Буде фольк. Хто і як зберігає народну музику в Україні
В Україні народні пісні та колядки передавалися від покоління до покоління, а майстри, які виготовляли музичні інструменти, розповідали секрети свого ремесла онукам і правнукам. Після розпаду СРСР в Україні відбувся сплеск популярності народних мотивів у музиці, проте він тривав недовго.
І тільки у 2014 році, після Революції гідності, інтерес до фольку почав відновлюватися. Молоде покоління артистів намагається зберегти й відтворити спадщину, проте її носіїв залишилося небагато. Розповідаємо, як люди в Україні бережуть фольклор і передають його нащадкам.
Поклик
Михайлові Тафійчуку 82 роки, і все його життя тісно пов'язане з музикою — він майстер музичних інструментів. Роботи Михайла знані і в Україні, і за кордоном. Він виготовляв інструменти для всесвітньо відомих українських виконавців, як-от KAZKA та Руслана. А створена ним український народний духовий інструмент — довга дерев'яна труба без вентилів і клапанівтрембіта вважається найдовшою у світі — 9 метрів 22 сантиметри.
Тафійчук живе в селищі Буковець Івано-Франківської області. Тут він уперше почув, як звучить український народний духовий інструмент. Має вигляд трубки довжиною 30-40 см із п'ятьма-шістьма отворамисопілка, а в 6 років сам її змайстрував — і відтоді робить інструменти. Раніше в родині Михайла не було майстрів — тато працював ковалем, а мама господарювала і грала на музичний інструмент у вигляді підвішеного в рамці язичка, що легко коливається. На дримбі грають пальцем або ж смикають за нитку, до якої прив'язано язичокдримбі.
«Мене ніхто не вчив, мені не допомагали. Я бачив, як у селі грають на сопілці, й теж захотів. Попросив маму, щоб купила мені сопілку. Придбала, але вона не свистіла так, як я собі уявляв. Тоді взяв бузину, вибив із неї серцевину і зробив схожий інструмент», — розповідає Михайло.
У 14 років Тафійчук пішов помічником до коваля. Мама з татом уже не жили разом, тож Михайлові доводилося працювати, щоб допомагати родині. Сам він каже, що в його житті було дві пристрасті: інструменти й ковальська справа.
«Мене хотіли відправити до Івано-Франківська в музичне училище, але я не схотів — через ковальство. Розумів, що там його не буде. А мені подобається робити все руками», — розповідає Тафійчук.
У Михайловій майстерні тісно. Низькі стелі, тьмяне світло. Навколо багато різних заготовок для майбутніх інструментів. Пахне деревом. Тут, ще коли йому тільки виповнилося 24, майстер зробив перші струнний ударний музичний інструмент, який має форму трапеціїцимбали, а рік по тому — народний музичний інструмент, подібний до волинкидуду.
Та ще з 12 років Тафійчук мріяв про колісна ліра — струнний фрикційний музичний інструмент; у ньому роль смичка виконує колесо, а струни натискають за допомогою кнопокліри. Тоді він уперше побачив, як якийсь чоловік грав на ній біля церкви. Звук так сподобався майбутньому майстрові, що він теж захотів навчитися грати на інструменті. Хлопцеві знадобилося аж пів століття, щоб утілити мрію і зробити власну ліру.
«Інструмент складний, вимагав багато часу. А я його не мав, — каже майстер. — Не знаю, звідки в мені це, адже в родині не було музикантів. Мене тягнуло до інструментів. Міг побачити — і зробити собі такий же. Якось принесли на ремонт кларнет. Я його виміряв, полагодив і віддав, а собі змайстрував такий самий. Аж потім навчився грати на ньому. І синів навчив», — додає Михайло.
Секрети виготовлення народних інструментів передавалися від покоління до покоління. Крім ковальського ремесла, інструменти також допомагали Тафійчуку заробляти на життя, однак, за словами майстра, він не брав багато грошей за свою роботу.
«Роблю інструмент, людина по нього приходить, і я радію: їй подобається! Значить, я потрібен людям. Знаю, що майстер у Львові за ліру бере 20 тисяч гривень. Моя ціна — 5-7 тисяч. Брати більше совість не дозволяє»,— говорить майстер.
Українська кобза: шлях до відродження
Викладач Стрітівського коледжу кобзарського мистецтва та майстер інструментів Тарас Козуб каже, що нині в Україні на регіон є хіба один-два майстри, які можуть зробити народні інструменти. Цього замало.
«Раніше була фабрика, яка випускала бандури, а тепер цей інструмент можна замовити тільки у майстра або купити через OLX. Проблема в тому, що в Україні ця справа на державному рівні нікого не обходить. Музичні фабрики нікому не потрібні», — пояснює Козуб.
Першим інструментом, який Тарас виготовив самостійно, була гітара. Та коли він зустрівся зі старосвітськими (народними) інструментами, вирішив навчитися майструвати і їх.
«Мене попросили поправити накладку на український струнний щипковий музичний інструмент, схожий на лютню, з чотирма парними струнамикобзі, а я ніколи до цього про них не чув. Вона була налаштована, я просто провів по струнах — і мене зачепило. Так і почав працювати з такими інструментами», — усміхається майстер.
