88 років тому в Херсоні Юрій Вороний уперше в історії пересадив людську нирку. Розповідаємо, як це було

Рутинна операція сьогодні

Минулого року в Україні провели 91 операцію з пересадки нирок. Хоча це трішки більше ніж попереднього, та все ж надзвичайно мало, якщо порівняти з потребою в таких операціях — приблизно 3 тисячі на рік.

Проблема в законодавстві, організації та фінансуванні, але не в складності таких операцій. З погляду сучасної медицини вони вважаються рутинними й виконуються більше ніж у 80 країнах світу (станом на 2012 рік).

А втім, як це зазвичай буває з досягненнями науки й медицини, шлях до рутинних операцій був складним і довгим.

Між людьми і тваринами

Одним із важливих кроків на шляху до трансплантації органів була нова хірургічна методика з’єднання судин, яку на самому початку XX століття розробив французький хірург Алексіс Каррель. У 1912 році він отримав за свої роботи Нобелівську премію з фізіології або медицини.

Уже в 1902 році австрійський хірург Емеріх Ульманн здійснив першу успішну аутотрансплантацію нирки собаки. Одну з нирок тварини він приєднав до її ж судин шиї і показав, що вона після цього виконує свої функції впродовж кількох днів.

У 1906 році французький хірург Метью Жабуле пересадив нирку свині 49-річній жінці, у якої власні нирки відмовляли через хворобу Брайта. У таких випадках говорять про ксенотрансплантацію, оскільки пересадка органа відбувається між різними видами тварин. Звісно, ця операція не мала успіху.

Наступними роками тривали як експерименти з пересаджування нирок на тваринах, так і спроби пересадити людині нирки інших видів. І навіть навпаки. Німецький хірург Ернст Унгер спробував пересадити нирки мертвонародженого немовляти мавпі — теж без успіху.

Навіщо сто років тому пересаджували сім’яники

Майбутній хірург Юрій Вороний народився 1896 року в селищі Журавка на Полтавщині. До речі, його батьком був видатний математик Георгій Феодосійович Вороний.

Вищу медичну освіту він здобув у Києві, після цього переїхав працювати до Харкова. Серед інтересів відділення хірургії Харківського медичного інституту, де він працював, на той час були проблеми переливання крові, а також — пересадки сім’яників.

Останнє може звучати дивно, але тоді в Європі був справжній бум таких операцій, оскільки, як вважалося, вони сприяють омолодженню організму. Використовували для цього мавпячі органи.

У 1930 році Вороний провів експериментальну операцію з пересадки нирки на тварині. А наступного року переїхав до Херсона.

Історична операція

На початку березня до лікарні, у якій він працював, потрапила 26-річна жінка з отруєнням хлоридом ртуті. У той час ця речовина широко використовувалася для дезінфекції, а нещасна жінка випила її, аби накласти на себе руки після сімейного конфлікту.

Попри лікування, стан хворої погіршувався. Зокрема, у неї відмовили нирки. Саме тому Юрій Вороний наважився на трансплантацію.

Тоді не йшлося про те, що донором може стати жива людина, як це дуже часто робиться сьогодні. Лише здорова людина, що померла раптово.

Тоді ж до лікарні потрапив 60-річний чоловік із переломом черепа, який, попри зусилля лікарів, невдовзі помер. Аналізи показали, що в нього немає туберкульозу та сифілісу, а група крові — третя. У жінки, яка чекала на трансплантацію, до речі, була перша група крові — і це важливо в контексті подальших подій.

Операцію Юрій Вороний разом з асистентами провів 3 квітня 1933 року. Одразу після «під’єднання» донорської нирки з’явилися ознаки того, що вона включилася в роботу. Зокрема, виділилося кілька крапель сечі. Хоча це виділення швидко припинилося, це не викликало великого занепокоєння — завдяки досвіду експериментів на тваринах хірург знав, що така пауза може тривати до однієї доби, а потім процес налагоджується.

Протягом перших годин після операції загальний стан пацієнтки дещо покращився, спостерігалося виділення сечі. Але потім їй стало гірше, і через 48 годин після операції вона померла.

Причини невдачі

Як пояснює кандидат біологічних наук і дослідник історії науки Олексій Болдирєв, причина такого результату операції сьогодні є очевидною. Тіло донора не було охолоджене як слід, тому клітини нирки почали гинути.

Крім того, група крові донора була несумісною з групою крові жінки, яка отримала його нирку. Вороний, звісно, про це знав, але розраховував на те, що червонокрівців, які містилися в донорській нирці, буде недостатньо, аби зліпитися між собою під дією антитіл пацієнтки.. Але він помилився й отримав такі ж наслідки, які трапляються, коли людині переливають кров несумісної групи.

Історія не має умовного способу, але дослідники біографії Юрія Вороного в одній із робіт ставлять риторичне питання: «Що було б, якби хірург тоді уникнув цих двох помилок?».

Наступні спроби попри невдачу

Аж три роки потому Вороний опублікував статтю про свою операцію в одному, як його називають дослідники постаті хірурга, дивному іспанському журналі. Не в останню чергу саме цей факт вплинув на певну плутанину, що виникла навколо цієї історії. Їй то приписували інший рік, то навіть переносили до Парижа.

Попри невдачу, Юрій Вороний продовжував проводити трансплантації нирки. У 1949 році він звітував ще про п’ять таких операцій. Тут важливо зазначити, що хірург не розглядав пересадку нирки як остаточне розв’язання проблеми ниркової недостатності, а прагнув у такий спосіб дати час людині на одужання — щоб її власна нирка почала працювати. А тоді донорський орган можна видалити — тобто йшлося про тимчасову трансплантацію.

Є інформація про дві такі операції. В обох жінки (віком 47 та 23 років) отримали донорські нирки, які пропрацювали кілька днів у їхньому організмі, але були видалені після того, як перестали виконувати свої функції. В обох випадках пацієнтки вижили, їх виписали з лікарні через два місяці.

Перші успішні трансплантації, але на іншому континенті

Інші дослідники в різних країнах також працювали в цьому напрямку. Органи погано приживалися, але іноді давали пацієнтам час, необхідний для одужання, і так рятували життя.

Вважається, що першу успішну пересадку в 1954 році здійснив американський хірург Джозеф Маррі. Але в цьому випадку донором і реципієнтом були близнюки, які, як відомо, мають однаковий набір генів, тому не сприймають органи іншого як чужі.

А через кілька років Маррі провів успішну пересадку нирки від неспорідненого донора. У 1990 році він разом з Едвардом Томасом отримав Нобелівську премію з фізіології або медицини «за відкриття, що стосуються трансплантації органів та клітин під час лікування людських хвороб».

Юрій Вороний у період Другої світової війни лікував поранених солдатів як хірург. До речі, під час Першої світової війни він ще студентом також допомагав хворим і пораненим у загоні Червоного Хреста.

З 1950 року Вороний переїхав до Києва, де спочатку працював в Інституті експериментальної біології та патології, який потім став частиною сучасного Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України. А потім — у сучасному Інституті гематології та трансфузіології НАМН. Помер Юрій Вороний у 1961 році.