Чи не змарнує Україна шанс знову «втратити шанс»? Ризики однопартійної більшості «Слуги народу»
Парламентська кампанія 2019 року була інновативною і хаотичною. Та новизна й непередбачуваність ситуації ще більше посилилися в результаті виборів. Старий поділ еліт на «помаранчевих» і «біло-блакитних» пішов на узбіччя історії, а в центрі опинився поділ на «нових» і «старих».
Нових стало дуже багато. За даними ЦВК, їхній головний трамплін — партія «Слуга народу» — приведе до Верховної Ради близько 250 депутатів (понад 120 за партійними списками і близько 130 по мажоритарних округах). Таким чином, в руках однієї партії опиниться парламентська більшість. А якщо проведуть належну роботу із залучення самовисуванців-мажоритарників до пропрезидентської фракції, вона може наблизитися впритул до однопартійної конституційної більшості. До чого призведе така ситуація? Як вплине однопартійна більшість на розвиток України?
Я запропоную свої відповіді, виходячи з того, як функціонує політична влада в пострадянських політичних культурах. Пострадянський досвід, власне, знає три форми того, як діють правителі, коли їхня партія контролює виконавчу і законодавчу гілки: авторитарна система з однією правлячою партією, автократія з фасадною багатопартійністю і демократія з однопартійним правлінням.
Неприкритий авторитаризм (наприклад, довгий час в Білорусі та Узбекистані) контролює парламент і місцеві ради, а також відбирає і готує кадри для своїх цілей за допомогою єдиної правлячої партії. У цій системі все підпорядковано владному центру, зокрема і неформальні владні клани. Ці групи чітко контролюються владою і доповнюють формальні інститути з метою більшої ефективності режиму. Ця система явно далека від реалій сучасної України.
Автократія з фасадною багатопартійністю (наприклад, Казахстан і путінська Росія) створює «партію влади», яка, як і в першому випадку, контролює місцеві ради і парламент, а також готує кадри для правлячих груп.
Однак при цьому «партія влади» змушена брати участь у ритуальних виборах. Завжди є партії «системної опозиції», які допомагають зводити демократичний фасад і випустити пару населенню під час малоконкурентних виборів.
Такій системі допомагають і неформальні організації — клани, «усиновленні політичні сім'ї» — які беруть участь у функціонуванні «вертикалі влади», контролюючи з домінуючих позицій офіційні інституції. В історії сучасної України такий лад діяв не раз, та це завершувалося майданами — кольоровими і електоральними.
Проте і серед балтійських країн, а також в демократичні періоди існування інших пострадянських країн, були періоди, коли партія-переможець у конкурентних виборах отримувала мандат на повний контроль кабінету міністрів. У цьому випадку демократичний ефект залежав від того, наскільки правляча партія залежала від неформальних кланових структур, і чи є система парламентською.
Беручи до уваги наш досвід і досвід сусідніх країн зі схожим укоріненням владних інститутів в радянське минуле, стурбованість однопартійністю має підстави.
Поява партії, яка контролює більшість у Верховній Раді, більшість комітетів і Кабінет міністрів, і водночас підкоряється президентові, несе чималі ризики.
Назву лише кілька з них.
Перший ризик — концентрація влади в руках однієї групи еліт. Якщо правляча коаліція не дасть опозиційним партіям можливості контролювати частину комітетів у ВРУ, то це безумовно, призведе до роботи національного парламенту в інтересах невеликої групи осіб.
Найсвіжіший приклад з нашої історії пов'язаний з 2014 роком, коли правляча коаліція не дала опозиційним партіями і групам жодного комітету в управління. Це, в свою чергу, звузило можливості для підтримки діалогу між представниками різних груп населення і призвело до реформ без урахування інтересів багатьох українських громадян.
Також правління небагатьох — дослівно «олігархія» — дозволило кланам повернутися в політику і повернути собі своє політекономічне значення в обмін на лояльність до правлячої «дев'ятки».
Другий ризик — нестабільність правління, де ухвалення рішень відбувається в межах однієї партії. Однопартійна більшість — серйозна спокуса встановити свій лад, відсунувши суперників на узбіччя і вивівши їх із процесу ухвалення рішень.
В таких умовах рішення виявляються помилковими і спричиняють політичну нестабільність. В умовах безперервного конфлікту на сході країни нестабільність може призвести і до втрати державності, і до людських жертв, і до переривання росту економіки.
Передумова для продуктивної стабільності — збалансоване правління, де рішення ухвалюються після консультацій з усіма зацікавленими сторонами і з урахуванням їхніх інтересів.
Однопартійне правління веде до звуження тих, хто залучений до процесу ухвалення рішення. Звідси — збільшення кількості помилок. Лавина політичних помилок найчастіше призводить до політичних криз і революційних ситуацій, коли легітимній владі протиставляються альтернативні центри влади.
Проте однопартійне правління в сучасній Україні має і свої позитивні можливості. Невиконані обіцянки реформ в 2004/5 і 2014/15 роках підривають довіру українських громадян і до демократії, і до держави. А невиконані ці реформи багато в чому через різницю в позиціях партій, що входили до правлячих коаліцій. Таким чином, нині у президента Зеленського і його прихильників є і мандат на побудову ефективної демократії та економіки, і політичні інструменти для такого будівництва.
Опитування весни-літа 2019 показують, що головні запити від українців до уряду складаються з трьох завдань: (1) встановлення миру (або припинення війни), (2) ефективний уряд, здатний не заважати громадянам і надавати їм критично важливі послуги, і (3 ) підвищення доходів домогосподарств (і зменшення витрат, зокрема у зв'язку з ростом цін на комунальні послуги). Тепер Володимир Зеленський може виконати ці завдання і побудувати державу, здатну підтримувати досягнуте.
Важливо враховувати, що «партія Зеленського» — це група людей, зібраних багато в чому випадково, за дивними критеріями новизни і, почасти, невідомості. В цієї групи людей немає загального ідеологічного каркасу, та й як політична солідарна одиниця вони ще не збудовані. Вони разом — завдяки Володимиру Зеленському та нагоді.
Чи досить цього, щоб бути єдиною силою ухвалення рішень на користь реформ? Сумніваюся. Я впевнений, що доволі скоро ця велика група активних і амбітних людей розділиться на внутрішні стійкі фракції, управляти якими буде непросто.
Лідери партії і фракції повинні будуть докласти величезних зусиль, щоб навчити своїх парламентарів азам політики і парламентської роботи. Керівникові фракції доведеться постійно вдаватися до надзусиль, аби підтримувати дисципліну, комунікацію та солідарне голосування у фракції. Однопартійність тільки звучить просто...
Так, двадцятивосьмирічна історія незалежної України вчить, що ми не втрачаємо шансу втратити свій шанс на свободу, справедливість і достаток. Нині перед нами і нашими правителями знову є шанс на встановлення хоча би прийнятних умов політико-правового та економічного життя.
Чи порушимо ми правило втрати шансів? Чи оберемо шлях розвитку, а не обертання в революційних циклах? Чи змінить складне однопартійне правління напрямок розвитку України? Про це ми дізнаємося в найближчі рік-два.