«Біль — там, де любов». Досвід людей, які переживають утрату, та поради психотерапевта, як із цим упоратися

Найскладніше для мене — усвідомлення того, як убили мою сім’ю

Олені Сухенко (Радченко) 32 роки. росіяни викрали її маму Ольгу, тата Ігоря й брата Олександра під час окупації Київщини, а потім закатували й убили. Найімовірніше, родина Сухенків загинула 24 березня 2022 року. Тіла вбитих знайшли в братній могилі 2 квітня 2022-го.

Коли я дізналася про смерть рідних, все одно мала надію, що вони живі — відмовлялася вірити. Спочатку в мене був шок, нерозуміння, в якому світі перебуваю.

Я оніміла й просто нерухомо лежала кілька годин. Мені допомогла жінка, у сім’ї якої ми з дитиною тоді жили. Вона приглядала за донькою, а мене обіймала — це дало мені підтримку.

Після звістки про смерть почалися депресивні стани, нічні ридання. Думки не давали спокою. Я не знала, як жити далі, — замкнулась, закам’яніла.

Найскладніше для мене — усвідомлення того, як убили мою сім’ю. Дуже боляче від того, що моїх рідних катували.

Спроби інших підтримати мене здебільшого не допомагали. Люди робили те, що мене скоріше дратувало — давали настанови на кшталт: «ти маєш жити далі», «ти маєш бути сильною».

З’явилося відчуття, що я стала некомфортною для інших. Тому що люди зазвичай не знають, про що зі мною говорити, з якого боку підійти, аби не зашкодити.

Я відчувала себе самотньо в оточенні тих, хто не переживав утрату, бо вони мене не розуміли. І це нормально — людина, яка сама це не пережила, ніколи не зрозуміє. Тому, нікого не звинувачую.

Я відчувала, що сама не впораюсь і пішла до психотерапевта. Спочатку займалася за методикою позитивної психотерапії, але мені це не надто допомогло, тож згодом звернулася до фахівчині, яка зазвичай працює з військовими та з утратою. Вона допомагала мені шукати в собі сили жити далі.

Згодом я вирішила записатися в групу психологічної підтримки, де збираються люди, які пережили втрату. Мені дуже допомагає спілкування з тими, хто мене повністю розуміє, бо має схожий досвід.

Я зрозуміла, що горювання за рідними стало частиною мене. Воно може бути слабшим, але повністю нікуди не дінеться. І моє завдання — навчитися жити з цим. Зрозуміла, що мої рідні не хотіли б, аби я здалася. І що я маю сама брати себе в руки й іти далі, бо ніхто, крім мене, цього не зробить.

Так, я не така весела, як колись, стала трохи замкнута. Але я приймаю себе такою і прошу оточення приймати мене.

Наше суспільство ще не дуже навчене підтримувати. Ми не знаємо, як взаємодіяти одне з одним, коли йдеться про втрату. Тож над цим треба працювати не тільки тим, хто втратив, а й тим, хто не втратив.

Я стала часто приїжджати в дім батьків. Доглядаю мамині квітники, хоча раніше цього ніколи не робила. Займаюся фізичною працею, ходжу в спортзал — це допомагає і психологічно. Приділяю більше уваги стосункам із чоловіком і дитиною.

Зараз я хочу зробити все, аби про вчинок моєї сім’ї знали та не забували. Ця місія допомагає мені жити.

Мене бісить слово «тримайтеся». Найкраще, що може зробити оточення, — це запитати: «Як я можу тобі допомогти?»

Тетяні Клепак 22 роки. Її батько, Володимир Олександрович, загинув на фронті від загоряння в березні 2023 року. Росіяни поцілили в нього та інших захисників протитанковою зброєю.

Ще до того, як батько поїхав воювати в Донецьку область, у мене було погане передчуття. Я зняла відео, де тато розмовляє з нашим собакою: «Жакан, ось повернусь і підемо на полювання». Знявши його, у голові промайнуло, що це останнє відео з татом, але я відштовхнула ці думки.

Буквально за тиждень батька не стало.

Коли я це дізналася, перші хвилини не могла сприйняти інформацію. До мене наче не доходило, що насправді трапилось. Я навіть злякалася своєї реакції: «Невже я така холодна? Невже мені все одно?». Але після стану шоку я залилася сльозами.

Найбільше я хвилювалася не за себе, а за маму. У той день ми поговорили з нею про те, що буде далі. Були в смутку, та навіть у такому стані я намагалася жартувати й ми трохи сміялися.

Найважче було перші три дні. Я не хотіла залишатися вдома зі своїми думками та горем, тому першу ніч провела не там. Усі дні працювала. Не скасовувала й заплановану зустріч із подругами. Мені важливо було відволіктися, поспілкуватися, бо наодинці сумні думки наздоганяли.

