Бахмут живе тут: як працює сайт міста, якого нема
Уявіть, що ви ніколи не чули про Бахмут. І випадково потрапили на сайт міста bahmut.in.ua. Там заголовки: «Бахмут — це Україна: хто зробив легендарний надпис у місті-фортеці?», «У Бахмуті ЗСУ формують “котел” для росіян», «Як Бахмутський мистецький коледж відсвяткував 120-річчя: фоторепортаж». Є відчуття цілісного життя в місті тут і зараз: про події та людей у ньому.
Але ми знаємо, що Бахмут майже знищений, більшість його жителів евакуйовані. Але тут, на сайті, у них є онлайн-домівка, де збираються свої. Де є місце і спогадам, і реальності, і мріям. Про команду медіа, яке об'єднує бахмутян, дізнавалося hromadske.
Почалося з однієї людини, яка не повірила в Донбас за колючим дротом
Ганна Бокова оселилася в Бахмуті 20 років тому. Спочатку як інженер-механік працювала на заводі. Згодом — журналісткою в місцевих виданнях. У 2014-му її звільнили за опозиційність. Та бажання доносити до людей інформацію без цензури у ній лишилося.
І після залучення грантових коштів народився її проєкт — незалежний сайт «Открытый Артемовск», який пізніше перейменували на bahmut.in.ua. Це ще не було медіа — радше майданчик для волонтерських ініціатив. У єдину кімнату офісу набивалися волонтери з ГО «Бахмутська фортеця». Приходили й розповідали, яких змін хочуть у місті, розв'язували проблеми.
Ганна та її однодумиця Альона Щекодіна, яка доєдналася до неї, підтримували всіх: мітингували із зоозахисниками, відвідували школи й коледжі, розповідали про місцеве самоврядування, возили учнів у Верховну Раду в Київ. Показували, як працює молодіжна рада у Сумах і вчили, як створити її в Бахмуті. За донорські кошти відкрили спортивний майданчик, облаштували комп'ютерний клуб. Залучили художників, які прикрасили будинки муралами. Зробили проєкт про старі споруди, у межах якого за QR-кодами на табличках можна дізнатися цікавинки. І про все це вийшли статті.
«Ми думали, що цей сайт зможемо використати для змін у місті, для різних дискусій. Я сприймаю себе як людину, яка не просто там жила і знала мешканців. Я вкладалася в розвиток цього міста», — каже Ганна Бокова. Нині вона — редакторка сайту.
«Ми були осередком нового, сучасного та сподвижницького, сполучною ланкою між владою та громадськістю», — коментує проєкт фінансистка, а на той момент і журналістка Альона Щекодіна (до речі, її прізвище походить від давнього імені Щек). Вона, як і Ганна, — бахмутянка.
Але сталася велика війна. Перевернулося з ніг на голову життя і самих жінок, і міста, і сайту.
«Хай моя квартира і дача стануть платою за те, що чоловік живий»
Альона жила в Бахмуті останні 22 роки.
«Я люблю все місто, ми там були щасливі. Воно невеличке, всюди можна дістатися пішки. Поділене навпіл річкою Бахмуткою. Блукаєш тихими зеленими вуличками, всюди зустрічаєш знайомих. Я знала багатьох. Оце повела б гостя, який уперше приїхав до Бахмута, на вуличку з каштанами. Там дуже красиво. А набережна яка гарна, коли вогники ліхтарів виблискують у воді!» — захоплено розповідає вона.
Альона любила бувати й на знаменитій алеї троянд, через яку місто занесли в Книгу рекордів України, і в районі літачка. Але найбільше — біля своєї дачі, у передмісті. Там і вигін, і ставок, і струмок. Є де гуляти з дітьми і псами. Хочеш — броди травами-муравами, хочеш — мчи на велосипеді, куди очі дивляться. А заходи сонця які! А в будинку і камін, і піч, усе любовно змайстроване, кожен куточок свій, рідненький. Каже, що ніколи б не залишила місто, бо там усе було для комфортного життя та відпочинку.
«На початку вторгнення у Бахмуті вирувало порівняно спокійне життя, хоча ми з донькою та свекрухою виїхали на Дніпропетровщину відразу. Думали, що ненадовго. Чоловік пішов воювати. І я час від часу приїздила до міста, щоб провідати його», — каже Альона.
Востаннє у Бахмуті вона була торік у липні. На той час багато будинків уже розбомбили, але працювали магазини, комунальники на узбіччях косили траву, не виїхала ще міська рада. Попри вибухи за вікном, Альоні здалося безпечним ночувати у своїй квартирі.
Потім там жили переселенці, після них — військові медики. Про це розповідала сусідка. А коли виїхала й вона, вісточок більше не надходило. Хтось кидав відео у чат будинку, як восени «вагнерівці» ходять квартирами. Але не через двері. Розбивали стіни й рухалися поверхом навпростець.
«Я ставлюся спокійно до того, що квартири, найімовірніше, нема. Там такі бої важкі йшли, все закидали фосфорними бомбами. І дачу, мабуть, знищили. 18-річна донька каже: “Мамо, це нічого страшного. Згорить — то й згорить. Це неминуче. Треба прийняти як факт”. Я заспокоїла сама себе: хай це буде платою за те, що мій чоловік живий-здоровий. Я вдячна за це», — розмірковує спокійно жінка.
Місцеві розкидані світом, але їхні серця б'ються в Бахмуті
«Мені подобалося в Бахмуті. Я не хотіла виїжджати, бо там жилося комфортно: друзі, робота, всі умови для розвитку дітей і дорослих — загалом цікаво, — розповідає Ганна Бокова. — Не люблю великі міста, де багато транспорту, вони напружують. А Бахмут, хоч і провінція, хоч і невеличкий, мав потенціал. Крім того, місто чисте, акуратне. І люди, і влада ставилися з повагою до простору».
