«Якщо потраплю в полон, мене не можна буде обміняти — я не громадянин України»: росіянин з «Азову»

«У мене було дві мрії: політати на бойовому гелікоптері та взяти участь у серйозних вуличних боях. Обидві здійснилися в Маріуполі»

— Як ви потрапили до України та чому вирішили воювати?

— Я народився в росії, республіка Комі, місто Сиктивкар. У 2013 році, коли в Україні розпочалася революція, активна молодь підтримала Майдан. 24 вересня 2014 року ми влаштували всеросійську акцію на підтримку України, провели її з українськими прапорами. Після цього одразу почався тиск з боку влади: допити, підозри у співпраці з «Правим сектором», звинувачення в тому, що ми нібито побили якогось керівника «Єдиної росії» та катували людей. Така нісенітниця почалася! Нахабно знаходили «свідків», які сиділи навпроти і говорили: так, це він мене бив, це він мені в обличчя плював.

Я зрозумів, що настав час прискорюватися і переїжджати в Україну. Я вже знав про «Азов». Знайшов волонтерів полку, спитав, чи приймають вони іноземців. Мені відповіли, що так. Отак я і вирішив переїхати, хоча в Україні не мав ні знайомих, ні родичів.

Наприкінці листопада 2014 року приїхав до «Азову», мене одразу прийняли. Наприкінці січня вже був на базі «Урзуф», брав активну участь у діяльності полку. Служив там із 2014 до 2017 року. Потім звільнився і займався громадською діяльністю — в нас була ініціатива, в межах якої ми готували людей до війни. Парамедицина, тактика тощо. Першого дня після повномасштабного наступу я відразу повернувся до «Азову».

— У вас була якась військова підготовка, коли ви їхали до України?

— Не було. Я взагалі був банкрутом. В армії не служив, але хотів бути військовим. У росії з цим не склалося, та воно й на краще — пощастило потрапити саме в «Азов». Там я всьому навчився, «Азов» дав мені хорошу підготовку.

— Що ви робили після того, як приїхали в Україну?

— З 2014 по 2017 рік я брав участь в операціях у населених пунктах Широкине, Лебединське, Водяне, Павлопіль, Мар'їнка. Ту війну важко порівнювати із нинішньою: там була окопна малорухлива війна. Тоді я не брав участі в активних бойових діях. Виходив у розвідку, іноді потрапляв під стрілянину, бувало страшно, коли йшов на чолі варти: будь-якої миті могло статися зіткнення з супротивником, можна було нарватися на розтяжку. Однак нічого захоплюючого для мене там не було. Інша річ — війна, що почалася 24 лютого.

До неї ми готувалися заздалегідь: з серпня 2021 року набирали добровольців, проводили заняття в межах проєкту «Тотальний опір». Займалися цивільною медициною, парамедициною, навчалися поводитися зі зброєю, ТТХ (тактико-технічні характеристики зброї – ред), штурмувати будівлі, допомагали ТРО з подібними тренуваннями.

Першого дня повномасштабного вторгнення я вирушив на пункт військового збору на заводі «Атек» (у Києві – ред.). З 24 лютого брав участь у боях у Бучі, Мощуні Київської області, потім — у Маріуполі. Перше, що мене вразило, коли ми приїхали до Бучі — гори спаленої техніки. Але найцікавіші моменти трапилися у Маріуполі. У мене було дві мрії: політати на бойовому гелікоптері та взяти участь у серйозних вуличних боях. Обидві здійснилися в цьому місті. Там хлопці справді були героями.

— Коли ви прилетіли до Маріуполя?

— У 20-х числах березня. Командування запропонувало нам їхати на деблокаду Маріуполя. Приймали лише добровольців: операція була надто ризикованою. Я погодився. За три тижні нас зібрали ще раз і сказали, що операція стала удвічі ризикованішою: треба було увірватися в оточений Маріуполь і тримати оборону. Потрібні були лише люди з військовим досвідом, міцні фізично та витривалі. Авжеж, я і ще багато інших хлопців погодилися — хоча всі розуміли, що це може бути квиток в один кінець.

До Маріуполя ми привезли протитанкові комплекси, і мали допомагати «Азову» та іншим підрозділам тримати оборону міста. Коли дісталися до них, бійці були такі раді! Хлопці не вірили, що ми прилетимо, аж доки нас не побачили. Вони вели бої на околицях Маріуполя — ніхто не скаржився на оточення, усі просто виконували свій обов'язок. Тоді морально ми їм дуже допомогли.

— Чи було щось таке, що вас шокувало?

