«Ми — у стані тотального за*обу». Сергій Жадан про самоцензуру, лідерів думок, фанатів, творчі кризи, Брехта та загрозу ШІ

Про протести й картонки

Що б я написав на картонці в кінці липня 2026 року? Мені подобаються картонки, які були. Мені здається, там багато всього. Вони креативні, вони свідчать про те, що люди підходять до цього всього свідомо. 

Я загалом за народне волевиявлення. Це незалежно від персоналій, незалежно від того, хто за кого і хто проти чого. Мені здається, це дуже добре характеризує українців — їхня готовність відстоювати свою позицію і, ба більше, наявність у них цієї позиції.

Про лідерів думок

Мій підхід — не треба людей називати лідерами суспільної думки. Це велике маніпулювання, це велика дурниця. І це слоняча послуга самому суспільству. Суспільство здатне називати всіх поспіль лідерами, а потім не розуміє, що ці лідери говорять. Я взагалі дуже скептично ставлюся до значення «лідер суспільної думки».

Я ненавиджу питання про те, на чому не знаюся. Ну, не те що ненавиджу — я на них не відповідаю. Мені здається, це теж ознака порядності — не виступати фахівцем і аналітиком у тому, на чому ти не розумієшся. 

Про сингл «Хочу бути твоїм псом»

Чому ця пісня? Це любов із дитинства. Я пам'ятаю, коли мені вперше потрапила до рук платівка гурту The Stooges, це ще 1980-ті роки, і я, власне, послухав її. Це те, що запало. Я її слухав у дуже різних варіантах. Хто її тільки не співав, хто тільки не переспівав цю пісню.

Та й Іггі (Іггі Поп (справжнє ім'я — Джеймс Ньюел Остерберг-молодший) — відомий американський рок-співак і музикант, якого називають «хрещеним батьком» панк-року та гранджу.Іггі Поп — ред.), у нього є кілька різних варіантів у різних альбомах, а ще й, крім Іггі, хто її тільки не співав. 

І для нас це вже не перший варіант. Ми свого часу — здається, на другому альбомі — зробили такий варіант польськомовний. Це було дуже дивно, дуже дивна історія. 

Є такий геніальний краківський поет Марцін Свєтліцький, і в нього є неймовірно цікавий постпанковий проєкт «Свєтлікі», я їх дуже люблю. Ми загалом із Марціном знайомі давно, я його перекладав, ми книжку його робили українською мовою. І в нього є свій варіант цієї пісні, вона така більш мелодекламативна. І ми з «Собаками» взяли його варіант, його слова, зробили з цього всього Ска — один зі стилів популярної танцювальної музики, що з'явився на острові Ямайка наприкінці 50-х років XX століття унаслідок змішання карибської народної музики й новоорлеанського джазу.ска-версію. Це було дуже дивно, мало хто розумів, що ми співаємо й для чого ми це робимо. Ми виконували цю пісню якийсь час, потім вона випала з нашого репертуару, ну а любов до пісні залишилася.

Тому ми вирішили якось зробити цього разу все нормально, усе правильно. Ми звернулися офіційно до Іггі, його менеджерів, ми показали йому демку, він попросив показати текст. Ми переклали перекладений текст назад, це, значить, такий був «Тетріс». Він подивився, сказав, що все нормально. Ну й от ми, власне, і зробили таку пісню. 

Про що ця пісня? Про дух рок-н-ролу, про чуттєвість, про залежність, про те, як стосунки виходять поза межі, про те, як ти все-таки намагаєшся водночас лишитися собою. Це така чиста енергія, чистий геній рок-н-ролу. Тому ми зберегли основу, додали туди трішки такого українського шаленства, яке зараз просто розлите в повітрі. Спробували це все якось трішки спроєктувати назовні, на повітря, яке нас оточує. 

Нам хотілося зробити щось без політики, без соціалки, щось з відсиланням до того, з чого ми починали 20 років тому. Якийсь такий чистий рок-н-рол. До того ж, мені здається, для Харкова це зараз якось так дуже суголосно. Харків — місто, яке, попри обстріли, попри наближеність фронту, усе одно далі лишається великим, живим, дуже юним, дуже активним і дуже голосистим.

Попри все, попри всю нашу незламність, великою мірою наша культура на такій певній паузі. Багато речей ми не можемо собі зараз дозволити з огляду на обставини, але, я думаю, у нас усіх це попереду. 