За тиждень до повномасштабної війни до Бокової завітав працівник СБУ з проханням: щойно почнеться щось, треба виїжджати. Виявилося, попереджали всіх проукраїнських бахмутян, а тим паче журналістів.
«Так ми опинилися в Чернівцях, потім трохи пожили в Румунії, а тепер близько року живемо в Німеччині. Виїхали разом із чоловіком, у нас троє дітей. Мені ще в Україні написали з Media Development Foundation — громадська організація, яка допомагає медіаMDF, запитали, що нам потрібно і чи працюватимемо далі. Й переконали, що нам слід розвиватися, розширюватися. З фінансами виручать», — розповідає Ганна.
Так за рік команда сайту (яка називає свій проєкт громадським медіапорталом) розрослася до 12 людей. У них є свій художник і психолог. І лише Ганна й Альона родом зі зруйнованого Бахмута.
«Ми втратили можливість на власні очі бачити події в місті, уже не змогли відчувати атмосферу й тенденції. Спершу дізнавалися інформацію з вуст людей, які там залишилися. Писали новини та історії про це. Скажімо, про волонтерів, які лишились і доглядали тварин, носили велосипеди на плечах через розвалений міст. Чи про лікарку, чию квартиру та лікарню розбомбили, а вона у підвалі приймала пацієнтів. Була для них Богом», — розповідає редакторка сайту Ганна Бокова.
Що далі, то менше ставало інформаторів, які лишалися в місті чи їздили туди. Покинули Бахмут місцеві, волонтери, дедалі рідше бували колеги-медійники. Журналістки порталу стали передивлятися відео ворогів. Упізнавали спалені будинки в рідному місті й улюблені кав'ярні. З огидою та здивуванням бачили знайомих, які виїхали в росію і вихваляли тамтешнє життя.
Згодом окреслилося, чим буде наповнений сайт. Людьми. Бахмутянами. Вони розкидані світом, і кожен має свою історію. Лікарня, що евакуювалася всім колективом і відкрила клініку в Броварах, бізнесмен, який перевіз усіх 80 працівників у Дніпропетровську область, де вони продовжують свою справу. У містах (переважно в Києві та Дніпрі, куди виїхало найбільше місцевих — ред.) проводяться заходи для бахмутян, міська влада продовжує консультувати й допомагати онлайн, працюють ЦНАПи й різні фонди. Тобто Бахмут продовжує жити, хай навіть віддалено та віртуально.
«Ми усвідомили, що людям потрібні історії, щоб у них не опускалися руки. Більшість вірить у те, що повернуться, що місто розмінують і відбудують. Люди чіпляються за спогади, одне за одного. Їм важливо дізнатися, що нині з учителькою музичної школи, до якої ходили їхні діти. А що з контролеркою трамвая, яка варила смачнючий борщ, і бахмутяни його куштували? А хто зі своїх захищає місто? А де фотограф, який робив такі класні виставки? А хто то зіграв весілля? Я його знаю. Ми розповідаємо про воїнів, волонтерів, медиків, відомих і звичайних містян. Якщо пишемо, як вибрати обприскувач для саду чи здорове харчування, експерти наші — з Бахмута», — ділиться Щекодіна.
Онлайн-домівка для бахмутян
Усі в команді сайту теж переживають біль зруйнованого міста, як свій. Називають себе бахмутською сім'єю. SMM-ниця Ірина Бенцак живе у Львові.
«Це не просто робота для мене. Я разом з іншими пережила процес руйнування Бахмута. Ще минулого літа ми писали про кожну зруйновану будівлю, про кожен обстріл. Люди, які були в місті, розповідали нам про кожну школу, садочок, лікарню. Інколи з'являлося фото, але не було підпису, і я у певний момент стала розуміти, де яка вулиця, який будинок. За тисячу кілометрів переймаєшся містом, можеш ідентифікувати його людей, навіть звуки. Там була дзвіниця, і коли я десь на відео чую її дзвін, розумію, що це Бахмут», — каже Ірина.
Медіа представлене в усіх соцмережах, має англомовну версію у твіттері, нещодавно запустили тікток. Свій телеграм-канал назвали «Бахмут живе тут». Щодня до аудиторії звертаються ніжно і трепетно: «Доброго ранку, любі бахмутяни», чи «Бахмутяни у Києві, перейдіть в укриття», «Бахмуте, тримайся, рідний». Проводять опитування: «А де ви проводили вихідні в Бахмуті?», «А літо?», «А покажіть довоєнні фото улюблених місць». Люди дуже відгукуються на таке, цінують.
«У Львові й близько не було таких страшних обстрілів, тож коли я чую вибухи тут, думаю: “У Бахмуті набагато гірше, там 10 вибухів на 10 хвилин, якщо не більше. Я не маю права скаржитись, я себе заспокоюю. Зараз усіх знайомих виправляю, щоб казали не Ба́хмут, а Бахму́т. Ми навіть випустили худі-пам'ятку з котиком, який показує на серце і підпис: “Де Бахмут?” Відповідь “Тут” підказує правильний наголос», — сміється Ірина Бенцак.
Альона Щекодіна згадує, як до неї приїхав друг із рідного міста, і довгі обійми потому.
«Страшно і те, що Бахмут перестав існувати фізично, але ще страшніше, що всі ми, місцеві, опинилися далеко одне від одного. І живемо поодинці. Тож коли отак обіймеш земляка, з’являється відчуття, що ти знову в Бахмуті. От і через свій сайт, через соцмережі ми хочемо транслювати це тепло, цей зв'язок людям. Хай знають: у них є домівка».