Мої друзі спочатку боялися щось не те сказати, переживали. Та жалість мені була бридка. Найкраще, що вони тоді могли зробити, — це продовжити спілкуватися зі мною, інколи жартувати. Я сама казала їм про те, що мені це потрібно. Водночас ми не ігнорували ситуацію — говорили про мій стан, про стан моєї сімʼї, про наше подальше життя.

Мене дуже бісить слово «тримайтеся». Моя мама на таке відповіла: «А за кого тепер триматися?». На мій погляд, найкраще, що може зробити оточення, — це запитати: «Як я можу тобі допомогти?».

Через три дні після звістки про втрату мені стало легше. Я почала приймати ситуацію і все, що на нас чекає далі. Думаю, насамперед, на це мало вплив те, що ми в сім’ї — віряни.

Після втрати я почала думати про пошук нової роботи, адже тепер на мені була більша фінансова відповідальність — раніше значну частину бюджету нашої родини складала зарплата батька. І цікаво, що я знайшла те, що давно шукала.

Я почала приділяти собі більше уваги. Хочеться відчувати себе живою, щасливою. Тому, я намагаюся шукати можливості для проведення часу з користю для душі.

Почала більше цінувати людей, які поряд, і зрозуміла: поки близькі поруч, варто казати, що в мене на душі. Ми з татом не були надто близькі. Так, я його сильно любила, але мій характер часто був не найкращим. То роздратування через дрібниці, то гординя.

Після втрати батька мені стало соромно за такі сплески негативних емоцій. Я зрозуміла, що поки близька людина поруч, не потрібно виплескувати негатив, краще вимкнути гординю — підійти, обійняти та проговорити все, що турбує.

Я часто беру татові речі на природу: намети, спальники, різне приладдя. Навіть його куртку вдягаю: коли я в ній, мені часто роблять компліменти. Татові речі дають мені відчуття його присутності й того, що я «татова доця».

Він виховував у мені любов до парашутного спорту та зброї. У нас залишилися його рушниці, тож коли мені виповниться 25, я зможу переоформити їх на себе.

Час від часу мене пробиває на сльози: коли я чую музику про наших героїв, згадую про день батька… Але мій тато живий для нашої сімʼї, він завжди в наших думках і серцях.

Люди мене підтримують: хтось словом, хтось обіймами — це допомагає

Михайлу Яцентюку 65 років. 9 березня 2022-го він утратив сімох рідних під час авіаудару в Ізюмі: дружину Наталю, тітку Зінаїду, дочку Ольгу, зятя Віталія й онуків — Діму, Олексія та Аріну. Михайло разом із родиною ховався від вибухів у підвалі, коли онука Аріна попросила дідуся зробити чаю. Він вийшов із підвалу й тоді пролунав вибух — підвал завалило. Усі, хто був там, загинули. Михайла привалило, він знепритомнів, але згодом прийшов до тями.

Коли я отямився після вибуху, почав кликати своїх рідних, але ніхто не відгукувався. Я розумів, що вони загинули. Однак здавалося, що це не може бути правдою, що це сон.

У мене були страшні емоції, крики, сльози… На допомогу ніхто не приходив. Коли трохи заспокоївся, почав вибиратися з-під завалів. Вибрався й пішов у сусідній будинок до товариша. Мене почало просто трясти — це тривало близько години.

Наступного ранку я пішов розбирати завали. Знову крики й сльози. Потім кожного дня туди ходив. Централізовано завали почали розбирати аж за 20 днів після трагедії. Коли діставали тіла моїх рідних, емоції накривали з новою силою. Навіть не знаю, як їх описати.

Два місяці я був просто ніякий. Усі думки — тільки про цю трагедію. Трохи легше стало лише після того, як поховав рідних.

Якийсь час я мешкав у квартирі, де раніше жила дочка з сім’єю. Зараз я вже там не живу, хіба що інколи навідуюсь. Там усе залишилося так, як було за їхнього життя.

Після загибелі рідних я не звертався по допомогу спеціалістів. Сам усе пережив і сам з усім упорався.

Мене підтримують люди: хтось словом, хтось обіймами — це допомагає. Також я використовую техніки глибокого дихання, аби самостійно себе заспокоїти.

Для мене головне — мати силу волі, тоді вийде з усім упоратися й жити далі.

Біль утрати — там, де любов

Олег Романчук, лікар-психотерапевт, дитячий психіатр, директор Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії та Інституту психічного здоров'я УКУ. Працює зокрема й із темою втрати.  

Проживання втрати — це процес адаптації до змін у житті після неї й до зміни у формі стосунку, бо смерть не є завершенням стосунку до загиблого чи загиблої. А відтак важливою частиною процесу є перенесення стосунку, який уже не відбувається в «зовнішньому» світі, у світ внутрішній.

