«Дочці скажу, хай мене теж спалить». Репортаж із київського крематорію
«У людей немає виходу… Де взяти місце на цвинтарі? Це страшні гроші. Я дочці теж скажу, хай мене спалить і урну підховає до родичів», — каже жінка пенсійного віку, яка приїхала на прощання з померлим і застрягла біля черг на оформлення документів на кремацію.
Попит зростає
У київському крематорії протягом 2020 року за день в середньому відбувається сто кремацій. Попит зріс — ще два роки тому сюди привозили за добу до шістдесяти померлих.
Провідний інженер спеціалізованого комунального підприємства «Київський крематорій» Андрій Ященко нам пояснює — попит зростає через брак місць на кладовищах. Це впливає і на вартість традиційного поховання, і на зростання цін на тіньовому «земельному» ринку.
«І взагалі кремація — це правильно, це екологічно і безпечно, це економія землі, а розкладання тіл отруює ґрунт», — продовжує «рекламувати» послуги крематорію Ященко.
За його словами, тут на кремацію з церемонією прощання доведеться витратити трохи більше, ніж дві тисячі гривень. Це разом із урною, в якій видадуть прах.
Тим, у кого немає близьких, до чиєї могили можна прикопати урну з прахом, пропонують місце у колумбарії на території крематорію. На одному квадратному метрі тут поміщаються чотири урни. Вартість одного заховання з невеличкою надмогильною плиткою — 7 тисяч гривень. З пам’ятником — удвічі дорожче.
З сотні щоденних кремацій — півтора десятка померлих від COVID-19. Церемонії прощання з ними заборонені. Авто з домовиною від воріт одразу скеровують у цех для спалення. Такі труни повинні бути обмотані поліетиленом.
Для решти тут доступні чотири зали для прощання, де близькі востаннє бачать померлого.
«Конвеєр», як на заводі
Ми стоїмо під будівлею, в якій розміщена адміністративна частина з окремими входами для оформлення документів на кремацію та касами, а з протилежного боку — з двома входами до залів прощань.
Непоказні сірі металеві двері більше нагадують технічний вхід до якогось промислового складу чи на цех заводу, ніж до місця для церемоній.
Зрештою, крематорій працює як типовий завод — із типовим для промислового об'єкта сірим або чорним димом, що безперервно виходить із цеху, та конвеєрним принципом «виробництва». Це спеціалізоване підприємство після оформлення послуги приймає одну за одною домовини, а на виході через три дні видає замовлення — урну з прахом. Щоправда, ми чули від клієнтів про випадки, коли вдавалося за окрему неофіційну доплату забрати прах в той же день.
Якщо за рік урну ніхто не забирає, її ховають тут на місці.
«Чому йде чорний дим? Такий дим дають труни з ДСП, покриті лаком. У нас законодавство не встановлює обмежень, як в Європі. Там це картонні труни й одяг на померлому має бути тільки з натуральних тканин», — пояснює Ященко.
Зараз у цеху одночасно може працювати дві печі, кожна з яких має по дві камери. Ще дві печі на капітальному ремонті. У цех нас пускати відмовилися, мотивуючи саме ремонтом.
«Це труни з померлими чи порожні?» — реагую на електрокар, який проїжджає повз нас, завантажений трьома простенькими тканинними домовинами.
«Це їх вже повезли в цех на кремацію», — відповідає інженер Ященко.
Спецтранспорт виїхав із будівлі з залами для прощання та проїхав повз черги з автобусів у напрямку цехів. Далі доступ сторонніх обмежений шлагбаумом. А ще — трьома вуличними собаками, які біжать назустріч і гавкають.
«А чому домовини везуть у цех вулицею? Хіба вони не мають спускатися в шахту?», — уточнюю особливості роботи «конвеєру».
«У шахту спускаються в інших двох залах — тих, що трохи далі, у вигляді «мушлі»... Але там теж підземеллям до цеху їх везуть на електрокарах. А в цих залах труну з зали коридором переміщають у холодильник, звідти кілька домовин одразу вантажать на електрокар і везуть вулицею в цех», — пояснює Ященко.
«Похоронів багато, а крематорій лише один»
Прощання у залах без шахти коштують дорожче. Бо вони з обігрівом.