Чи є в Україні свій Іггі Поп

Кльових старих у нас багато, просто Іггі Поп — це ж рок-н-рольник. А в нас зазвичай старі не зовсім рок-н-рольники. Хоча подивитися на Андрія Середу — ну чим тобі не старий кінь рок-н-ролу? Або, скажімо, Український рок-гурт «Мертвий півень», створений 1990 року у Львові.«Півні», які зараз зібралися й знову грають. Або Олег Юрійович Скрипка, наприклад, — теж такий культовий персонаж рок-н-ролу. 

Теж такий цікавий феномен — у нас більше люди реагують на музикантів, яких, можливо, раніше й не слухали, а зараз якось вони набувають оцього контексту, той-таки Павло Зібров. Тут не йдеться про те, що люди починають слухати естрадну музику. Радше про те, що такі люди, як Віктор Павлік, як покійний, Царство Небесне, Степан Гіга, вони стають частиною чогось більшого. Чи там Іво Бобул, наприклад, чи Павло Зібров. Це такий панк поведінковий радше, не музичний, а поведінковий такий екзистенційний панк. Коли ти своїм прикладом, своєю якоюсь енергією, своїми жартами та своєю діяльністю людей заряджаєш на щось позитивне.

І, знаєш, мені здається, це позитивно свідчить про українців, що вони не забувають тих, кого любили вчора. Я дивлюся зараз, скажімо, на концерт Олександра Пономарьова або Віктора Павліка, як вони легко збирають аудиторію і що це їхня аудиторія. Це не просто люди, які прийшли, проходячи повз. Вони знали, куди йшли, вони знають слова, вони підспівують. Мені здається, це про повагу. 

Про розкіш бути собою 

Мені здається, що ми, українці, зараз на такій стадії перебуваємо, у такому стані якогось тотального за*обу, що можемо зайвий раз не перепрошувати, не западати перед кимось, а просто бути собою. Мені здається, ми можемо собі дозволити таку розкіш. 

Пам'ятаю, як 2023 року Юджин Гудзь, Жека Гудзь, запросив до них на концерт. Вони грали в Музеї рок-н-ролу в Нью-Йорку. Каже: «Прийди, поспіваємо». Ми саме пісню з ним тоді робили.

Прийшов. А там перед концертом був виступ, ну так і не виступ, така розмова. І модератором був Джим Джармуш, один з улюблених моїх режисерів та й узагалі культурний герой. І якось ми говорили, і бажання було — не торкнутися до нього, бо це Джим Джармуш, а бажання було «чувак, підпиши мені кілька книжок, я їх продам, а гроші зберу на свободу України».

Немає, ясна річ, якогось панібратства, немає якоїсь зневаги, знецінення. Просто, мені здається, світ раптом став значно ближчим до нас. 

Про знайомство зі Степаном Гігою

Це для мене якийсь такий дуже зворушливий момент. Знову ж таки, я це говорю абсолютно без іронії.

Ми минулого року встигли бути на одному фестивалі, там теж якісь збори були, і він грав, а потім ми грали. І ми після його виступу — була пауза — зайшли до нього в гримерку й навіть домовилися щось десь зустрітися, поговорити, можливо, щось разом зробити. Ну і потім через місяць-півтора його не стало, на превеликий жаль.

Він справив враження такої дуже хорошої людини. Трішки замкнутий, тому що зрозуміло, що на нього сипалося останнім часом. Увага з усього була, він такий трішки закритий був. Спочатку він не розумів, хто ми, що ми. А потім, коли побачив, що ми від нього нічого не хочемо, що просто хотіли подякувати, якось він відкрився. І це була дуже приємна зустріч.

Про проєкт на вірші Бертольда Брехта

Це цей сковородинівський принцип, коли любов народжується з любові. Якщо я хочу, щоб любили мене, то я люблю інших. 

Мені дуже подобається ділитися тим, що для мене важливо, що для мене близько, що я сам люблю. А Брехт, як на мене, — це дійсно великий поет. І дуже складна, суперечлива й надзвичайно яскрава постать, яку неможливого минути, якщо ти дивишся на культурне поле XX століття з усіма його суперечностями, з усіма його, власне, парадоксами, з усіма його якимись незрозумілими речами. Але все одно це дуже яскраво. І мені хочеться цим ділитися.

