«Це наша спільна війна проти осі зла»: ексдепутат латвійського Сейму Юріс Юраш на передовій під Ізюмом
На початку березня 2022 року hromadske випадково зустріло депутата латвійського Сейму Юріса Юраша на околиці лівого берега Києва, де київська тероборона і добровольчий батальйон «Карпатська Січ» готувалися до наступу росіян. Через три місяці ми зустрічаємося з Юрісом у ярах півдня Харківщини, за десяток кілометрів від окупованого Ізюма. Саме звідси росіяни намагаються оточити північ Словʼянська. Але не виходить — добровольчий батальйон не здав жодного метра землі.
Як колишній депутат тут воює? Що для нього найскладніше на цій війні та чому Юраш вважає, що як боєць добровольчого підрозділу він принесе Україні більше користі, ніж на дипломатичному фронті — у матеріалі hromadske. Далі — пряма мова.
Від депутата до солдата
Мій бойовий шлях не надто унікальний — такий самий, як у нашого батальйону. Спочатку були в Ірпені, після цього нас одразу перекинули сюди, на Ізюмський напрямок. Тут уже кілька місяців тримаємо свої позиції та воюємо. Я не військова людина, але мав великий досвід роботи у латвійських правоохоронних органах, тому основи для того, щоб швидко вчитися та набувати досвіду, в мене були. Кожен, хто провів на фронті принаймні місяць, стрімко навчається, хутко розпізнає, де небезпека.
Кожен має свої обов'язки. Тут війна технологій та важкої зброї. Ми всі усвідомлюємо, що без сучасної західної важкої зброї дуже важко досягти перелому в цій війні. І розуміємо, що вже досягли багато чого. Тим, що зараз ми можемо утримувати оборону й виконувати свої завдання, ми завдячуємо дуже високій мотивації та сильному бойовому духу воїнів. Але яким би потужним він не був, цього все одно мало, щоб перемогти у цій війні. Потрібна зброя, тому що окупанти набагато краще забезпечені всім. І тільки бойовим духом нам дуже важко змінити ситуацію.
Паляниця і кренделики: про паролі на блокпостах
Мені як латишу непросто вимовити ті слова, які для пароля хтось ретельно добирав. Їх і багатьом українцям складно проговорити. Попри те, що я досить добре розумію українську, є слова, яких не знаю.
Найскладніше за 4 місяці війні
Це навіть не порівняти з Іраком чи Афганістаном. Тут багато іноземців, які воюють і відстоюють незалежність України. Вони мають досвід і всі говорять, що такої війни, такої складної ситуації ніде не було. Тут же загалом лише поля, посадки, тож це своєрідне ведення війни. Сучасна зброя, танки стріляють на відстань у кілька кілометрів. Війна артилерії, війна важких гармат — це в основі всього. І той, хто має перевагу, контролює ситуацію.
Може бути такий момент, коли вже починаєш байдуже ставитися до небезпеки. Але, на жаль, ситуація на фронті далека від того, щоб ми тут могли ротувати підрозділи, давати всім перепочити, набратися фізичних, психологічних сил. Такої можливості немає. І нам реально не вистачає бійців. Навантаження на позиціях нині дуже серйозні, і тому небезпечна ситуація виникає, коли люди втомлюються весь час бути в такій нервовій напрузі, спостерігати, зберігати пильність. І дуже часто трапляється біда, коли бійці розслабляються. Не тому, що не знають чи не розуміють, а просто тому, що дуже втомилися. Тому дуже важливо, аби бійцям на передовій давали можливість відпочити і фізично, і психологічно.
Найскладніше — стикатися зі смертю своїх друзів та побратимів. Це завжди боляче, тому що ми всі тут як одна сім'я, команда, завжди готові стояти одне за одного. І коли хтось із команди гине, усі дуже сильно переживають, і до цього звикнути дуже складно.
Де відчуває себе кориснішим: в Україні на реальному фронті чи на дипломатичному?
Звідси я можу набагато ефективніше допомогти, аби пріоритетно розв'язувалися саме ті питання, що є найважливішими. Адже на відстані, беручи до уваги лише публічну інформацію, ніколи не можна зробити правильних висновків. Звідси я можу координувати не тільки те, що необхідно для політики Латвії, щоб організувати допомогу Україні. Будь-які інші постачання, які надходять із Латвії, я можу цілеспрямовано координувати, спілкуючись зі своїми друзями та знайомими, які працюють для того, щоб збирати і гуманітарну, і спеціальну допомогу для армії. За моїми особистими відчуттями, перебуваючи тут, я можу зробити більше, ніж у Латвії.
Це мій власний вибір, моє прагнення. Це моє розуміння того, як я можу допомогти Україні, Європі й усьому світові. Адже це не війна України з росією, насправді це війна усього цивілізованого світу проти агресора, який нині напав на Україну. І якщо зараз ми всі разом не переможемо, дуже важко припустити ймовірні подальші кроки, до чого все це може призвести. Дуже важливо, щоб увесь світ усвідомив, що це наша спільна війна проти осі зла, зла імперії. І наше завдання — перемогти окупанта в Україні, щоб він не пішов далі.
