської мови. Я не прихильник того, щоб стріляти в людей, які розмовляють російською. Ні, це не моя історія. Я бачив хлопців, побратимів, які говорять російською, але вбивають русню. Я за те, щоб намагатися. Але чомусь із часом щодня в Києві я чую дедалі більше й більше російської. Я просто не розумію, чому вона поширюється.     

Нещодавно в Сумах був жахливий приліт, загинули люди. І на наступний день я приходжу в магазин у Києві, а мене продавчиня обслуговує російською. І я прямо закипів, кажу: «Ви знаєте, що в Сумах?». А вона: «А шо, а шо случілось?». Її, до речі, звільнили. Не знаю, через мене чи ні. З часом я приїхав, а її вже не було. 

І ще. Під час воєнного стану військові завжди мають рацію. Чому? Тому що вони нас захищають. Ти не можеш пред’являти військовому, хоч би ким ти був. Ти можеш аргументовано запитати, ти можеш аргументовано спостерігати, донести якусь свою думку. Але в жодному разі не бичити на військових.

Безліч тих, хто повертається зі сходу, півночі та півдня, бачили жахливі речі. А інші люди інколи просто про це забувають. От ми їдемо, і мені один каже: «ТЦК за*бав. Не можна вийти на вулицю». І я вже в останній момент кажу: «Друже, згадаймо, що я офіцер ЗСУ і мені неприємно це чути. Я не хочу, щоб ти зі мною про це говорив». З часом таке спілкування сходить на нуль. 

Мені важко це зрозуміти. Я розумію, що методи ТЦК не завжди правильні. Я розумію, що спекуляція та ІПСО, які транслює росія, завжди жахливі. Але мене тригерить, коли під час воєнного стану ми обговорюємо дії військових або залучення військових до тих чи інших процесів у країні. Це для мене дуже жахлива штука.

Ще й зараз, коли люди були якийсь час за кордоном і повертаються. Так, я розумію, що в кожного свій рівень безпеки й комусь потрібно було виїхати, щоб почувати себе в безпеці. Я це розумію. Але коли вони повертаються й розповідають історії типу «та нада била нє іті в контрнаступ» і так далі. І ти думаєш: «Будь ласка, ну навіщо ти про це говориш? Замовкни».  

Про інститут репутації

Я пам’ятаю, що чи у 2022-му, чи у 2023 році мені сказали, що Потап повертається й долучається до шоу «Голос країни» як суддя. Не пам’ятаю, вийшло в нього чи не вийшло. Але. Наприклад, я знаю, що Олег Винник не святий, і я ніколи не слухав його музику. Однак на початку повномасштабки для нашого батальйону приїхали 12 «швидких» від нього. Він зассав? Напевно, поїхав і зассав. Чи допоміг? Допоміг.

Потап каже, що він допомагав. Напевно, допомагав, я не виключаю. Але після того, як ти, бл*ть, ідеш на інтерв'ю до російського журналіста — пішов нах*й. Ти не маєш права повертатися сюди.  

А якщо зараз Янукович приїде і скаже, що він насправді допоміг? От всі квитанції, явки, паролі — є все. Що, пробачимо?

Ні, так не може бути. Інститут репутації має працювати. Допомагати можуть всі, і вам за це величезна подяка. Ми дякуємо за допомогу, але на цьому зупинімося. Це не означає, що через те, що ви відкупилися «швидкими», або грошима, або ще чимось, ви можете повертатися і розповідати нам, як жити в цій країні. 

Три роки — це величезний термін. А з 2014-го — це вже 11 років. Не може бути ще більшого терміну для того, щоб зрозуміти, хто має рацію. «Не все так однозначно»? Усе однозначно. росіяни — п*дари, вони напали на нас, окупували наші території та вбивають наших людей і наших дітей. 

Що буде з O.Torvald

O.Torvald продовжує існувати. Цього року нам 20 років як колективу. Як відзначати, ми поки що не думали, але домовилися один з одним, що кожен випускає сольний альбом для того, щоб O.Torvald цього року показав п'ять альбомів. Тобто наш такий конгломерат. І ми один одному допомагаємо. Ми під час війни зрозуміли, наскільки сильно ми один одного любимо і наскільки сильно ми хочемо, щоб у кожного з нас щось вийшло — разом чи окремо.