Власне, я книжку Брехта переклав. Це перше, наскільки я знаю, перше видання його поезії українською мовою. Ну і, власне, хотілося, щоб трішки більше про нього знали.

А з Юрою Гуржи (музикант із Харкова, який уже багато років мешкає в Берліні й з яким Сергій Жадан працював над альбомом на вірші Бертольда Брехта — ред.) працювати надзвичайно цікаво. Він дуже чутливий. Він — це оця полістилістика, здатність фактично з будь-чого робити мелодію і здатність не повторюватися у своїй мелодії. Це, власне, як для музиканта, мені здається, надзвичайна характеристика. 

Ми з ним уже чотири альбоми разом записали. Але вони всі дуже різні. І, власне, Брехт у нас вийшов такий, з одного боку, ясна річ, театральний. Дивно було б, якби Брехт був позбавлений театральності. Але, з іншого боку, це не є якісь сонги, які можна слухати лише в контексті вистави. Мені здається, їх можна слухати просто абстрактно, їдучи в машині, чи сидячи вдома, чи біжучи вулицею з навушниками у вухах. 

Юрій Гуржи багато кому допомагав у Берліні. Нам він свого часу теж допоміг. Я пам'ятаю наші перші гастролі Європою із «Собаками», це був 2009 рік. Ми з першим альбомом лише поїхали кудись. І в нас мав бути концерт у Берліні. Ми не знали, де його робити. Нам хтось сказав: «Там є харків'янин Юрій Гуржи».

Ми його знайшли, написали йому на мейл: «Юро, допоможи». Він запропонував зіграти в «Кафе Бургер». А «Кафе Бургер» — це було місце, де Юра дуже довго крутив дискотеки. І там була їхня точка репетиційна. І, власне, ми там зіграли концерт. Прийшло дуже багато людей, ми здивувалися. І це була якась така просто безумна вечірка. 

А з цим кафе потім була історія. Це теж про два рукостискання з кумирами. На якесь Берлінале Мадонна привезла свій фільм художній, там, де вона й Гудзь, власне, грає. І їй потрібно було десь робити афтепаті. І хтось їй порадив, та чи не сам Гудзь, «Кафе Бургер». А «Кафе Бургер» — це дуже затишне, але страшенно скромне місце. І Мадонна поїхала туди дивитися кафе. Мені Юра розповідав, що один із музикантів зайшов у репетиційну кімнату й каже: «Я збожеволів. Там Мадонна ходить». 

На чиєму боці був би зараз Брехт

Він був не просто комуністом, він був лауреатом Сталінської премії, він був фанатом москви. І так, у нього це лівацтво було загострене. Це не була ситуативна симпатія лівому руху, яка була присутня в дуже багатьох інтелектуалів 1920-1930 років. Для нього це, видно, була його позиція. 

Ти знаєш, що він гекзаметром переклав маніфест Комуністичної партії? Так. Він безумний у якихось речах був, безумний у хорошому сенсі слова. А може, і не в хорошому. 

Але для мене Брехт, зокрема якщо говорити про його ідеологічну настанову, про його етичний складник, етичну базу, це якраз зразок того, як людина може визнавати помилки своєї батьківщини. Тому що, коли нацисти прийшли до влади, він емігрував із Німеччини. А по-друге, коли нацисти почали захоплення територій, він активно проти цього виступав. Тобто він не просто сказав «я проти війни», а «я бажаю своїй країні поразки», «я бажаю своїй державі поразки, тому що це несправедлива війна, це загарбницька війна, і моя країна має програти». 

Це те, що ми надзвичайно рідко чуємо від російських інтелектуалів. Майже ніколи ми не чуємо. Навіть найбільш радикальні з російських лібералів, які засуджують путіна, засуджують російську армію, аж так, мені здається, далеко не йдуть. А мені здається, це єдина можлива позиція. У цій ситуації, коли твоя країна творить дичину, фактичного зло несе, вона має програти в цій війні. Не просто зупинитися, не просто вийти із захопленої території, не просто перепросити. Вона має програти, вона має зазнати поразки. Це єдине справедливе.

Мені здається, у цьому якраз Брехт чесний, у цьому Брехт якраз і мав би слугувати певним взірцем для сьогоднішніх російських чи проросійських інтелектуалів. 