Нам важливо берегти спогади й любов у серці. Важливо переосмислити роль цієї близької людини та жити далі, вшановуючи її пам’ять і продовжуючи її історію у своєму житті.

Цей процес, звісно, є болісним. Біль утрати — там, де любов. Важливо навчитися жити з цим болем і смутком, але й віднайти в цьому джерело сили, щоби продовжувати творити життя.

Жалоба допомагає жити далі

Після втрати людина проживає процес жалоби. Немає визначених етапів чи фаз — усе індивідуально. Так, є певні особливості поведінки, однак визначених часових меж чи послідовностей, які можна було б вважати правильними чи неправильними, немає.

Людина може відчувати будь-яку з емоцій: сум, гнів, страх, біль, тугу, знесилення, оніміння. Усі емоції можуть бути водночас або по черзі. Можуть тривати довго або швидко змінюватися. Можуть виникати й тривати світлі відчуття: любов, вдячність, гордість, зворушення. Усе це нормально у випадку втрати.

Те, як людина справляється зі втратою, залежить від поєднання багатьох чинників:

• наявних ресурсів підтримки,
• особистості людини,
• характеру стосунків із померлим,
• ролі загиблого в житті людини,
• обставин смерті,
• викликів, які наступили зі смертю людини тощо.

Загалом, утрата — це природний процес, який людина проживає протягом життя. Але втрата через війну може мати додаткові виклики й через це проживатися більш болісно.

Вона може бути пов’язана з психотравмувальними обставинами. Наприклад, якщо близькі пережили тортури, знущання, полон. Може бути багато люті на ворогів і складності в розумінні, як люди взагалі здатні на таку жорстокість.

Людина може стати свідком смерті. Або ж залишатися в невизначеності, коли не бачила тіла й не впевнена у факті смерті. Може не мати можливості поховати, попрощатися з загиблим. Також у контексті війни втрата людини може супроводжуватися втратою дому, втратою зв’язків. Ці фактори часто залишають додатковий відбиток.

Водночас під час війни є солідарність між людьми, відчуття об'єднаності в цьому непростому досвіді. Розуміння, що людина не сама, може допомагати проживати втрату. Розуміння, що загиблі віддали життя за Україну й за наше майбутнє, може сповнювати вдячності й гордості.

Від почуттів і емоцій, які людина відчуває після втрати, не варто намагатися позбутись. Часто люди думають, що треба швидше «почати жити далі» після втрати. Насправді ж жалоба якраз і допомагає жити далі. Вона допомагає все осмислити та осягнути, вшановувати пам’ять.

У цьому процесі дуже важливо бути добрим до себе. Не висувати високих вимог. Діяти з довірою до внутрішньої мудрості. Розуміти, що для проживання втрати потрібні підтримка оточення, простір і час. Просити про підтримку й допомогу, коли це потрібно.

Оточенню та суспільству в цілому варто питати, чого потребує людина в жалобі, яка підтримка їй може допомогти. Не варто давати настанов на кшталт «будь сильним», «треба перегорнути сторінку», «не плач». Такі слова можуть навпаки демотивувати людину.

Люди можуть впоратися з утратою без допомоги психотерапевта, коли є достатньо внутрішніх ресурсів і підтримки оточення. Іноді потрібні лише кілька консультацій, щоб допомогти зорієнтуватися на дорозі пережиття втрати.

Про терапію та спільну відповідальність суспільства

Більш тривала спеціалізована терапія потрібна при ускладненому перебігу втрати. Коли, наприклад, є стійке емоційне оніміння або відчуття неспроможності адаптуватися до змін у житті, віднайти сенс тощо. Або при супутніх ознаках депресії — ідеться зокрема про стійке (протягом двох тижнів і більше) пригнічення настрою, апатію, порушення сну, песимізм, відсутність енергії. Можуть бути симптоми посттравматичного стресового розладу: повторні болісні спогади про подію, постійне відчуття тривоги, напруги. Тоді також потрібна спеціалізована терапія.

Однак, звісно, кожна людина, яка відчуває потребу в фаховій допомозі, може звернутися до спеціаліста. Також дуже дієвими є групи підтримки, де збираються люди, що мають схожий досвід утрати.

Загалом же нам, як суспільству, дуже важливо розуміти спільну відповідальність щодо вшанування пам’яті тих, хто загинув на цій війні, та щодо турботи й підтримки сімей, які переживають утрату. Від цього значною мірою залежатиме, як ми усі разом, як країна, як нація, здолаємо цей досвід чисельних утрат і зможемо творити наше майбутнє й наше життя далі.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.

Авторка: Ольга Коротенко