Домашнє завдання — вижити. Я приїхав на фронт до свого вчителя історії
Після початку повномасштабного вторгнення Сергій Маратович замінив свій чорний шкіряний портфель на пульт керування дронами, а велюровий піджак — на плитоноску.
Чотири роки тому я сидів за партою, а Сергій Маратович ходив по кабінету історії та розповідав нам про комуністів і репресії. Зараз я сиджу поруч із ним у селі поблизу Оріхова на Запоріжжі та вчуся розрізняти звуки виходів і прильотів артилерії. А мій учитель тим часом розповідає, як потрапив під обстріл у Бахмуті.
«Спочатку гучний звук, на секунду я в повітрі, потім крізь підлогу пролетів на перший поверх. Весь рот в пилюці був, на зубах рипіло, ніби залізом по склу. Смак Бахмута».
У будинок, звідки вони керували дронами, поцілила ракета. Сергій із другого поверху, крізь розбиту підлогу, пролетів на перший, і завдяки ліжку, яке придавило його зверху, залишився неушкоджений. Напарнику пощастило менше — його вкрила стеля. Але побратими врятували.
«Андрію саме на спину впало. Поламало таз і чи не всі ребра. Зараз ходить уже потроху».
Про свій досвід у Бахмуті Маратович розповідає легко, з усмішкою. Мені на секунду навіть здається, що це чергова смішна історія з життя, які він розказував нам у школі. Але цього разу ми не у Львові на екскурсії, а за декілька кілометрів від нуля, і це — історії виживання, а не дитячі байки.
«Одинадцять років, шо я викладав у школі, вже завчені лекції і таке інше самому деколи здавалися чимось нереальним. Але зброя в руках і шолом на голові повернули мене в “тут і зараз”», — міркує мій колишній учитель.
«Тут і зараз» — це дрон і старлінк. Жодних перевірок домашніх завдань, контрольних робіт і перездач після уроків, екскурсій і випускних.
«Не знаю, як викладати, коли повернусь. Як повернутися в школу? Якось дуже дивно буде. Скільки я був тут, уже звик, уже без цього не можу. Я вже не можу жити без війни. Треба буде звикати до мирного життя так само, як я звикав до війни. Але ось це усвідомлення, що ти до цього звик, це вже частинка тебе, трішки це, звісно, гризе. Але що зробиш? Таке наше “тут і зараз”».
На екскурсіях учитель водив нас тільки туди, де бував колись сам. Тому завжди відчувалося, ніби поглинаєш його емоції та досвід. У кожному місті поводив себе так, ніби прожив там минуле життя. І ми самі від того почувалися немов місцеві.
Мобілізувався мій учитель у перші дні вторгнення. Зараз воює на Запорізькому напрямку.
Нашу розмову на ґанку перервав телефонний дзвінок: голос із динаміка декількома словами змусив мого колишнього вчителя стрибнути в сірий позашляховик. Із водійського сидіння Маратович жестом показав мені на пасажирське місце.
«А зараз ми їдемо в Оріхів — це такий Бахмут на мінімалках. Зачиняй двері».
Зруйнована школа Оріхова
В Оріхові, минувши одну з вимерлих вулиць міста, ми дійшли до зруйнованої школи. Я махнув головою чоловіку, який підмітав подвір’я — недавно прогримів вибух, долівка була встелена шматками шиферу, склом і листям, що передчасно впало з дерев. У відповідь нічого, окрім байдужого й понурого погляду, не отримав.
Окрім нас і чоловіка з мітлою на вулиці не було нікого. І поки ми роздивлялися руїни, не помітили, як до нас приєднався джентльмен із велосипедом під одну і відром під іншу руку.
На запитання, чи місцевий, чоловік потер лоба, глибоко вдихнув і пошепки, хрипло вичавив: «Так».
Назвав своє ім’я — Володимир. Усе його життя пройшло в Оріхові. У школі, від якої майже нічого не лишилося, навчався.
«От на другому поверсі там був кабінет директора. Помню, бувало, шо мене водили туди частенько, як шось чудив. Хах, а оце мій клас був на першому поверсі, біля тієї балки, шо стирчить. Бляха муха, отут був мій клас, а стін навіть не лишилось. У цих стінах діти знання здобували, а тепер тут тільки смерть».
Останні місяці Володимир чи не щодня приходив сюди, аби набрати їжі для собак. У школі був і центр допомоги, і їдальня, і місце зустрічі зі знайомими, які не виїхали з міста.
«У мене там на вулиці 22 пси. Людей немає, я сам. Вони ж просто подохнуть, розумієте? Кому ж кормити їх? То я от приходив після обіду, сам деколи їв, набирав, шо лишилося, та й кормив малих. Сусідів побачити, поговорити. Я от поки стою тут із вами говорю, хтось із них може під цими руїнами лежати…»
Поки я перебував у Оріхові, там було спокійно. Не враховуючи гавкіт голодних собак, вигуки військових, звуки прильотів, виходу української артилерії, шуму бронемашин і шурхотіння вітру по шиферу, який на дерева відправила ударна хвиля, в Оріхові було спокійно.
Мене супроводжували потріскані від осколків паркани. Будинки скидали дахи, ніби капелюха при зустрічі, — майже всі були без головних уборів. Віконні рами запрошували в гості, подивитися на порожні дитячі кімнати й тюбики у ванній, які досі смирно стоять і чекають господарів. В Оріхові було спокійно.
Наступного ранку, після візиту в місто, я прочитав у новинах: «Окупанти вдарили керованою авіабомбою по житловому кварталу в Оріхові на Запоріжжі, коли там видавали гуманітарну допомогу. Загинуло 4 людей, поранено 11».
Про долю Володимира, з яким я познайомився в Оріхові, чоловіка, який годував собак і часто ходив за гуманітаркою, мені нічого не відомо.
Автор: Максим Чорний