— Перед тим, як летіти до Маріуполя, нам заздалегідь пояснювали, що там діється: стріляють абсолютно звідусіль, стріляють завжди, трупи на вулицях. Небезпеку становить будь-який алкоголік чи наркоман: вони готові здати твої позиції за дозу. Бій може початися будь-якої секунди, з будь-якого вікна. Я спокійно поставився до всього. Коли йшов на позиції — бачив підірвані будинки, понівечені тіла людей від мін, що вибухнули на вулицях. Але мене нічого не шокувало: це війна, а під час війни на таке цілком можна очікувати.

«Люди з підвалів питали, коли це закінчиться»

— А як вас зустрічали місцеві жителі?

— Ми спілкувалися зрідка. Наша позиція була між житловими дев'ятиповерховими будинками: треба було тримати двір, щоб ворог не пройшов далі. У підвалах сиділи люди. Визирали, питали, коли це все закінчиться. Під час затишшя місцеві збивалися в купки й дізнавалися, у який бік їм іти, де більш-менш безпечно. Але бувало й так, що люди на нас дуже злилися.

— Чому?

— Під час вуличного бою нам довелося відійти від нашого двору на будинок назад. Ми сховалися за ним, а російська техніка наскрізь пробила будинок. Згоріла і та будівля, і ще будинок за ним: там спалахнув другий поверх. Люди вибігли з речами, почали кричати, що ми погані захисники — мовляв, через нас вони втратили житло. Але це ж міські бої — куди сховався, по тому об'єкту і стрілятимуть.

— Тоді минулося без втрат?

— Так, свій двір ми відбили.

— Скільки ви були в Маріуполі?

— Вісім днів: 24 березня прилетів, 31-го мене евакуювали з пораненням.

— Як це сталося?

— Мене поранило 30 березня. Під час переміщення групи на нас скинули міну з коптера, уламки влучили в нас. Одразу чотири 300-х включно зі мною. Забігли до під'їзду накласти турнікети — навпроти входу вибухнула ще одна міна. Маємо ще двох 300-х. Швидко змінили позицію та чекали на підкріплення.

Потім поранених відправили до лікаря. Лікар сказав: буде додатковий евакуаційний рейс, насамперед візьмуть лежачих, але якщо стане місця, то візьмуть і тебе. Я хотів залишитись, у мене була невелика рана. Проте лікар наполіг: уламок глибоко зайшов у ногу, тому треба було летіти. Мені місця вистачило.

— Не всім удалося благополучно евакуюватися?

— Так, гелікоптер із пораненими, який летів до нас, збили. Люди загинули, 1-2 особи потрапили в полон. Потім ще один гелікоптер збили. До Маріуполя ми прилетіли нормально, а от коли мене евакуювали назад, то по нас стріляли двічі, але не влучили. Але ближче до Запорізької області з’явилися проблеми з лопаттю. Коли приземлилися у Дніпрі, нам сказали, що ми народились у сорочці: дивом долетіли.

— Чи дістали уламок з ноги?

— Там залишилося два уламки, їх не змогли витягти: надто глибоко зайшли. Але сказали, що якщо вони не турбують — можна й так ходити.

Я лежав у двох лікарнях, пройшов реабілітацію. Нога загоїлася, хоча частину стопи досі не відчуваю. Пройшов обстеження у Києві, мені провели чергову операцію та з'ясували, що в мене не вистачає 5 сантиметрів нерва. З правої ноги вирізали шматочок нерва та пересадили в ліву, знову пройшов реабілітацію. Нога в принципі рухлива, ходити можу, але чутливість стопи так і не відновилася.

— Ви так спокійно про все це розповідаєте. Чи всі в «Азові» такі?

— Хлопці не панікували, в які б колотнечі не потрапляли. А у мене, може, і немає такої фізичної та тактичної підготовки, як у нинішніх солдатів «Азова», але для мене військова стихія — щось рідне. Є внутрішнє відчуття, що ти робиш правильно.

«З хлопцями з "Азовсталі" спілкувався до останнього»

— А з бійцями, які залишалися на «Азовсталі», ви якось зв'язувалися?

— Там була 1-2 людини, які могли виходити на зв'язок, я з ними спілкувався. Нині вони в полоні. Паніки не було: вони казали, що все гаразд, вони тримаються. Навіть знайома дівчинка, яка була на «Азовсталі», також не скаржилася. Ми з нею спілкувалися до останнього. На жаль, вона загинула під завалами, коли розбомбили їхній бункер. Але ниття не було. Хлопці розуміли, що в них біда, прорватися вже неможливо, але продовжували триматися духом.

Скільки бруду було вилито на «Азов», але як довго вони тримали оборону міста без підтримки та з обмеженою кількістю зброї! Скували велику кількість російських військ, не даючи їм прорватися далі. І не лише «Азов» такий, а й добровольці, які були в Маріуполі, морські піхотинці. Це говорить про їхній професіоналізм. Я пишаюся тим, що був у «Азові».