У Стрітівському коледжі кобзарського мистецтва Козуб показує студентам, як робити інструменти. За його словами, допомагати передавати і зберігати культурну спадщину могли би профільні навчальні заклади. Однак єдиний в Україні коледж кобзарського мистецтва нині на межі закриття — бракує охочих вступати.
Випускники коледжу — гурт «Шпилясті кобзарі» — намагаються привернути увагу до цієї проблеми. Під час виступів на українському вокальному телешоу «Голос країни» вони розповідали про стан коледжу й наголошували на необхідності популяризувати фольклор.
А втім, на думку майстра Михайла Тафійчука, молодь не надто цікавиться збереженням культурної спадщини, особливо виготовленням народних інструментів.
«Я навчив синів грати й робити інструменти, вони вміють. А от онуки — а їх у мене 16 — уже не хочуть. Жоден із них не бажає опановувати це ремесло. А якщо людина не хоче — ніхто не змусить. До музики має лежати душа», — пояснює майстер.
Збереження
Однак після Революції гідності у 2014 році інтерес до фольклору (як і до свого коріння взагалі) посилився. Молоде покоління музикантів набагато частіше використовує народні мотиви у своїй творчості.
«Мета нашого гурту — показати різноманітність і можливості бандури. У нашому репертуарі є етнічні пісні, популярні, маловідомі. На бандурі ми можемо і зіграти джаз, і заспівати "Думи мої" Тараса Шевченка, і зробити з діджеєм електронний мікс», — розповідає засновник музичного колективу Ярослав Джусь.
Основний склад гурту — чотири музиканти, які грають на різних інструментах: гітара, сопілка, кахон і бандура. За словами Ярослава, саме коледж виховав у них любов до бандури та розуміння того, як важливо зберігати українські традиції.
«Коли я вступав до коледжу, був ще російськомовним, про українську культуру знав мало й жодного разу не тримав у руках бандури. Батьки — інженери-конструктори заводу "Арсенал", але вони мали природні здібності до музики. Бабуся могла підібрати мелодію на фортепіано на слух, мама співала. Я теж із дитинства грав на фортепіано, а от бандуру побачив, тільки коли вступив до коледжу», — розповідає Ярослав.
Раніше, за словами музиканта, більшість людей мала хибне уявлення про бандуру. Чи не найбільше на це вплинув СРСР.
«Люди думали, що бандура — це коли троє музик співають веселих пісеньок. У репертуарі колись навіть були композиції про Сталіна й Леніна. Хоча насправді у нас величезний пласт фольклору — збереглося понад 200 тисяч народних пісень, — каже Ярослав. — Це неоціненний скарб. Можна брати унікальні народні пісні, обробляти й міксувати. Зараз ця тенденція поширюється».
І додає: «Люди, які нас слухають, потім цікавляться бандурою, занурюються в середовище і йдуть вчитися грати на цьому інструменті».
«Українська пісня — те, що хочу показати всьому світові»
На думку учасника гурту «Шпилясті кобзарі» Володимира Вікарчука, в Україні є поширене переконання: наше — значить не таке якісне, за нього не відчувають гордість і цінність.
«Своє починають поважати, коли воно стає популярним за кордоном», — говорить Ярослав Джусь.
Яскравий нещодавній приклад — гурт Go_A. Вони посіли 5 місце на «Євробаченні-2021» з інтерпретацією української народної пісні-веснянки «Шум». Після конкурсу вона потрапила на перші позиції світових чартів і зібрала мільйони переглядів на YouTube.
«Відчуваю гордість за те, чим займаюся, — каже учасник гурту Go_A, сопілкар Ігор Діденчук. — Українська пісня і культура — те, що я хочу показати всьому світові, бо ці традиції вже потроху зникають. Але якщо не знаєш свого коріння, не матимеш нормального майбутнього».
Ігор грає на сопілці з 6 років. Колись почув, як грає однокласник, теж так захотів і записався на заняття. Відтоді минуло вже 16 років.
«Моя історія з фольклором почалася, коли я вступив до університету в Києві й потрапив у фольклорний ансамбль. Хотів займатися грою на сопілці, але мені сказали, що здебільшого буду співати. Коли я це почув, то подумав: "Куди мене занесло?". Усе було новим, незвичним і здавалося не надто цікавим», — розповідає Ігор.
Він продовжує: «Потім втягнувся, сподобалося. Коли співаю цих пісень у колективі — кожна пробирає, всередині все тремтить. Відчуваєш кожне слово і кожне століття, крізь яке вони пройшли».
Тепер для нього важливо у будь-який спосіб познайомити світ з українською культурою.
Михайло Тафійчук також сподівається: згодом його онуки або правнуки все ж прийдуть до того, щоб зацікавитися музикою та інструментами. А поки що продовжує майструвати сам.
«Зараз уже багатьом відмовляю, не беру роботу. Немає здоров'я. Але якщо таки захочу виготовити якийсь інструмент — буду пробувати. Людина сама себе вчить. А практика вже додає знання», — говорить майстер.
За підтримки «Медиасети».