А ось як би він вчинив у цій ситуації, я, чесно кажучи, не знаю. Усе-таки німецьке інтелектуальне поле дуже русифіковане. Воно дуже проросійське. І навіть ті люди, які, скажімо, не мають жодних якихось імперських амбіцій, не мають жодного натяку на реваншизм, які є німецькими демократами, є німецькими активістами, усе одно в цій ситуації схильні сумніватися й схильні все-таки озиратися на цього російського «старшого брата», який для них, виявляється, ближчий «старший брат», ніж для українців.

І це Друга світова, і всі ці комплекси, комплекси поразки, комплекси відмови від батьків, комплекси сорому за батьків, а потім ще ж, ну, не забуваймо, що це ще й 1990-ті та нульові, коли росія просто паслася в німецькому культурному та культуральному полі, як у себе вдома. І, власне, її енергоносії були запорукою економічного зростання зокрема. Це ширша проблема, і вона, ясна річ, не лише німецька.  

Про фіт із Тіною Кароль 

У цьому немає якогось прорахунку, якщо чесно говорити. Якщо говорити відверто, у цьому радше є... Мені цікаво. Мені цікаво те, що я роблю, і, відповідно, з Тіною було дуже цікаво працювати. 

Це абсолютно якось так-от було несподівано на початку. Але мені ця робота подобається як результат. Сама пісня вийшла така. Вона, можливо, не зовсім «собача», не зовсім Тінина, але цим же цікаво, що вона вийшла як щось на межі, на цьому порубіжжі. 

Тіна дуже відкрита й надзвичайно професійна людина. З нею приємно мати справу.

Про найбільше досягнення гурту «Жадан і Собаки»

Я думаю, найбільше досягнення — це те, що нас співають малі діти. Оце, мабуть, та річ, якої ми ніколи не хотіли, ніколи не планували, ніколи не передбачали. Якби нам хтось сказав, ми б у це не повірили. Але це дивовижне відчуття, коли ти бачиш от не просто навіть підлітків, а коли ти бачиш дітей, які співають, і ти бачиш, що їм усе в кайф, що вони це якось по-своєму відчувають. 

Я думаю, що вони виловлюють у цих текстах щось таке, чого їм не вистачає в українській культурі, в українській музиці. Хтось старший, хто говорить зрозумілою їм мовою. Я не маю на увазі ненормативну лексику. У принципі самі посили. Можливо, це трішки спрощені посили, але вони чіткі, вони зрозумілі. І підліткам цього бракує.

Бракує якоїсь такої нормальної вуличної мови, якою вони самі між собою спілкуються. Навіть якщо десь там з'являється якась літературщина, усе одно в цілому це їхні якісь інтонації. І я думаю, що вони в цьому відчувають якусь довіру.

Про самоцензуру

Коли йдеться про самоцензуру, то йдеться радше не про заборони, не про контроль, не про репресії можливі, а радше все-таки це відчуття якоїсь совісті. Мені здається, етики якоїсь. Зараз багато речей звучать не так, як звучали, скажімо, ще п'ять років тому. Я вже не говорю так, як вони звучали у 2013 році. 

Тому перш ніж щось робити, ти тричі подумаєш, наскільки це може бути доречно, наскільки це не травмує когось, наскільки це не стане якимось тригером для людей. Ми навіть коли робили «Хочу бути твоїм псом», ми так думали: пісня ж така про ці дещо аб'юзивні стосунки між чоловіком і жінкою. Чи на часі, чи доречно? Потім подумали, що насправді там нема нічого образливого і для людей, які можуть бути щирими, усе буде зрозуміло. 

Але так, постійно ти щось собі думаєш і в чомусь собі поки що відмовляєш. Є якийсь цілий вантаж, ціла валіза ідей, яка стоїть у кутку й чекає на зміну ситуації. Тому що деякі речі абсолютно зараз не в тему й не до речі. А не про те, що хтось щось забороняє.

Чудово розумію, що зараз із нашої розмови може хтось вирізати шматок і буде говорити, що «дивіться — вони підтримують самоцензуру». Вирване з контексту, це звучить дико. Тому що ми ж звикли, ми ж, власне, усе наше суспільство ці 35 років йшло до того, щоб у нас не було цензури, щоб у нас не було обмежень, щоб у нас не було якогось тиску й монополії з боку держави.

