«Не розпад росії, а розпад брехні»: чому російська опозиція продовжує захищати імперію
«Який сенс у світі без росії?» — запитав відомий політик, тепер уже воєнний злочинець у розшуку, у 2018 році. Менш помітна фігура повторила цю думку у 2024 році, хоч і не так загрозливо, коли зазначила: «Розпад росії став би не лише катастрофою для нашої країни та народу, але й трагедією для світу».
Перша цитата належить лідеру росії володимиру путіну, а друга — одному з його найгучніших критиків, дисиденту Іллі Яшину.
Хоча вони й мають значні розбіжності в позиціях, обидва, видається, однаково не помічають споконвічної причини агресії москви. Імперія, побудована на обмані й підкоренні, яка маскується під націю, є джерелом насильства. Жоден із них не готовий протистояти цій основоположній брехні, у якій закорінені політика, культура та самоусвідомлення їхньої країни.
Стародавній російський колоніалізм, який заманіфестував себе цього століття у війнах проти Ічкерії, Грузії та України, продовжує існувати не завдяки конкретному лідерові чи режиму, а завдяки світогляду, усталеному в колективній свідомості. Ґрунтуючись на століттях завоювань, москва подає агресію як оборону, відвертаючи російське суспільство від усвідомлення власної ролі в підтримці імперії та її насильства.
Яшин пов'язує свої страхи щодо розпаду росії з проблемою втрати контролю над ядерними арсеналами — порівняння, добре знайоме американським політикам. Це нагадує про славнозвісний виступ «Котлета по-київськи» 1991 року, коли президент США Джордж Буш-старший закликав українців залишатися в Совєтському Союзі. У той момент, коли США хвилювалися, що може піти не так, якщо Совєтський Союз перестане існувати, українці бачили це як зраду.
Чи дійсно Вашингтон не усвідомлював жорстокої імперської історії росії? Хіба Голодомор — спланований москвою, щоб знищити мільйони українців та придушити їхній національний рух, — не був достатнім доказом?
Нове обличчя російської опозиції, Юлія Навальна, яка взяла на себе справу свого покійного чоловіка, запропонувала зовсім інші аргументи: «Є ті, хто закликає до термінової “деколонізації” росії, стверджуючи, що потрібно розділити нашу велику країну на менші, безпечніші держави. Однак ці “деколонізатори” не можуть пояснити, чому люди зі спільним походженням та культурою повинні бути штучно розділені».
Щоб зрозуміти, наскільки абсурдною, але водночас образливою є ця заява, достатньо пригадати виправдання путіна для злочинної війни, яку москва веде проти України. Риторику «братніх народів» російські правителі-тирани використовують століттями.
Як так сталося, що люди в Татарстані, Дагестані або Республіці Саха отримали «спільне походження» з московитами? Відповідь є такою ж гнітючою, як і очевидною — вони стали жертвами колонізації. На відміну від інших імперій, московська не спиралася на расову виключність. «Натомість вона базувалася на не менш насильницькій “ідеї тотожності”, що означає, що колонізовані були змушені відмовитися від своєї ідентичності та прийняти норми колонізатора», тобто русифікуватися, — пояснює видатний український філософ Володимир Єрмоленко.
Ще один російський опозиціонер, Володимир Кара-Мурза, дав інтерв'ю Guardian і нещодавно у своєму твіті підкреслив звідти те, що, вочевидь, вважав найважливішим: не лише російський народ, на його думку, має взяти на себе колективну відповідальність, але й західні лідери, які «всі ці роки купували газ у путіна, запрошували його на міжнародні саміти, розстеляли червоні килими».
Він, безсумнівно, є сміливою людиною, і я переконаний, що його наміри щирі. Однак навіть найбільш свідомі публічні діячі серед самопроголошеної російської опозиції не припиняють спроб знайти когось іншого, окрім російського суспільства, кого можна звинуватити у воєнних злочинах, скоєних росіянами в Україні. Розподілити відповідальність між багатьма або повністю позбавити від неї російське населення може бути політично доцільно, але це лише зміцнює культуру безкарності.
Зображуючи російський народ як пасивних жертв режиму путіна, опозиційні діячі парадоксально легітимізують путінізм — сучасну реінкарнацію московського колоніального режиму, що спирається на гноблення та насильство, але маскує його під націоналізм. Замість того, щоб визнати колективну відповідальність, опозиція продовжує відокремлювати російське населення від дій їхньої держави, тим самим зміцнюючи культуру заперечення та співучасті, а не кидаючи їй виклик.
Звернення Кара-Мурзи до західних лідерів можна підсумувати так: не карайте народ. Хто може з цим сперечатися? Але символізм тут є важливим. Якщо путін і його оточення мають відповідати за всі злочини, тимчасом як 140 мільйонів росіян звільняються від своєї відповідальності, то як вони навчаться, що апатія уможливлює безкарність, формує культуру, яка не може знайти в собі сили засудити геноцид? Коли вони зрештою визнають криваве минуле росії, ба більше — спокутають його.
Хоча багато хто на Заході хоче вірити, що російський народ є лише жертвою державної пропаганди, реальність є складнішою. Джейд Мак-Глінн у своїй книзі «Війна росії» стверджує, що «війна росії проти України популярна серед великої кількості росіян і прийнятна для ще більшої кількості». Цю співучасть не можна пояснити лише страхом перед режимом. «путін не формує російські погляди на зовнішню політику чи Україну, а радше висловлює їх», — пояснила вона.
Мак-Глінн зазначає, що багато росіян приймають московський наратив, оскільки альтернатива — визнати, що вони співучасники геноцидної війни, — була б занадто болючою. Це масове самообманювання в поєднанні з дегуманізацією українців запускає замкнуте коло, що дозволяє широку підтримку злочинів або байдужість до них.
Я зіткнувся з двома різними поглядами на російську опозицію. Перший стверджує, що будь-хто, хто виступає проти путіна, стоїть на правильному боці історії та заслуговує підтримки.
Другий погляд наполягає на тому, що такі фігури, як Яшин, Навальна та Кара-Мурза, часто завдають більше шкоди, ніж приносять користі — закликаючи до зняття санкцій, обіцяючи демократію в росії (що, на мою думку, видається цілком неможливим без деколонізації) і засуджуючи путіна, водночас ігноруючи глибші джерела російської агресії. У такий спосіб вони позбавляють людей суб'єктності, продовжуючи наратив образи та підтримуючи велику брехню про російську «націю».
Я не заперечую жоден із цих поглядів і водночас гадаю, що обидва мають сенс.
Безумовно, в росії або у вигнанні є особи, які сміливо протистоять режиму путіна, але термін «російська опозиція» однозначно вимагає перегляду. «росія» є синонімом імперіалізму і підкорення, тоді як «опозиція» символізує демократію, свободу та відповідальність — це концепти фундаментально несумісні. Допоки росія тримається своєї імперської сутності, критика путіна буде спрямована тільки на наслідки й не торкатиметься першопричин цієї безпідставної жорстокості.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.
Текст опубліковано з дозволу автора. Уперше надруковано на KyivIndependent.com