День Конституції. Як створювали найголовніший закон України

Незалежність з комуністичною Конституцією

24 серпня 1991 року Україна проголосила відновлення своєї незалежності, а вже за пів року її майже одностайно підтримали на референдумі. Тоді українці також обрали й свого першого президента — Леоніда Кравчука. 

Молоду державу одна за одною почали визнавати інші країни світу. Тож постало питання державотворчих процесів. Затвердили національну символіку: прапор, гімн та герб; створили власні Збройні сили та ухвалили закон про створення Конституційного Суду.

Утім, Конституції незалежної України не було. Ще у 1978 році, за часів правління в СРСР Леоніда Брежнєва, тодішня підконтрольна кремлю Верховна Рада ухвалила Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Саме вона після проголошення незалежності тимчасово виконувала функції основного закону, а з її назви прибрали всі згадки радянської доби. 

Процес, що затягнувся на роки

Після проголошення незалежності влада швидко видозмінила вже згадану брежнєвську конституцію, а над створенням нового основного закону закипіла робота.

Однак цей процес затягнувся на роки. Прикметно, що фактично він розпочався наприкінці 1980-х, ще за існування Радянського Союзу. У жовтні 1990-го депутати ВР УРСР утворили Конституційну комісію, що мала б укласти новий основний закон. Ба більше, уже наступного року парламентарі схвалили нову концепцію Конституції радянської України.

Вже за незалежності, у січні 1992-го, депутати представили проєкт Конституції. Після обговорень та правок його винесли на розгляд у Верховній Раді, а згодом — на всенародне обговорення. Тоді проєкт отримав колосальну кількість зауважень та пропозицій — близько 50 тисяч.

У жовтні 1993 року Конституційна комісія затвердила остаточний проєкт документа. Проте далі процес не пішов. Причин було декілька: політичні чвари між тодішнім президентом і Верховною Радою, економічна криза та підготовка до дострокових президентських виборів, які відбулися у червні 1994-го.

Новим президентом України став Леонід Кучма. Конституційний процес відновився, однак труднощі не зникли. Річ у тім, що Кучма прагнув, аби новий основний закон надав президенту більше повноважень, а Верховна Рада, навпаки, прагнула їх обмежити. Це поглибило конституційну кризу, яку вирішили розрядити за допомогою Конституційного договору.

8 червня 1995 року Кучма та парламент підписали угоду, що була компромісом між обома політичними потугами. Вони домовилися, що прискорять ухвалення нової Конституції, аби вона з’явилася не пізніше ніж через рік після підписання договору. Також сторони погодилися не виносити на референдум або опитування громадської думки ніяких інших питань, крім прийняття нової Конституції. Разом із цим почала діяти нова робоча група з розробки Конституції, яку затвердила відповідна комісія. 

Нарешті в березні 1996-го проєкт основного закону з’явився у парламенті, а у квітні Верховна Рада розпочала його розгляд.

Конституційна ніч

Кульмінація цієї конституційної катавасії настала 27 червня. Днем раніше президент зібрав засідання Ради нацбезпеки й оборони, на якому ухвалили рішення провести референдум щодо президентського проєкту Конституції. Опублікувати указ мали 27 червня.

Своєю чергою парламент не хотів цього допустити, інакше тоді Конституція наділила б Кучму масштабними повноваженнями. Верховна Рада мала за день проголосувати за власну редакцію основного закону.

Це було «завданням з декількома зірочками», оскільки в багатьох визначальних питаннях депутати не могли дійти згоди. Наприклад, частина депутатів-комуністів виступали категорично проти синьо-жовтого національного стяга, а натомість пропонували малиновий прапор Війська Запорозького, колір якого чимось нагадував червоне знамено СРСР. 

Ще одним «яблуком розбрату» став Крим. Націонал-демократи вимагали для півострова статусу області, пам'ятаючи тоді ще нещодавню Спроба регіонального проросійського перевороту, яку у 1994–1995 роках провів місцевий політик Юрій Мєшков, який намагався узурпувати владу на півострові, збільшивши повноваження президента автономної республіки — посади, створеної фактично під нього.«мєшковщину». Тоді як комуністи жадали для Криму статусу автономної республіки. 

Ці та інші гарячі питання обговорювали годинами, аж поки більшість депутатів не проголосували за те чи інше рішення. Наприклад, за назву українського парламенту — Верховну чи Народну Раду — голосували 6 разів. Переміг, зрештою, перший варіант.

А ось питання мови не викликало суперечок: депутати одностайно вирішили, щоб українська стала єдиною державною мовою. Водночас основний закон повинен гарантувати вільний розвиток та використання російської й інших мов нацменшин.

У цьому контексті варто виділити народного депутата Миколу Сироту, який був головою Комісії з доопрацювання Конституції України. Він простояв всю ніч проти 28 червня біля трибуни Верховної Ради, зачитуючи кожну статтю майбутнього основного закону. 

Урешті-решт Конституцію таки ухвалили — 315 депутатів віддали свої голоси «за». 28 червня 1996 року, о 9:18, Україна здобула свій насилу зроблений основний закон.

Після цього Кучма був змушений скасувати указ про проведення референдуму, а колишня Конституція УРСР від 1978 року остаточно пішла в небуття.

Після цього ще був перехід із президентсько-парламентської форми правління на парламентсько-президентську під час Помаранчевої революції, скасування цих змін уже за президентства Януковича, а потім і перегляд після Революції гідності. Але це вже окрема історія.