А натомість ти ж розумієш, що ця війна дуже багато що змінила. І змінила не тому, що держава сказала: «Змінімося». Тому що суспільство великою мірою прийняло ці умови. Для мене зараз є пріоритет держави, пріоритет її збереження, пріоритет того, щоб вона вистояла.

Про радіо й любов до людей 

Я дуже люблю людей, вони мені страшенно цікаві. Мене втомлює некоректна поведінка й оці спроби залізти за певні межі, тому я собі не дозволяю такого робити. Але, у принципі, люди — це найбільше джерело натхнення й любові, це ж надзвичайно цікаво.

Я людина дуже скромна, але страшенно люблю співрозмовників. Я думаю, саме звідси моя ця історія з радіо. Тому що для мене радіо свого часу, уже в доволі зрілому віці, стало якоюсь неймовірною можливістю чути інших людей, мати можливість спілкуватися з цікавими для мене людьми. 

Коли ти робиш медіа, коли ти є засновником медіа, то багато речей ти відчуваєш зовсім інакше. Про те, як працюють оці алгоритми взаємодії з публікою, як з'являється аудиторія, як з'являється довіра, як лишаються якісь стіни, які ти не можеш пробити, як ти не можеш вийти й де є ця межа компромісу між твоїм сумлінням, твоєю совістю і масовим запитом та можливістю хайпанути. І це все страшно цікаві речі, тому що, з одного боку, для мене очевидно, що радіо — це медіа з минулого століття, з минулого тисячоліття навіть. Але водночас воно зберігає в собі дуже важливу річ — воно зберігає здатність, можливість говорити й слухати.

Знаєш, у мене є така-от мрія: я б хотів після того, як завершиться вся ця історія, коли ми там, умовно кажучи, зможемо закрити проєкт «Радіо Хартія», тому що ми просто демобілізуємося, я б хотів робити якусь свою радіостанцію, яка б узагалі не орієнтувалася на ринок, на запити, на актуальність. Така ідеальна радіостанція, як-от у головного героя роману Юрія Андруховича «Радіоніч», коли людина говорить про те, що їй цікаво, і ставить музику, яка цікава передусім їй. 

Про щастя

Чи я щасливий? Ні, я не щасливий. Моя країна воює, у моїй країні щоденно гинуть співвітчизники. І якось відчуття щастя немає.

Насправді це відчуття того, що ми перебуваємо в дуже важкий час, у дуже важких обставинах. Але в мене є відчуття рівноваги, я його не втратив. Рівновага, яка дає можливість іти далі. Яка дає можливість робити те, що ти робиш, не відмовлятися від того, що для тебе є важливим, не сумніватися в тих речах, які ти для себе вибрав. Далі робити свою роботу. Це дуже важливо для людини.

Можливо, якби не ця обставина, я б, не сумніваючись, не затинаючись, сказав, що я щасливий. Але коли я говорю, що я не щасливий, це не кокетство й не спроба позагравати й пограти в цю гру — от, мовляв, дивіться, який я патріот. Я щиро говорю.

Про нову книгу

У вересні в мене виходить нова книжка. Вона не зовсім поетична. «Гімни барокових війн» — це вірші, це проза й це графіка, яка є частиною цієї книжки. 

У мене остання книжка виходила два роки тому. Два роки тому. Тепер виходить такий збірник текстів, які писалися останні два роки. І буде презентація в Палаці «Україна», 20 вересня буде цей вечір. Ми вигадали з друзями зробити його таким, щоб він запам'ятався. Тобто, знову ж таки, це буде презентація книжки, там буде багато текстів, але там так само буде і музика, і світло, і загалом, я сподіваюся, з цього всього вийде щось цікаве.

Я сподівався, що на цей вечір прийдуть і молоді дівчата, і не зовсім молоді дівчата, і не лише дівчата, тому що насправді на вечорах літературних зараз дуже дивна зміна публіки. Ну, у принципі, зміна публіки, зміна аудиторії в залах відчувається і на музичних концертах, і на літературних вечорах. І за цим цікаво спостерігати — хто далі читає, хто далі приходить на публічні читання, щоби послухати. Це цікаво. 

Про статус кумира й секс-символа

Та ніхто так не сприймає, це штамп, ніхто так не сприймає. Я переконаний, що це так не працює. Люди, які приходять із книжкою, послухати вірші, вони радше в тобі бачать співрозмовника. Уже далі вони там собі можуть фантазувати із самими текстами, зі своїми якимись обранцями. Це їхня справа. Але насправді я не бачу цього якогось такого запобігання, якогось такого стосунку, як у класичному рок-н-ролі між Елвісом і його фанатами.

