Чий Херсон?

Мені важко про це писати. Рідне місто, рідні в місті, друзі, знайомі. Усе перше в моєму житті пов’язано з Херсоном.

Рускіє проголосили, що взяли місто в ніч з 1 на 2 березня. Місцева влада цього не визнає, Київ офіційно це теж не підтверджує. То чиє ж місто?

Протягом усього дня 1 березня спостерігав за пересуванням рускіх містом. Зайшли вони з різних боків. Перед цим стало відомо, що Херсон в оточенні, а вхід в місто з різних сторін це лише підтвердив.

Протягом дня піхота просувалася містом, а за нею підтягувалася техніка. Вночі вони вже були в центрі — навпроти облдержадміністрації.

Зранку вони звідти не пішли, водночас на будівлі ОДА так само майорів український прапор. Поодинокі жителі міста підходили до окупантів. Один відчайдуха навіть змусив рускіх солдатів віддати синьо-жовтий, і з українськими прапорами в руках кричав: «Слава Україні!»

У цей час губернатор та мер продовжували заявляти: місто не окуповане, над містом український прапор. А далі почалися заяви про переговори з Києвом щодо «зеленого коридору».

Але чому з Києвом?! Хіба це Київ силами ЗСУ не давав виїхати чи заїхати цивільним? Ні. Якщо й вести переговори про «зелений коридор» — це питання до агресора. Тож для мене особисто очевидно, що заяви про «зелений коридор» — це тиск окупантів на місцеву владу.

Далі — більше. Можна скільки заманеться говорити, що Херсон не окупований. Але якщо центральним проспектом Ушакова в обидва боки вільно їздить ворожа техніка, то очевидно, хто контролює Херсон.

Разом із цим у власне місті можуть залишатися осередки опору. Та і взагалі, заяви російської пропаганди, що Херсон взяли без спротиву — відверта брехня.

Міськрада повідомила про щонайменше 40 загиблих. Частина — це цивільні, які постраждали під час обстрілу житлових кварталів. Окупанти, зокрема, поцілили в будинок, у якому жили мої колишні однокласники. А ще влучили в мою рідну 24-ту школу.

Але поміж загиблих є й ті, хто став на захист міста. Прикладом справжньої відваги є група відчайдухів, які зустріли окупанта на вулиці Нафтовиків. Відео з місця бою не залишає нікого байдужим. Чоловіки вийшли проти рускіх з «коктейлями Молотова» — і були розстріляні з крупнокаліберної зброї. Це був геть нерівний бій. Але коли війна закінчиться — на честь цих херсонців мають назвати вулиці міста.

Крім того, локальні бої були і в інших частинах міста.

А от чого не було — то це організованої оборони Херсона. За містом українська армія дуже добре знищувала ворога. Найзапекліші бої тривали за Антонівський міст через Дніпро. Коли ворог вперше переправився на правий беріг — їхня колона також потрапила під обстріл, і тоді рускім довелося відійти назад.

Однак коли опір навколо міста придушили, то виявилося, що саме місто до оборони не готове. Я знаю випадки, коли місцеві хлопці приходили записуватися в тероборону, але їх відправляли додому.

Авжеж, зараз не час шукати винних у тому, що Херсон не підготували до опору. Але після війни про це не можна буде забути. Просто порівняйте, які заяви ми чуємо з Миколаєва, і що чули з Херсона.

На кінець 2 березня Херсон залишається у підвішеному стані.

Окупацію так і не визнали, але, скажімо, мер пише про вимоги, які російські війська висунули херсонцям: суворе дотримання комендантської години, вдень пішоходи рухаються по одному і не провокують російських військових, автомобілі мають їздити з мінімальною швидкістю. Це лише частина публічних вимог. А далі (неофіційно) вже пояснюють: якщо цього не дотримуватися — рускіє перестріляють усе місто.

То що це тоді, як не окупація?

Так, над адмінбудівлями залишаються українські прапори. Але фактично місто окуповане — на жаль, це вже потрібно визнати. І прирівнювати до колаборантів кожного, хто йде на співпрацю з загарбником.

Боляче за місто. Боляче за людей. Боляче за те, в яких умовах опинилися херсонці.

Проте часи такі, що війну слід називати війною, а окупацією — окупацією, як би боляче це не було. І готуватися до повернення Херсону, до деокупації міста.

Хер рускім, а не Херсон.