«Ми дозволяємо собі вийти за межі». CMYK і «Вільце» про рейв предків, силу обрядів та шароварщину

Як з’явився СМYК

Ліза Стужук: Ми приносимо традиційну музику на клубну сцену. Насправді ця музика дуже подібна до рейву. Це такий у якомусь сенсі рейв наших предків. І ми подумали: а чому б не зробити це в більшому масштабі, чому б не поєднати це з електронною музикою, зробити власне рейв, струнно-смичковий рейв, де будуть грати традиційні капели теж? Отак з'явилося це в нашому проєкті.

Яким є український етнотранс

Надія Ханіс: Думаю, у трансовий стан ти можеш увійти під час дуже довгих танців. Насправді якщо ми говоримо про деякі весільні танці зони Карпат, то вони тривають довше, ніж годину-дві. Тобто, дійсно, люди вже в такому стані.

Але якщо інший бік обирати, через спів саме, то можна сказати, що більшість вокальної музики, особливо звичайні ліричні пісні, які для задоволення співалися, вони передусім співалися для себе, для того, щоб подумати над сюжетом, щось пережити. Як мінісеріал — поки ти його слухаєш, ти там щось собі уявляєш, переживаєш якісь емоції, шквал всередині. Особливо є пісні про вбивство, трагічні історії кохання. Чоловік вбиває жінку, жінка вбиває чоловіка, отруює його. І такі всі страсті-мордасті. Вони дійсно збуджували й були як серіал сьогодні чи книжку почитати. Або інший бік — як психологічна терапія, коли ти відпускаєш якісь емоції. 

Проте є ще один вимір. У нас ще є в обрядовій музиці голосіння. Це ще інший специфічний трансовий вимір. Коли людина входить у такий процес жалоби, і вона повністю в нього поринає, і спілкується з людиною, яка відійшла в той світ, спілкується тільки з нею, і ні з ким іншим. Це можна, думаю, глибоко досліджувати насправді.

Тетяна Осінь: Мені б хотілося ще додати, що загалом дуже часто традиційна музика має в собі такий повторюваний елемент, особливо якщо проводити обряди не номінально, а дійсно проживати це. Це дуже особливе відчуття.

Мені згадалось одразу, як відбувався Великдень в Софії Київській цього й минулого року. Ми робили там хороводи весняні, і одним із них була така «Вербова дощечка», коли ми довкола церкви ставали, бралися за руки й по руках ішла маленька дівчинка. І для мене обидва роки це був найяскравіший момент святкування. І він теж мав у собі якесь відчуття такої єдності: воно постійно повторюється, і ти ніби перестаєш думати, думки зникають узагалі, і ти стаєш частиною чогось більшого, ніж ти є. 

Як реагує аудиторія

Л.С.: Ми завжди шукаємо зали без стільців, або стільці прибираються. Це, звісно, проблема буває, але для нас важливий танець. Ми працюємо з інструментальною традицією і з танцювальною електронною музикою у форматах рейву, а ще є формат концерту, де ми працюємо з вокальною традицією і з більш експериментальною електронною музикою. Для нас важлива ця взаємодія, щоб люди танцювали. Не просто слухали, а також якось по-своєму, можливо, через тіло, можливо, через якісь свої інсайти взаємодіяли з цією музикою. Тому це завжди про танець.

І оскільки ми почали рік тому робити обрядові події, відтворювати якісь обрядові елементи й обряди на подіях, там усюди є цей момент зустрічі музикантів із залом. Тобто музиканти, наприклад, проходять через зал. Коли була Маланчина хода — оця Маланчина ватага пройшла всім залом, а потім, у момент вмирання кози, усі люди в костюмах кози (це було десь 50 людей, може, більше) вийшли на сцену — і над ними всіма провели цей обряд.

Чому вмирає коза

Н.Х.: Це дуже цікавий обряд, про нього можна почитати в такого етнографа, дослідника української традиційної культури Олександра Курочкина. Коза — це такий символ священної тварини, яка приносить урожайність. Там про неї так і є в пісні, що «де коза туп-туп — там жита сім куп, де коза рогом — там жита стогом».

Тут поєднується багато чого. Аграрна така тематика, і наче предки відвідують у цей час нас. І вони ж потім і можуть нам допомогти з цією врожайністю, бо вони якраз і лежать у тій самій землі, звідки потім ми це все й отримуємо. Тобто тут багато чого. 

І коза в цьому випадку ще й символізує переродження року. Тобто вона помирає, і там якраз на сцені ми робили її воскресіння.

Циклічність, щорічна циклічність. Сонце в певних своїх циклах перебуває. І от якраз тут, узимку, воно перероджується, народжується начебто заново. Як і ця коза — вона помирає, і її дід старий, теж символ старого року, нібито оживляє, старається її полікувати й зрештою виліковує.