Громіздкі та холодні зали «мушлі», збудовані разом із крематорієм у 1975 році, на 200 гривень дешевші. Вони, до речі, наприкінці вересня цього року отримали від Київської держадміністрації статус об’єкту культурної спадщини.
Проте наразі цей статус не позначився на їхньому вигляді. Колись білі стіни нині з помітними чорними слідами від грибка давно не бачили ремонту.
Громіздкі ворота до залів прощання в «мушлі» зачиняють хіба на ніч. Церемонії прощання тут одна за одною — по 20-30 хвилин кожна. Тривалість залежить від того, веде її лише штатна ведуча чи ще й відспівує священник.
Поки завершується одна церемонія, на порозі до відчиненої зали за нею спостерігають учасники наступної, які вже втомилися чекати в автобусі.
«Покажіть, що похоронів багато, а крематорій лише один. Треба хоча б ще один, на лівому березі Києва», — каже чоловік, який поряд чекає на чергу.
Люди кажуть, що очікують під залою вже протягом години. А до того стояли біля адміністративного приміщення, поки там оформлювали документи на кремацію.
Помічники за окрему плату
Для уникнення незручностей із чергами та оформленням документів тут працюють приватні агенти, які супроводжують церемонії та допомагають в організації, зокрема оминути черги. Ященко запевняє, що всі посередники працюють автономно і жодних офіційних угод крематорій із ними не має.
На контакт із журналістами агенти йдуть неохоче. Одна з них у норковій шубі свариться, щоб ми видалили з телефону фото, бо вона перебувала в залі, коли ми фотографували його здалеку.
Іншу агентку ми зустріли біля віконечка, де оформлюють кремацію для померлих від коронавірусу. Ця окрема каса організована, щоб дотримуватися дистанції з родичами, які потенційно можуть бути носіями вірусу.
«Ні, в нас не померлий від коронавірусу. Сюди нас підвели, щоб не стояли в головній черзі», — пояснюють люди, яких супроводжує агентка.
«Підготовка і транспортування тіла, узгодження часу кремації, замовлення кімнати для прощання й оренда оглядового приміщення в Київському крематорії — ми відповідаємо за все. Наш агент залишається з вами до кінця: підтримує, допомагає, розв'язує будь-які питання», — йдеться на сайтах похоронних агентств, які при пошуковому запиті «київський крематорій» з'являються в пропозиціях першими.
Тут-таки пропонують домовитися зі священником, якщо потрібне відспівування.
«Раніше церква негативно ставилась до цього заходу, але в останні роки ставлення церкви стало лояльнішим», — додають на сайті агентства.
Церква не вітає, але дозволяє
Зараз на території київського крематорію навіть є дерев’яна каплиця. Відспівують і в ній, і в офіційних залах. Священники є як від ПЦУ, так і від УПЦ МП.
Але жоден із чотирьох отців, до кого ми підходили, не захотів говорити на камеру.
«Сказати, що церква це благословляє, — отже, підтримати кремацію. Ні. Церква проти кремації», — каже один зі священників, який зачинив перед нами двері в капличку. Адже вважається, що у християнський спосіб тіло має бути віддане землі.
Інший духівник погодився пояснити свою позицію на диктофон. Каже, що раніше справді відмовляли на прохання родичів відспівати померлого перед кремацією, але потім церковне керівництво офіційно дало дозвіл.
«Чому можна? Бо люди це роблять від безвиході», – трактує дозвіл священник. Мовляв, не всі мають можливість знайти місце для традиційного поховання.
На запитання, чи зверталися до нього з побоюваннями, що з попелу людина вже не воскресне, він засміявся і додав: «Для Бога немає нічого неможливого. А це вже люди самі собі таке придумали».
До речі, цього року Львівська рада єпископів не заперечила проти будівництва крематорію у місті за умови, що прах в урні таки буде похований у землю.
У Львові, судячи з обіцянок місцевої влади, може з’явитися четвертий в Україні крематорій (після Києва, Харкова та Одеси). Адже, як у більшості великих міст, тут критично бракує землі для традиційних поховань.
Його почали будувати ще на початку 1980-х. І зупинили. За однією з версій, — саме з причини очікувано низького попиту в регіоні з глибокими християнськими традиціями.