— Ви спілкуєтеся з бійцями «Азова», які повернулися з полону?

— З одним, який був поранений і повернувся за обміном, я навіть бачився, відвідував його у лікарні. Все гаразд, він усміхається, сміється. Каже, поки що не може розповісти про багато речей, які там відбувалися, але почувається нормально. Полонені, які повернулися, нічого не розповідають: рано, багато хто досі в полоні.

— Як складалися ваші стосунки з побратимами?

— Коли я вперше приїхав на пункт збору — всі дивувалися, що я з рф, хоч в «Азові» і до мене були хлопці з росії. Зустріли мене дуже добре, як рідного, допомагали. У мене тоді не було з собою ні одягу, ні грошей.

В «Азові», окрім мене, виявилося багато іноземців: греки, фіни — половина роти, друга половина — росіяни та білоруси. Але через те, що я з росії, мене ніхто не хейтив, тільки жарти були спершу зі словом «паляниця». Українську я вивчити не встиг, але після того, як вийшов закон про необхідність скласти іспит з мови, щоб отримати громадянство, вирішив, що треба її вчити.

Поки що мені складно говорити українською, але я все розумію. Моє оточення спілкується російською. Українську в «Азові» почуєш нечасто — в нашій роті тільки двоє зі ста говорять українською.

— Чи це пов'язано з тим, що в «Азові» багато бійців зі сходу України?

— Так, це правда. У нас багато хлопців із Донецької, Луганської, Запорізької областей та Києва. Із заходу України було лише двоє людей, але всі чудово вживалися!

«Якби ми опинились у посольстві рф – ми б уже звідти не вийшли»

— Розкажіть про проблеми з громадянством. Ви казали, що вас можуть депортувати, це справді так?

— Вперше я подавав на громадянство, коли вийшов законопроєкт про добровольців. Ми великою групою хлопців подали документи. Тоді нам відмовили через російське громадянство: спочатку треба було від нього відмовитися. Але для того, щоб це зробити, слід було їхати до посольства рф і писати заяву. Законопроєкт не брав до уваги те, що якби ми опинились у посольстві рф — ми б уже звідти не вийшли. Цей пункт недопрацювали.

Нещодавно вийшли поправки до законопроєкту: якщо тебе переслідують за політичними мотивами або якщо ти маєш заслуги перед Україною — можеш подаватись на громадянство й так. Я вже збирав документи, але буквально за місяць почалася війна.

Подати документи зараз проблематично, багато інституцій не працюють. Тому я хочу написати листа з автобіографією, додати документи та відправити до Адміністрації президента (мається на увазі Офіс президента – ред.). Втім, я мало вірю в успіх. За моїми спостереженнями, якщо ти людина не медійна — малоймовірно, що тобі дадуть громадянство. Невзоров його отримав, бо він медійне обличчя. Сказав буквально пару слів на підтримку України — і йому дали паспорт. А ті, хто воює за Україну з 2014 року, залишаються ні з чим.

Проблема не лише в такому ставленні до іноземців. Якщо я потраплю в полон — мене неможливо буде обміняти: я не громадянин України, а отже, мене не подадуть до списків полонених. У кращому разі депортують, у гіршому — закопають. Якщо я загину, хто впізнаватиме моє тіло? Без громадянства я не оформлений, мене фактично немає. І це не лише моя проблема. Нас таких дуже багато — росіяни, білоруси, грузини.

У мене є дівчина, теж із росії, вона не може зі мною розписатися. Нам відмовляють у реєстрації шлюбу, бо я не маю закордонного паспорта. У РАГСі мені пояснили, що без закордонних паспортів вони не оформлюють шлюби іноземцям. Але зробити паспорт я так само не можу: російське посольство в Україні не працює. Загалом, ми не можемо розписатися. У дівчини є закордонний паспорт, він буде дійсним ще рік-півтора, а в мене його теж немає. Якщо я не отримаю громадянство — за півтора року її паспорт стане недійсним. Така безвихідна ситуація.

У нас є «Іноземний легіон», там за Україну воюють білоруси, європейці, які перебувають тут з 2014 року — у них така ж ситуація.

— Що ж робити?

— Могла б допомогти петиція, але вона не набрала потрібної кількості підписів. Поки громадськість не порушить це питання — навряд чи щось зміниться.

У роті, де я служу, — семеро іноземців. ЗСУ нас не оформлюють. Хлопцям доводиться скидатися, щоб нам, як і їм, платили зарплату. Оформлення іноземців розпочалося 3 місяці тому, але зараз цей процес припинено. Про причини нам не говорять.

Виходить, рф спростила процедуру набуття громадянства для українців, а в Україні все навпаки. В підсумку люди, які давно воюють за Україну, залишаються ні з чим. Можна було б провести перевірку через РНБО та дати їм громадянство, але такого поки що немає.