Про традицію й імпровізацію 

Н.Х.: Можу сказати як дослідниця. Коли ти активно їздиш в експедиції, проводиш сеанси, інтерв'ю постійно з бабусями, з дідусями, коли ти переймаєш цю традицію, постійно фіксуєш, постійно з нею працюєш, то в тебе укладається в голові така система світогляду традиційного суспільства, як воно було в нас до середини XX століття. І певною мірою якісь нюанси є, які ми не можемо переступити або, наприклад, які тяжко переступити.

Про манеру співу. Наші з «Вільцем» прагнення — відтворювати її максимально наближено до регіону, до тої традиції, яку ми виконуємо. Це наше завдання, як ревіталістів і реконструкторів. Ми хочемо не просто співати для того, щоб співати. Бо все-таки як діалектів у нас в Україні багато, так і музичних діалектів у нас повно. І хочеться їх відтворювати з такою самою манірністю, з такою самою стилістикою, манерою, оригінальними особливостями. Зберігаючи це все, діалект, зокрема словесний, музичний. Фактуру дуже важливо зберегти. Ми прагнемо — і своїм учням ми передаємо такі прагнення — наблизитися максимально до оригіналу, до зразка, а вже потім від нього відходити.

От у колабораціях електронних ми собі дозволяємо трошки вийти за межі. Хоч ми стиль звуку залишаємо, тембральні [характеристики — ред.] залишаємо, але можемо рухати ритміку. Але все одно ми стараємося, щоб це було живо, щоб традиція була впізнавана. Тобто, якщо ми співаємо пісню з Рівненщини, вплітаючи її в електронну обробку, має бути чутно, що це не Наддніпрянщина.

Чому шароварщина — це погано

Т.О.: Це спотворює уявлення про те, чим насправді є українська традиційна культура. Через те що воно таке примітизоване й дуже яскраве, кричуще, часто люди відвертаються від цього. Їм здається, що «о, ну ось це такий вигляд має, мені це нецікаво».

Я, в принципі, сама була людиною, яка дуже довгий час, коли йшлося про якісь традиційні пісні й ще щось таке, я така: «О, це такий жах якийсь. Я не знаю, чому мені це має подобатись, чому це цікаво». І коли я дійсно дізналася, який вигляд мають строї справжні, традиційні, як звучить ця музика — у мене був шок, бо це було зовсім інше. І це було дуже красиво й елегантно. І так, як і я, дуже багато інших людей не бачать у цьому якоїсь цінності через те, що воно показане спотвореним чином.

Що фольклористам боляче слухати

Н.Х.: Оскільки ми співачки, то коли ми чуємо, наприклад, якесь дивне використання чи перекручування пісні, яку ми знаємо, то це дуже впадає в око. Це не популярна музика, тобто це не якісь відомі артисти, а це просто молодий колектив виконав ту пісню, яка теж є в нашому репертуарі, і виконав її в іншій фактурі. Вони намагалися відтворити автентичний зразок, але трошечки повернули не туди й зробили фактуру таку уніфіковану, дуже просту. А там є таке плетиво, тобто це східноподільська пісня, і вона має своє специфічне плетиво, цікаве у фактурі. І ми слухаємо, і такі: «Ой». Бо ми знаємо цю пісню, якою вона насправді має бути. І дуже шкода, коли молоде покоління, на яке ми дуже насправді маємо надії й з яким займаємося, робить трошечки поспішно і якась така невдала робота виходить. 

Т.О.: Для мене ще найболючіше, коли речі, які не є чимось, називають чимось. Наприклад, якщо є пісня, яка не є народною, а кажуть, що це народна пісня. Або є інструмент, який називають стародавнім українським інструментом, але насправді це його сучасна версія. Усе інше — це смак, хто до чого звик, але для мене дуже важливо, щоб люди називали речі своїми іменами й не створювали та не множили оці міфи, яких і так вже занадто багато. 

Про «СМYК.Весілля»

Л.С.: Це буде 8 листопада в Печерському палаці, на «Арсеналі». Цього разу ми будемо відтворювати такий дуже об'ємний і від цього складний для відтворення обряд весілля. Ми будемо всі чотири, а то й сім днів, стискати в один і показувати такі найбільш кульмінаційні моменти. 

Тобто ми робимо рейв, але тематика весільна. Там будуть обрядові моменти між сетами музикантів. Ми починаємо з дівич-вечора, потім ідуть виступи електронних музикантів і електроакустичні виступи. Потім це вже посад, така найбільша кульмінація весілля, ну і весільній поїзд теж у цей момент. Потім будуть виступи традиційних капел інструментальних, така танцювальна, святкова частина. І після цього ми плануємо завершити покриванням молодої.

Це такий мінорний момент усього весілля, там, де дівчина тужить за, власне, своїм дівоцтвом і проживає цей момент переходу в новий статус. Але все-таки на завершення ще й буде трошечки радісного фіналу — розділення короваю й обдарування молодих.