Ні, це і взаємоповага якась, і в цьому багато щирості. Це, знаєш, те, що з'явилося після 2022 року, коли ми всі стали більш емоційними. Тобто взагалі люди не соромляться плакати, не соромляться сміятись, не соромляться потім підходити, дякувати, обійматися.

З цим всім немає зовсім якогось бізнесового поділу на кумира і його фанатів. Я не люблю цей ракурс. Він мені не близький, і я цього всього не відчуваю. 

Про творчі кризи

Мені здається, творча криза — це невідповідність між тим, що ти хочеш і що від тебе очікують. Коли ти от не можеш визначити, що для тебе важливе — суспільний резонанс, успіх чи все-таки можливість висловитись. А якщо ти робиш лише те, що тобі подобається, то, мені здається, творча криза неможлива в принципі. 

Мені завжди подобалося робити якісь речі, які для мене важливі, я, власне, лише ними займався. Тому я, наприклад, не пишу великого роману, хоча мені постійно про нього нагадують. Ну просто тому, що я чекаю, коли для нього настане час. Я намагаюся робити те, що мені цікаво.

Про ШІ 

Я постійно стикаюся з тим, що мої тексти використовують. Звик до того, що я натрапляю в мережі на якісь абсолютно дурнуваті тексти, які підписані моїм іменем, до яких я не маю жодного стосунку. Хтось просто використовує, хтось генерує або просто пише від себе.

Цілком можливо, що це може бути з музикою. Це біда, це велика загроза, це великий виклик для нас усіх, штучний інтелект. Попри те, що він дає, ясна річ, багато можливостей, але я думаю, що коли він заходить на цю дуже тонку межу творчості, авторської творчості, натхнення й так далі — то тут починається конфлікт.

Машина може писати без помилок, машина може писати швидше, машина може враховувати якісь тенденції, але авторських помилок машина ніколи не зробить. Авторські помилки — це ж і є суть мистецтва. Можливості помилки, можливості десь неточної лінії, неправильно поставленого слова, яке й робить із речення, власне, поезію. Якісь грані, тріщинки на нас як на особистостях, і через ці тріщинки проходить цей промінь. 

Чорний квадрат, він же там трішки нерівний. А малюнки Марії Примаченко, де видно, що вона просто замальовує трафарет. Зрозуміло, що комп'ютер би це зробив якісніше, але фішка в тому, що ти бачиш, як ця людина це все розмальовувала. У цьому, власне, у цьому труді, у цій ручній роботі і є геній, тому що кожен наступний штрих міг бути інакшим. 

Що вразило за останній час

За останній час, якщо по-справжньому так говорити, що вразило, то, найімовірніше, молоді харків'яни й харків'янки, які далі щось намагаються робити. Це молоді люди, які щось пишуть, роблять якісь літературні вечори, фестивалі, ставлять п'єси, роблять музичні проєкти. І за всім цим дуже багато життя, за всім цим дуже багато любові, і за всім цим немає страху. І це просто заворожує, це викликає велику повагу.

Я пам'ятаю: нам було по 17 років, і ми намагалися щось витворювати, як нам здавалося, з нуля. Харків зараз, Харків п'ятий рік не просто прикордонний, він прифронтове місто, місто фактично на фронтирі. І в цьому місті далі є велика кількість талановитої, фантастичної, сильної молоді. А це по-справжньому вражає. Це чудово, і це дає нам віру в майбутнє.

Я не схильний до якоїсь там ідеалізації, до перебільшень, але я скільки бачу цих молодих людей, які зараз волонтерять, створюють якісь організації, займаються вишколами. Водночас вони навчаються, отримують знання, думають про майбутнє, вступають до університетів. Водночас вони далі щось читають, щось слухають, у них є своя політична позиція. І, відповідно, це дуже сильне покоління. Дуже сильне покоління, якому трапилося виростати в найгірший час, у час війни — великої, тотальної війни на винищення.

Зрозуміло, що вони травмовані, як всі травмовані в нашій країні, але ця травматичність не переважає, як мені здається. Усе-таки оця вітальність має в собі стільки сили, стільки заряду, що це є визначальним.