Про страх під час обстрілів
Коли ти вперше потрапляєш у якусь ситуацію, коли поряд вибухають снаряди, коли в тебе стріляють, організм німіє від прагнення самозберегтися, і не завжди просто вгадати, як ти будеш поводитися в екстреній ситуації. Той, хто каже, що страху немає, бреше. Питання лише в тому, як бійці справляються зі страхом, як контролюють його. Тому необхідні навчання, підготовка. Завдяки їм ти вже бачиш, у кого є певні недоліки й переваги, зможе він чи не зможе, тому що фізіологічно це так, і нічого вже не вдієш. Є й такі люди, котрі можуть навчитись і підлаштуватися під ситуацію, але не всі.
Якщо ти маєш цей багаж знань, досвіду, то в тебе як у бійця зовсім інший потенціал. Ми неодноразово бачили, що не в кількості бійців полягає успіх операції чи завдання. Усе залежить від того, наскільки підготовлені вояки. Іноді 5-6 бійців можуть зробити більше, ніж 50. Це я вже з огляду на свій досвід можу сказати. Люди, які розуміють і знають, що вони роблять, грамотно ведуть бій. Тоді вистачає і 5-6 військових.
А нещодавно набрані, які жодного разу в житті не стріляли з автомата, закономірно бояться, потрапляючи у певну ситуацію. Адже вони ніколи такого не переживали, не знають, що їм робити, у них поруч немає нікого, хто міг би показати приклад і порадити, як діяти. На жаль, є такі нюанси, з якими ми стикаємося. Зараз багато мобілізованих хлопців, які не встигли пройти підготовку, або ж вона була недостатньо якісна і тривала. Звичайно, їхня впевненість у бою на позиціях далека від тієї, що має бути.
Про мотивацію добровольців
Я поки що доброволець, але тут уже мало таких залишилося — основна частина мобілізована. Так, кістяк той самий, дух «Карпатської Січі» залишився, і ми трепетно до цього ставимося. З таким духом, який є у добровольчих батальйонів, я не стикався ніде. Люди, що тут воюють, — це ті, хто прийшов одразу ж, у перший день війни. Прийшов не тому, що його мобілізували, не тому, що змусили — його серце горить за свою Батьківщину. І він готовий воювати хоч з одним автоматом у руках і відстоювати незалежність своєї країни.
Просто люди в добровольчих батальйонах надзвичайно мотивовані, вони можуть зберегти високий бойовий дух для перемоги. Адже на цій війні переможе той, хто духом буде сильніший за противника. Наразі я можу сказати, що тут гра в одні ворота. Ми бачимо, як високо мотивовані українські бійці, який потужний бойовий дух вони мають — і який слабкий дух у противника.
Я загалом не вірю, що вони (російські військові — ред.) тут перебувають і не усвідомлюють, що їхні дії до спецоперації щодо виявлення нацистів не мають ніякого стосунку. Так, у росії їх можуть годувати дезінформацією, постійною брехнею, щоб виправдати все те, що тут діється. І ми бачимо, що там люди вже відвикли критично мислити, зіставляти інформацію, факти. Вибачте, але це одне велике кероване стадо, яке реально не усвідомлює ті реалії, що відбуваються в Україні. Ця війна, яку вони затіяли, прискорить розпад росії, я в цьому абсолютно впевнений.
Чи може росія напасти на Латвію, Литву, Естонію
Кримінальний кремлівський режим непередбачуваний, ми не можемо на них зважати, покладатися і довіряти їм. Латвія, Литва, Естонія найкраще розуміють, хто їхній сусід. Ми через себе все це неодноразово пропускали, тому найкраще у Європі й у світі можемо оцінити, усвідомити всі ризики, все те, що нам необхідно робити для спільної безпеки. І слава Богу, що багато держав у Європі усвідомили, що жили в ілюзії, бо росія завжди була державою, яка створювала всім проблеми.
Але те, що через 80 років після Другої світової почалася така війна, такий геноцид, розумом неможливо осягнути. Це дуже важко прийняти, коли таке відбувається щодо мирних жителів, коли щодня завдають ракетних ударів, гинуть діти, жінки. Коли приїжджаєш сюди з мирного місця, важко таке прийняти, настільки нереальні відчуття, це дуже складно. На таке здатні лише нелюди, для яких цінність життя — це ніщо. Життя не лише тих людей, на яких вони нападають — вони не цінують і життя тих військових, якими керують.
Чи зупиниться росія
Зараз той негідник, який затіяв усе це, загнав себе в куток. У нього немає простору для маневрів, він не може одного дня сказати, щоб тут усе закінчили, і «продати» це у себе вдома. Тому він має хоч щось показати, і зараз ми бачимо, що план мінімум — це Луганська і Донецька області. І якщо навіть їх він не зможе втримати, то йому взагалі нічого буде «продати» для росії. Тож особисто я не можу припустити ситуацію, що Україна погодиться на мирні переговори чи заморозить цей конфлікт у тому разі, якщо росія контролюватиме Донецьку та Луганську області. Єдиним предметом для мирних переговорів може бути ситуація, за якої Україна відновить свої території до кордонів, що були до війни 2014 року.
Про шанси закінчити війну наступного року
Я дуже хочу вірити, що це можливо, але реально дивлюся на речі та події. Якщо дати громадянам і захисникам України зброю, сучасну і важку, то це можливо.